Якби восени 2013-го, коли ми пили каву на холодному Майдані, хтось сказав би: «А знаєте, за п’ять років ми матимемо безвізовий режим із ЄС, Угоду про асоціацію, в країні не залишиться жодної вулиці Лєніна чи пам’ятника йому, Українська православна церква отримає томос про автокефалію, на радіо і ТБ в рази побільшає україномовного продукту, наша армія успішно контратакуватиме російське військо, а бригади ЗСУ носитимуть імена Данила Галицького, «Холодний Яр», «Чорні запорожці» — люди навколо подумали б, що їм або розповідають сюжет котрогось із романів Василя Кожелянка, або ж промовець просто збожеволів. Так, п’ять років тому в це неможливо було повірити. Так само, як і в те, що даїшники не братимуть хабарів чи система «єдине вікно» замінить черги до ЖКГ чи паспортних столів. А підтримка НАТО серед українців зросте з 16% до 42%.
У нашому суспільстві відбулися фундаментальні зміни. Ми чуємо багато критики, нерідко вона буває аргументованою, але ми за доволі короткий період успішно пройшли чималий шлях. Попереду нові випробування та виклики. Ключовий серед них — президентські та парламентські вибори. Від них залежить і безпека держави, і подальший поступ реформ. Від того, якою буде влада, що сформується у 2019-му, залежатиме розвиток країни на найближчі п’ять років. Вибори — це завжди період турбулентності, а в умовах гібридної війни це містить додаткові загрози. Москва зробить усе можливе для встановлення в Україні лояльної до Кремля влади — якщо не лояльної, то бодай нейтральної. Задум Путіна був не в тому, щоб контролювати кілька районів Донеччини та Луганщини — йому потрібна вся Україна: без неї неможливе відродження імперії. Кремлівський режим має на меті захопити весь наш геополітичний простір, а не якусь частину території. Зараз чимало українських політиків говорить про те, що країні потрібен мир. Але мир за яку ціну? Найпростіше досягнути його капітуляцією — прийняти умови ворога: відмовитися від курсу на НАТО та ЄС, розпочати процес федералізації, надати російській мові статус другої державної, відмовитися від окупованих територій. Такий сценарій улаштував би Москву. Дорога до миру через капітуляцію дуже коротка й легка, шлях через перемогу — значно довший. Багато хто з політиків на цьому маніпулює. Якщо він говорить, що прагне миру, то нехай пояснить, у який спосіб він хоче його досягти.
Читайте також: Анатомія єврооптимізму
Стратегічно майбутнє країни визначатимуть громадяни на виборах, але й нинішній парламент має зробити кілька значущих кроків для того, щоб запобігти можливому реваншу. Для цього необхідне внесення до Конституції змін, які передбачають чітке визначення зовнішньополітичного курсу України на інтеграцію до НАТО та ЄС. Коли відповідний пункт пропишеться в тілі Конституції, змінити його буде практично неможливо. Пригадаємо 2010 рік: тоді в Закон про засади зовнішньої політики, що передбачав орієнтацію на вступ у НАТО, протягом кількох хвилин внесли зміни й у такий спосіб змінили геополітичний курс країни. Зміни до закону можуть внести 226 депутатів. Зміни ж до Конституції — це не просто 300 голосів, а ще й етапність — потрібно кілька віддалених у часі голосувань (протягом двох сесій, а це мінімум півроку), тому саме закріплення засад зовнішньої політики в Основному Законі є своєрідною точкою неповернення.
Парламент має ухвалити закон про мову. Питання національної ідентичності — базове для нашої безпеки. Без розуміння своєї історичної пам’яті, без розуміння значення мови дуже важко виховувати суспільство, яке може давати відсіч російській агресії. Вагомим є завершення декомунізації — ми ще маємо перейменувати дві області. Створення помісної церкви — ще один надважливий елемент державної безпеки, це питання значно ширше, ніж просто релігійне. Вирішення його має для майбутнього України стратегічне значення.
Національна ідентичність — це наш найміцніший фундамент. Коли ми увійдемо до європейського простору, наші сусіди так чи інакше сприятимуть розвитку української економіки. Ніхто не захоче мати в ЄС відсталу державу. Так само, як і корумповану. До речі, зі створенням Антикорупційного суду в нас наявні вже всі необхідні ланки антикорупційної боротьби: НАЗК— НАБУ — САП — суд. Але ідентичність — суто наше внутрішнє питання, в якому ми самі визначаємо порядок денний.
Нині йде активна робота над виборчим кодексом. Я свідомий того, що знайти голоси в другому читанні буде надзвичайно складно, тривають палкі дискусії навколо мажоритарної складової. Зараз триває робота в комітеті, із 4000 правок опрацьовано понад половину. Щойно комітет закінчить свою роботу — я готовий ставити кодекс на голосування.
Читайте також: Дебати: любительський спорт
2019-го починається новий п’ятирічний цикл у житті країни. Він може розвиватися за різними сценаріями. Не хотілося б багато говорити про негативний — його просто не можна допустити. Я пам’ятаю, як на моїх очах держава відкочувалася назад: харківські угоди, відмова від євроатлантичної інтеграції, закон Колесніченка – Ківалова. Я пам’ятаю те відчуття безпорадності, яке виникало в ті дні. Неприпустимо, щоб такі експерименти повторювалися знову.
У позитивному порядку денному для нас важливо передовсім завершити ті реформи, які розпочали: медицина, освіта, пенсійна реформа, переведення армії на стандарти НАТО до 2020-го. Сподіваюся, у 2019-му буде завершено важливий етап децентралізації — формування територіальних громад. Можна визначити крайній термін, наприклад, 1 січня 2020 року. Децентралізація — це пробудження енергії суспільства. Нові голови ОТГ просто фонтанують свіжими ідеями! І саме в громадах зараз формується нове покоління української еліти.
У загальнонаціональному масштабі, щоб завершити реформи, потрібно те, що у футболі називається дисципліною гри: треба об’єднати зусилля й показати результат. Досвід Польщі, Чехії та інших східноєвропейських країн учить: для того щоб відчути ефект від реформ, потрібно три — п’ять років.
Читайте також: 5 запитань до кожного кандидата
Цілі покоління українців сформувалися в умовах, коли влада була ворожою, що, своєю чергою, викликало відчуження до неї як такої. Для успішного завершення деколонізації нам треба виховати нового громадянина. Для цього потрібен час і просвітницька діяльність. Також надзвичайно може зарадити децентралізація: люди в громадах учаться співучасті та співвідповідальності — це принципово новий вид взаємодії, який має докорінно змінити характер взаємин у площині «громадянин — держава».
Коли ми говоримо про шлях східноєвропейських країн, то слід ураховувати одну важливу різницю: вони трансформувалися в умовах, коли Росія жодним чином не втручалася в їхні справи. У тих країнах не було в парламенті партій, які піддавали сумніву державність як таку, а в нас такі партії до 2014 року становили більшість у Верховній Раді. Ми пройшли етапи своєї визвольної антиколоніальної боротьби й остаточно визначили свій курс. Україна — це, на відміну від багатьох країн-сусідів, велика держава. Ми не катер, що може швидко розігнатися, ми — авіаносець, який повільно набирає оберти, але рухається в правильному напрямку.