На території України одночасно відбувалися події наших національно-визвольних змагань та російської громадянської війни. Воднораз тут була і Україна, і Росія. І чимало цікавих утворень на кшталт Республіки Таврида, чи бунтівного Гуляйполя, чи інших «ситуативних утворень». Хтось забуде, а хтось згадає… Комусь цікава ЗУНР, комусь Шулявська Республіка, а комусь (не дивно) – що ж у цьому жанрі нам подарував Південний Схід. Треба ж пошукати прецеденти зі штучності України нинішніх розмірів. Або України як такої.
Аж тут відбулося доленосне! Уперше книжковий простір України отримав серійний вітчизняний продукт на згадану тему. Зізнаємося, що це є етапним моментом у розвитку вітчизняного книгодрукування. Як виявилося, книжка харківського видавництва «Фоліо» із серії «Знамениті українці» про житіє Дмитра Табачника (в авторстві Георгія Зубченка) була просто першою благою вістю з нового джерела поліграфічної благодаті. Надалі ми побачили однакове серійне оформлення цікавих для психоаналітиків книжок Данила Яневського під спільною назвою «Проект «Україна». Там ішлося про так і не розкриту автором «таємницю Михайла Грушевського» та не менш руйнівні для авторського викладу «крах» та «ілюзії» Симона Петлюри. Оформлення породило в мене самого руйнівну ілюзію, що «Фоліо» просто розпочало видання антології навколоісторичної маячні, але задум, як виявилося, є набагато масштабнішим. Це СЕРІЯ!
У Парламентській бібліотеці відбулася презентація книжки директора київської філії російського Інституту країн СНД Володимира Корнілова «Донецько-Криворізька Республіка: розстріляна мрія». Я тут, звісно, не беруся нашвидкуруч за щось критикувати академічні аспекти 600-сторінкового дослідження, яке, як стверджує автор, базується на значному обсязі раніше невикористаних архівних документів. Нюанс в іншому: історичні монографії по одному періоду можуть ґрунтуватися на потужній і де-факто однаковій джерельній базі, але дуже суттєво різнитися інтерпретацією, особливо в царині актуальної політики. І тут нове видання породжує надто багато варіантів застосування, що робить честь професійному чуттю автора. Книжка цікава буде і Москві, і Донецьку, і Харкову, і декому в Києві. Дуже толерантно та безсторонньо.
Читайте також: Донбасизація України
Книга ця, за скромною оцінкою автора, – «не є академічним дослідженням», але автор «дозволяє собі вийти за рамки пісного перерахування фактів, дозволяючи деякі полемічні коментарі». Але й академічності чимало: 1300 посилань на джерела, критика інших істориків. І, здогадуємося, що автор сподівається на дискусію: через це книжка презентується не лише в Донецьку. «Полемічних коментарів», зізнаюся, – більш, аніж достатньо, але не через якесь свідоме зловживання автора (він, думаю, просто не сприйме більшість оцінок у своїй роботі як «полемічні»). Текст – дуже щирий і відверто авторський. Просто низка історичних та географічних явищ, очевидних у Києві, у той же час у Донецьку не сприймаються такими. Це не дивно; деякі авторські аксіоми мені видаються лише гіпотезами. Але більшість розбіжностей сприйняття походить не від ідеологічних суперечок останніх 20 років чи недостатньої кваліфікації автора, ні. Від того, що надто короткою була (і поки залишається) історія формування донецької регіональної ідентичності, яка недалеко пішла від змістовності радянського плакату доби індустріалізації. «Українська» ж інтерпретація свого минулого поза «політичними тлумаченнями» ґрунтується на тому, що просто «ми давно тут сидимо».
І тому ця ідентичність, навіть у такому «маніфесті» як книга Корнілова («в особі кращих представників»), як здається, ще не встигла усвідомити усе широке коло контекстів, у які вона вписується як цікава форма регіонального патріотизму з помітними позарегіональними амбіціями. Як говорив у свій час Міхаїл Горбачов, «треба ширше». Поки що виходить на кшталт «Ролі пролетаріату Рурського басейну у формуванні німецької соціал-демократії. Профспілковий рух». Без особливої ретроспективи (і перспективи). Адже коли маєш зовнішні амбіції, варто цікавитися навколишньою історією та географією. А що там, наприклад, у Саксонії? Бо ж Донбас не є окремою планетою, і навколо існують набагато давніші «феномени», і тому вони поки займають потужніше місце в історії. Навіть попри слабший індустріальний розвиток, що за умов руху до постіндустріального суспільства не є суттєвим недоліком.
