Пшемислав Журавський вель Ґраєвський радник міністра закордонних справ Республіки Польща, професор Лодзького університету

Спір Польщі з ЄС і Україна

Опінії
26 Жовтня 2021, 15:56

Такий погляд подвійно помилковий. Демократія в Польщі почувається цілком добре, а спір Варшави з Брюсселем у довгочасній перспективі сприяє тому, що ЄС буде відкритішим для Києва. Натомість у коротко- й середньотерміновій перспективі процес європейської інтеграції України застряг на місці незалежно від цього спору.

Незгода Варшави з Брюсселем — це симптом масштабнішого конфлікту в гроні ЄС. Разом із Маастрихтським договором (1992) процес європейської інтеграції перетворився з прагматичного на ідеологічний проєкт «дедалі тіснішого союзу», який був заявлений уже в Паризькому договорі (1957), став дійсністю в 1993 році та втілювався в наступних договорах: Амстердамському (1997), Ніццькому (2001), несправдженому конституційному (2004) та Лісабонському (2007). Відхиленням договорів у референдумах і примушуванням народів голосувати повторно, аж до «належного результату», супроводжувалась і ратифікація договорів у Маастрихті, Ніцці й Лісабоні. Проти конституційної угоди на референдумах проголосували у Франції та Нідерландах (2005).

Читайте також: Україна і Тримор’я

Нідерландці своє несхвалення ширшої європейської інтеграції підтвердили у 2016 році на черговому референдумі, відхиляючи угоду про асоціацію України з ЄС.
Досвід 2005 року показав, що поглиблення інтеграції, яку розуміють як передачу суверенності держав-членів Брюсселю, не може відбуватися за чинним законодавством, тобто шляхом змін у договорах. Імовірність того, що виборці їх відхилять, межує з упевненістю. Тож Лісабонський договір був останньою угодою про ЄС, якій виповнилося вже 14 років. Попередні ж укладали кожні три-п’ять років. Нинішня перерва спричинена не тим, що мейнстримні європейські сили відмовилися від наміру постійно поглиблювати інтеграцію в рамках ЄС, а тим, що метод підписання договорів було визнано загрозою для цього проєкту. А тому обрано метод політичного «роздування» європейських інституцій. Останні намагаються методом доконаних фактів узурпувати повноваження, які їм не було надано договорами, і ламати спротив держав, які виступають проти цього. Польща, найменша з великих держав ЄС і найбільша із середніх, — ідеальний полігон для випробування такого методу.

Політична сцена ЄС не ділиться на «проєвропейські сили» й «націоналістичних популістів». Такий поділ неправдивий і аналітично непридатний. Вона складається з табору продовження нинішньої моделі і табору реформ

Політична сцена ЄС не ділиться на «проєвропейські сили» й «націоналістичних популістів». Такий поділ неправдивий і аналітично непридатний. Фактично вона складається з табору продовження нинішньої моделі європейської інтеграції і табору реформ. Перший прагне нескінченно поглиблювати інтеграції (де-факто централізувати ЄС під дудку Німеччини й дедалі слабшої Франції), що ґрунтується на нищенні самодостатності слабших держав-членів і перенесенні їхньої суверенності до центру в Брюсселі. При такому підході ЄС стає асиметричною федерацією, у якій панівним державам відводять керівну роль, а решті — підпорядковану.

Табір змін прагне, щоб ЄС був коаліцією рівноправних держав, а також хоче обмежити повноваження й амбіції центральних органів ЄС до розмірів, що дають можливість ефективно виконувати покладені на них завдання.
Перша модель, централістична, спричиняє реакцію народів, суверенність яких опинилася під загрозою та може призвести до розпаду ЄС.

Читайте також: Die Welt: Проєкт «Полярний Шовковий шлях»

Друга модель редукує напругу, узгоджує амбіції ЄС з її реальними можливостями й дає нагоду для відродження суспільної підтримки процесу європейської інтеграції, якої забракло в багатьох державах ЄС. Кожна узурпація — дії органів ЄС, що виходять за рамки покладених на них повноважень, прописаних у договорах, — пересуває центрових єврореалістів на євроскептичні позиції. Тобто шкодить Європейському Союзу, а не зміцнює його. Усі відомі об’єднання — від Кальмарської унії (союз скандинавів у Середньовіччі) до Югославії — занепадали внаслідок нестримного прагнення найсильнішого суб’єкта домінувати над рештою, нехтуючи інтересами й традиціями інших учасників союзу. Такий самий досвід був у Запорожжя в рамках Речі Посполитої, коли магнати — тогочасні олігархи — відмовилися надавати йому рівні права, і воно проти неї збунтувалося.

Централізований ЄС означає домінування Німеччини й Франції, що наполягають на примиренні з Росією. Водночас євроентузіасти (ніби вони самі родом із московської традиції) поводяться так, наче перебувати в опозиції до керівної сили (європейського мейнстриму) рівнозначне тому, щоб бути ворогом держави (ЄС), і саме так зображають Польщу. Проте — як у будь-якій демократії, зокрема й у цій євросоюзній — опозиція до ЄС не означає ворожості до самого Союзу, а тільки інший погляд на ідею процесу інтеграції. Поглиблення інтеграції в обхід договорів, узурпація повноважень, які не надано ЄС угодами і які суперечать законодавству, і примушування до їх визнання політичним та економічним тиском — це прямий шлях до розвалу ЄС. Польща, виступаючи проти цього прецеденту, діє заради його збереження й розширення. Адже глибоко інтегрований Європейський Союз відвернеться від України, а держави свого східного крила, які перешкоджають порозумінню з Москвою, витіснить у другу категорію членства. Натомість вільніший альянс буде відкритішим до прийняття нових членів.

98