Але повернімося на хвилинку назад на два з половиною роки. На оголошеному консервативним урядом Сполученого Королівства референдумі невеликою, але значущою кількістю голосів перемогу здобули прихильники виходу з Європейського Союзу. Цей процес дістав назву Brexit.
Багато політиків та аналітиків у ЄС і на Британських островах вважали результат плебісциту наслідком маніпуляції громадською думкою Британії завдяки вправно проведеній пропагандистській кампанії. Така оцінка не втратила слушності й донині не тільки на Британських островах, а й в інших країнах Європи. Тим паче що сторона, яка закликала до виходу з Євросоюзу, після перемоги на референдумі була нездатна взяти на себе ініціативу й запропонувати зрозумілий і однозначний план.
Минулого тижня справа Brexit, це найважливіше питання, яке стосується майбутнього Європи, набула чергового пришвидшення. Британський парламент небаченою від 1924 року більшістю голосів відкинув угоду про вихід із ЄС, про яку домовилася британська прем’єрка Тереза Мей. Що це означає? На це запитання, мабуть, ніхто, не наважиться відповісти однозначно. Беззаперечно одне: Сполучене Королівство на крок ближче підступило до прірви, але якщо хтось вважає, що Європейський Союз від тієї прірви набагато далі, то він завеликий оптиміст.
Читайте також: Воєнний стан і доля
Тверда позиція, яку зайняв ЄС, свідчить про те, що серед його керівників переміг варіант максимального ускладнення Brexit. Але такий стан — гра з вогнем. Адже все може закінчитися сценарієм, якого ніхто не хоче, тобто виходом Великої Британії без угоди, що дуже шкідливо і для однієї, і для іншої сторони. Економічна рецесія, яка може стати наслідком, ударила б по обох, хоча по британцях, мабуть, дужче.
Brexit — величезний виклик для теперішньої форми європейської інтеграції, якщо взяти до уваги, що Європейський Союз із власної ініціативи вступив у фазу згортання своєї глобальної ролі. Два рушії європейської інтеграції — Німеччина та Франція — стоять на порозі глибокої трансформації. Перша готується до нової доби, що настане, коли з посади канцлера піде Анґела Меркель, яка понад 13 років вправно керувала європейськими процесами. Друга з неспокоєм придивляється, якою буде доля реформ, що про них заявив президент Макрон.
Велика Британія — третій стовп із огляду на її величезний економічний потенціал і політичне значення — вирішила покинути шанований європейський клуб. Тому й не дивує спроба керівників ЄС ускладнити цей процес або навіть загальмувати його. Вони прагнуть за будь-яку ціну уникнути такого сценарію, сповнюючись страху перед схожими подіями в майбутньому. Єдиним рішенням, яке дасть змогу уникнути виходу Великої Британії з ЄС без угоди, є відмова останнього від частини умов, а надто спеціальне рішення для кордону між Північною Ірландією та Ірландією.
Сьогодні майже всі запитують себе, чи будуть союзні еліти готові до таких поступок. Якщо ні, вихід Сполученого Королівства без угоди з усіма негативними наслідками для обох сторін стане фактом. Але ми ще маємо трохи часу, перш ніж на екрані з’явиться напис «The End». І кожен може подумати, що на нас чекає через два місяці, через рік, п’ять, десять… Але до того, як ступати на цю стежку, повернімося на хвилину до історії.
Наприкінці XIX століття в Сполученому Королівстві з’явився термін splendid isolation (досконала або чудова ізоляція). Це уявлення характеризує дипломатичну практику уникання ним будь-яких сталих союзів і має свою передісторію у вигляді події ще 1822 року, коли Британія вийшла з так званого Європейського концерту (згоди) — системи європейської безпеки, створеної 1815‑го на Віденському конгресі після поразки революційної наполеонівської Франції.
Історик Гарольд Темперлі так підсумував ідею британської політики splendid isolation: «Невтручання; ніякої європейської політичної системи; кожна країна за себе, а Бог за всіх нас; рівновага сил; повага до фактів, а не абстрактних теорій; повага до договірних прав, але обережність у поширенні їх… Англія, а не Європа… Сфера Європи поширюється до берегів Атлантичного океану, там починається сфера Англії».
Читайте також: Горила
Історик дипломатії та професор Оксфордського університету Марґарет Макміллан вважає, що за доби політики splendid isolation (зауважте, теж ухваленої консервативним урядом) Велика Британія 1897 року справді була ізольована на міжнародній арені (суперечки зі США, Францією, Німеччиною, Росією), а водночас далека від «досконалості» (splendidness).
Тоді то була погана політика для Британії, погана вона й сьогодні. Але, як бачимо, фантомні болі розваленої імперії можуть тривати 100 років, а то й набагато довше. Я, європеєць, що живе на північноамериканському континенті, спостерігаючи, як Європа вкотре не здатна дати собі раду, відчуваю щонайменше розчарування. Сподівання британців, мовляв, їм, як і завжди, пощастить пробратися крізь безладдя і хаос, який вони самі і створили, потребує хіба що їхнього специфічного почуття гумору, яке, напевне, має своє коріння в довгій британській традиції splendid isolation.