«Українці були першими, хто помирав під прапором ЄС», – і у спогадах, і в тогочасних матеріалах про події Революції Гідності європейські коментатори цим фактом дивувалися найдужче. А він не міг не вражати. Бо майже у той самий час, коли у Києві молоді хлопці помирали під прапором із дванадцятьма зірками на синьому тлі, грецькі молодики в Афінах перед будівлею парламенту йогоспалювали. Та насправді переосмислюючи події 2013-2014 років та війну, яка не припиняється вже восьмий рік, більшість учасників тих подій погоджуються, що найперше то була боротьба за внутрішню ідентичність, суверенну, незалежну та європоцентричну і найголовніше вільну від зазіхань північного сусіда країну.
До революції Гідності українське суспільство покладало надто багато надій та сподівань на допомогу європейських сусідів та власне Європейський Союз. Дещо по-дитячому українцям здавалося, що політики з Брюсселя та інших європейських столиць зможуть вирішити проблеми із владою, корупцією та поганим рівнем життя. Після того, як довелося вперше кров’ю заплатили за європейські цінності свободи та гідності на Майдані та щоденно розраховуватися за них, захищаючи східні терени вільного світу, ідеалізму стає менше. Однак наростає прагматичне прагнення офіційно закріпити себе у статусі країни ЄС, аби мати не лише «глибоко стурбованих» сусідів, а партнерів, які можуть підставити сильне плече та інституційну підпору. У лютому 2019-го року Верховна рада закріпила наші євроінтеграційні та євроатлантичні прагнення у Конституції. Стратегія ж зовнішньополітичної діяльності України, затверджена влітку 2021 року, визначає повноправне членство в ЄС і НАТО стратегічною метою України. «Наше ключове очікування від ЄС – надання Україні європейської перспективи. Для цього рішення потрібна лише політична воля Європейського Союзу, без інституційних зобов’язань», – заявив у своїй промові 21 жовтня 2021 року на Форумі асоціацій міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. Попри здивовані погляди деяких єврочиновників, і президент, і прем’єр-міністр України упродовж останнього року майже щоразу наголошують, що найбільше чого нині потребує Київ – це перспективи членства. Ця можливість, або принаймні голосні натяки про те, що вікно можливостей є, дали б українцям чималий поштовх для ще більших змін. Згідно з різними опитуваннями, вступ до ЄС підтримують (залежно від року та опитування) від 55% до 60% українців (серед молоді цей відсоток сягає і 75%). Більше половини українців прагне також, аби їхня країна стала членом НАТО. Саме тому для України настільки важливо, аби питання розширення залишалося на порядку денному ЄС, попри усі кризи та зовнішні виклики. Польща є однією із тих країн ЄС, які в голос заявляють про потребу тримати двері європейської спільноти відкритими. Варшава також одна із тих п’яти столиць, з якою Київ підписав декларацію про європейську перспективу. Тому у цьому питанні підтримка Києва його західною сусідкою вкрай важлива.
Читайте також: Український маніфест
Упродовж останніх двох років Київ робить великий наголос на вибудовуванні регіональної співпраці. Навесні 2021 року три країни Східного партнерства – Грузія, Молдова та Україна, які вже раніше підписала угоди про асоціацію з ЄС, створили Асоційоване тріо, в рамках якого працюють на посилення інтеграції з ЄС. Влітку 2020 року запрацювала ініціатива Люблінського трикутника. Окрім думок про історичну спільність, цей формат, що об’єднує Україну, Литву та Польщу, може стати одним із механізмів зближення Києва та Брюсселя. Нині часом можна почути порівняння Люблінського та Веймарського трикутників, адже обидві геополітичні фігури мали за мету політичну інтеграцію слабшого «ребра» із сильнішими. Попри те, що часом у аналітичних матеріалах про початок роботи Веймарського трикутника, зустрічаються твердження про «нерівнобедреність» цієї політичної фігури, участь двох країн, що на той час вже були членами ЄС – Німеччини та Франції – дала поштовх Польщі для долучення до нього також. Нині Литва та Польща можуть відігравати дещо схожу роль для України. Щоправда, у випадку сучасного східноєвропейського об’єднання, спільний історичний досвід допомагає цим країнам краще розуміти одна одну. Це має допомогти уникнути «нерівнобедреності», про яку згадували у випадку Веймарського трикутника. 7 липня 2021 року міністри закордонних справ країн Люблінського трикутника підписали Декларацію про спільну європейську спадщину та спільні європейські цінності з нагоди 230-ї річниці Конституції від 3 травня 1791 року та Взаємних гарантій від 20 жовтня 1791 року. Цей документ, завдяки відзначенню історичних витоків демократичних традицій та цінностей усіх трьох країн повертає Україну у лоно Центрально-східної Європи, а отже дає поштовх до нової візії відносин між країнами регіону. «Україна завжди належала саме до цього регіону (регіону Центральної Європи – Ред.) історично, політично та культурно. Наша ідентичність – центральноєвропейська», – заявив 15 вересня на відкритті першого Українського центральноєвропейського форуму Дмитро Кулеба. Хоча навіть за наявності таких регіональних форматів, все одно уникати двосторонніх суперечок доволі складно. Так, на сьогодні відносини Києва та Варшави перебувають все ще не у найкращому стані. Тривалий час саме польські політики були ключовими амбасадорами Києва у Брюсселі. Нині видається, що суперечки між Польщею та ЄС, та й з Україною впливають на позиції під час таких переговорів. Тим не менш Україні складно знайти ближчого політичного партнера у цій частині світу, а ніж Польща.