Читайте також: Віктор Копіпейст
ДКР у книжці виглядає, хоча в автора була протилежна мета, скоріше як виключний продукт діяльності очевидного невгамовного «харизматика» Артема-Сергєєва. Через це виклад економічної передісторії ДКР ніяк не хилить довіру читача на бік її неминучої закономірності. Тому й «час» її був настільки ж коротким, як і інших набагато дрібніших та зовсім штучних «самозваних республік». Іншими були системні фактори. Вони усі були зовні… Без організаційних талантів Артема уся та попередня індустріалізація Донецько-Криворізького басейну залишилась би «причиною без наслідків», а не «передісторією ДКР». Так само без постаті Нестора Махна особливості побутування українського села Катеринославщини навряд чи би відіграли таку вагому роль в історії громадянської війни. До речі, ігнорування життя села як живої іпостасі регіону є однією з найбільших прогалин книги, що робить її хронікою лише однієї соціальної верстви населення регіону – індустріального робітництва. І докладна наведена статистика, яка доводить чисельну перевагу росіян над українцями в містах, так і не пояснює, чого ж цей край побачили в складі Україні (звісно з різними смислами) і «свідомі українці», і кремлівські вожді? І тому тут для пояснення пану Корнілову знову довелося вдатися до чиннику особистості в історії.
З’являється ворожа та демонічна постать Миколи Скрипника, боягуза та хитрого «апаратного інтригана, що упевнив Москву у необхідності приєднати ДКР до України». І я замислився: чи не загубили українські націоналісти справжнього національного героя, якому вдалося лише якимось кулуарними теревенями збільшити територію України де-факто удвічі? Не якийсь Бандера, – Скрипник, який, як виявилося, здолав «донецьких» ще дев’яносто років тому (хоча сам був «донецьким» з Ясинуватої). А ще його пара розмов – і Україна була б до Костроми? Не вірю. Схожий фінал Скрипника та вождів ДКР наводить на думку, що вирішували трохи не ті особистості і не за тими критеріями. Вирішував принцип національності, який втілювався геть по-різному з 1917 року американським президентом Вільсоном та радянським вождем Леніним, але він дуже уперто існував як засадничий принцип міжнародного права та визначення кордонів за етнічними межами. Останні ж були вже окреслені у російських навчальних атласах, за якими вчилися юні і Ленін, і Сталін. А оскільки хлопчики вчилися непогано (принаймні Ілліч), то добре знали, де живуть малороси. У тому атласі за 1912 рік дуже образливо остання, «галичанська» частина підпису «Малороси або Русини» викарбувана якраз на Донбасі.
Не неочікуваною виявилася ситуація, коли першими, хто мав гідно оцінити твір, були палкий комуніст член-кореспондент НАНУ Валерій Солдатенко та справжній патріарх КПУ Георгій Крючков. Півтори години очманілого виборсування з déjà vu партійних зборів залишили мене на роздоріжжі. Згадали, що був таки принцип національного самовизначення, але чомусь я впевнився, що на тлі доленосних двох із половиною місяців існування Донецько-Криворізької Республіки (ДКР) усякі там УНР, ЗУНР і Гетьманати Скоропадського, навіть УСРР є породженням моєї хворої уяви. Такі собі симулякри. І набагато триваліший час існування в тому самому регіоні махновщини не мусить чимось «перекрити» ДКР. Нестор не гідний уваги як вияв волелюбного духу краю. Дрібнота. А ось Артем…
І пішов я з презентації із враженням: а чи не живемо ми знову в цій начебто померлій республіці? Не два місяці, а два роки? Тож із погляду актуальної політики книжка має стати примусовим бестселером та обов’язковим читанням для школярів. З погляду науки дізнаємося, коли дозволять «доторкнутися» до цього творіння безпартійним науковцям. Володимир Корнілов дуже шанує рідний край, історія якого вельми юна; він ним (що можна лише вітати) захоплюється. Але, рухаючись за своїм «предметом», він об’єктивно звузив можливі сюжети і пояснення. Саме це й вириває історію Донбасу з того широкого історичного контексту, у якому він дійсно існував, і підсумовує невдалу і коротку історію ДКР незаслуженою карою з боку Москви для занадто ідеалістичного проекту. Але саме занадто «ідеалістичні» проекти часто і називаються «штучними».
І тому дискусія про те, наскільки наше минуле обумовлює наше майбутнє, є дійсно важливою.
Читайте також: Без страху перед історією