Сама вона мешкає за лінією розмежування, але керує більшою частиною справ у своїй колишній структурі в Луганську. Принаймні жінка в курсі всього, що відбувається, і має певний вплив на події. І це при тому, що вже більше ніж чотири роки вона живе та працює на вільній території України. Але треба знати ту пані, тоді ви навряд чи ставили б під сумнів мою розповідь.
Не знаю, чи вже був хто на прикметі в її намісниці, але вона не дуже-то охоче прийняла мене. Відразу зауважила, що за мене просили. Підкреслила, що в неї черга з охочих працювати, тобто щоб я знала своє місце. Але ж, о Боже, що я відчувала! Моя робота в тій структурі закінчилася 1 січня 2015-го. До того я працювала на неї рівно три роки, а співпрацювала цілих десять. Майже всі працівники знають мене та дружньо зустріли. Але що я відчувала! Не стверджуватиму, що до кінця розумію, як почуваються звільнені з ув’язнення, коли працевлаштовуються, але мій стан, певне, був приблизно таким.
Читайте також: Під підозрою
Резюме. Прекрасне, на мій погляд, але ж останні тренінги, навчання, семінари були в моєму житті до 2014-го. Після того моя діяльність стала не такою різноманітною, адже я була певна, що вже щось умію. І мій можливий роботодавець прекрасно відчув мій стан! Я відповідала на її запитання: «Так, я робила це до 2014 року, і це я виконувала теж до 2014-го». Здається, я сама загнала себе в рамки. Ніби вийшла з ув’язнення та доводжу комусь свої здібності, які начебто маю, але в минулому часі.
Утім, було ще дещо важливе. Співбесіду зі мною проводили дві людини, одна з них представляла міжнародну організацію. І це було найдивніше. Уявіть особу, яка знає, що її наділено правом вибору й від неї залежать, тож відчуває безмежну владу над людиною та ситуацією. Утім, її просто найняли на роботу в Луганську, як і мене. Але за спиною в дівчини була міжнародна організація зі світовим іменем, тому вона розводила руками та постійно казала: «Ми». «Ми розглядатимемо» та «Ми обговорюватимемо». Так, начебто, навіть коли ми наодинці, вона відчуває присутність якихось людей. Звичайно ж, потім за нею приїхав водій. А я думала про те, чого варте життя людини без імені? Поки я працювала в цій організації, я просто жила, маючи стабільність, впевненість, гроші. Потім тривалий час чекала, сподіваючись, що все колись зміниться. І коли мені телефонували, відчула всю палітру змін, які зі мною сталися за чотири роки. Мене ніби законсервували. Як компот чи огірки. Ніби ще нічого на вигляд і на смак, але ж… Чого варта людина в професійному розумінні, яка не працювала за фахом чотири роки? Хоча, може, я накручую себе?
Читайте також: Заборонена Україна
Для Луганська моїх знань досить. Знайти фахівця в межах «республіки» проблема. Люди не мають роботи, але або не хочуть іти на малі гроші, або відмовляються працювати взагалі. Усі чекають і на щось сподіваються. Якщо шукати людину саме для роботи в міжнародній організації з представництвом у Луганську, мати сам лише досвід недостатньо. Треба бути виїзним на вільну територію України, бо всі навчання відбуваються там, як і оформлення банківської картки на отримання зарплати, бо лише там банки працюють офіційно. Інша річ — як ти ці гроші зніматимеш тут, але це навряд чи когось цікавить. Ще треба мати нормальний, тобто український, диплом, бо бере тебе на роботу українське представництво цієї організації. А додайте ще досвід, рекомендації та бажання працювати — і скільки конкурентів на цю посаду залишиться? І ще момент: посада медійна. Зніматимуть у «республіці». Може, не одразу, але це відбуватиметься. І чи не потрапиш ти після такого до списку нев’їздних до України? Дехто вже отримав такий «спадок» до посади.
Цікаво також от що. Волонтерство, співпраця з організацією передбачає поїздки на територію, підконтрольну Україні, на навчання. Усе, як і колись, оплачує той, хто запрошує. Єдина різниця, що діставатися треба буде через міст та пішки, а не, як колись, потягом Луганськ — Київ. Після відвідин одного з таких заходів (абсолютно нейтральних у політичному сенсі за змістом) звільнили двох осіб із бюджетної організації в Луганську, бо перетинати лінію розмежування працівникам бюджетної галузі категорично заборонено наказом 2017 року. Нехай це навіть і було у вільний від роботи час. Ви лише уявіть, яка це гойдалка: ти бажаєш жити вдома, але тобі треба на вільну територію у справах або маєш роботу в Луганську, але можеш пройти навчання в Україні. Усе це та сама «русская рулетка», наслідки якої можуть бути непередбачуваними. Що стосується згаданих двох звільнених, то їхні справи були абсолютно поза політикою, але керівництво дізналося про те, що працівники перейшли кордон, і цього було достатньо для позбавлення їх роботи.
Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»
Колись я набирала людей для роботи на периферії Луганської області. Мої керівники збиралася там відкривати крамнички, для яких потрібен був персонал. І я прекрасно пам’ятаю, як сподівалися люди знайти роботу, як чекали, як постійно телефонували мені, перепитуючи про деталі. Вони не хотіли покидати свої домівки, навіть не маючи роботи. Одна з жінок на мою відмовку, мовляв, треба ще зробити ремонт у приміщенні, цілком серйозно запитала: «Коли мені виходити його робити?». Тобто вона подумала, що ремонт треба робити саме їй, щоб отримати цю роботу… Учора я була в схожому стані. Я ще можу вишивати хрестиком — читав імовірний роботодавець між рядків мого резюме. Треба було вдавати із себе людину, яка знає собі ціну, але останні чотири роки я не виїжджала нікуди, тож ціна та із душком і дуже сумнівна…
А ще я хочу сказати про «своїх» людей. Керівниця цієї структури виїхала з Луганська ще влітку 2014-го, і вже не поверталася. Вона очолила таку саму «дзеркальну» організацію за лінією розмежування. Але тут призначила замість себе «свою» людину, яка вірна їй у всьому. Це не поодинокий випадок такого успадкування посад, коли керівник ставить свою людину зі словами наодинці: «Приїду — звільниш місце, а поки працюй». Ніби дали щось на прокат, на короткий термін, але борг доведеться повертати. І в таких випадках людина часто витискає з посади все, розуміючи, що через якийсь час повернеться «хазяїн» крісла. І звітує про все тому, хто в цей час заробляє собі українську пенсію та має безліч можливостей для нормального життя.