Варшава є активною учасницею Ініціативи трьох морів (ІТМ). Під час створення цього проєкту, Україна не була зацікавлена участю у такому регіональному форматі. Пізніше з’явилася умова, що лише країни-члени ЄС можуть долучитися до нього. Таким чином Україна з одного боку залишилися поза бортом, з іншого сьогодні Київ декларує бажання стати партнером цієї організації. Такий статус мають Німеччина та США. Геополітичну концепцію Балто-Чорноморської дуги, ідейним продовженням якої є Ініціатива Трьох Морів, розвивали ще Юзеф Пілсудський та Юрій Липа, пізніше В’ячеслав Чорновіл та Лех Качинський. Тож цей формат є також концептуально та історично близький обидвом країнам. Але також несе хоч поки незначні та важливі зміни. Під час зустрічі президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського у серпні 2021 року обговорювався проєкт запуску швидкісного потяга між Києвом та Варшавою в рамках цієї Ініціативи. 11 листопада міністр інфраструктури України Олександр Кубраков оголосив, що він мав переговори з цього приводу зі своїм польським колегою і до січня 2022 року стане відомим кошторис та план цього проєкту. Активна інфраструктурна співпраця в межах цієї Ініціатива дозволила б Києву буквально ставати ближчим до ЄС, бо спростила б логістику пересування між Україною та західними сусідами.
Читайте також: Вільнюський саміт на українських площах
Київ та Варшава на сьогодні мають одну надважливу політичну ціль без досягення якої країнам буде політично дуже складно. Це потреба не допустити запуску трубопроводу «Північний потік – 2». Боротьба у цьому напрямку – це спільний енергетичний фронт для обох країн, де потрібна співпраця і координація, як під час справжніх воєнних дій. 15 липня 2021 року Суд справедливості ЄС виніс рішення на користь Польщі у справі газогону OPAL (частина «Північного потоку-1»). Німецький регулятор раніше дозволив Газпрому збільшити об’єми постачання газу через газопровід OPAL, що суперечило первинним умовам. Польща виграла рішення проти таких дій ще у 2019 році, а 15 липня2021 року виграла і німецьку апеляцію. Україна не є членом ЄС, тому не може діяти в межахтамтешньої судової системи, проте нині ініціювала переговори в межах статті 274 Угоди про асоціацію з ЄС. З огляду на ті виклики, які нині стоять і перед Польщею, і перед Україною найбільш вдалим аспектом спільної роботи, окрім регіональної співпраці, є посилення енергетичної незалежності двох країн та спільна боротьба із кремлівським газопроводом, залучаючи до цього процесу інші небайдужі країни.
Ситуація довкола сертифікації «Північного потоку -2» знову підняла на поверхню питання спільних цінностей України та старих членів Європи. Узалежнення себе від держави-агресора заради грошей – це не тільки несправедливо, але й не мудро. Кожен такий крок також творить додаткові сумніви серед українських громадян, чи правильний шлях вони обрали, чи можемо мати довіру до партнерів. В одному зі своїх інтерв’ю живий класик української літератури Юрій Андрухович висловив припущення, що якщо «Європа переможе в Україні, це свідчитиме про її життєздатність», якщо ж програє – «Євросоюз розсиплеться». Як показує нинішня міграційна криза на східних кордонах ЄС, без опори у нашому регіоні, який стоїть на передовій зіткнення із путінським режимом, Європейський Союз може й справді сильно постраждати. І саме для власної міцності йому потрібна Україна, а Україні підтримка сусідів, зокрема Польщі.
Публікація (окрім ілюстрацій) доступна згідно з умовами ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Дозволяється будь-яке використання роботи за умови, якщо вказано інформацію про правовласників. Завдання, що виконується для суспільного інтересу, фінансується Міністерством закордонних справ Республіки Польща. Думки, висловлені у цій статті, належать авторам і не відображають офіційних поглядів чи позицій Міністерства закордонних справ Республіки Польща