«Геть в Азію, нащадку Чингіcхана!» – цей фрагмент польської повстанської пісні 1863 року, популярної також у Польських легіонах, які билися з москалями у 1914-1918 роках, один із головних натоді зразків «стрілецького фольклору». Добре відомий і його український аналог, пов’язаний з битвами Українських січових стрільців. Сьогодні, під час російського нападу на Україну і звірств, якими він супроводжується, старі пісні наново набувають виразної актуальності, а українська і польська пам’ять оживають у спільному плині боротьби з московським варварством та виявляються напрочуд подібними одна до одної, а нерідко й ідентичними. Хіба старі стрілецькі пісні, що закликають «гострити сталь багнетів на батьківських могилах» та проголошують: «Нам не страшний Сибір, під кулями не страшно, поб’ємо москалів ми за Вітчизну нашу», не звучать сьогодні знову з давньою силою?
Україна в її боротьбі з Москвою в очах поляків — аналог Польщі, якою вона була останні 300 років
Ми у Польщі тримаємо жорстокість московських нападів у пам’яті вже багато поколінь — щонайменш із 1768 року, коли москалі розв’язали війну, що скінчилася першим поділом Речі Посполитої. Згадки про їхні попередні злодіяння затер час, про них уже знають лише історики. Іноді ще виринають картини одноденного Німого сейму 1 лютого 1717 року, коли за якісь вісім років після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полтавою, що позбавила Запорожжя статусу незалежного політичного гравця в нашій частині Європи, москалі, впоравшись таким чином з Україною, зайнялися підпорядкуванням Польщі. Оточені московськими полками, посли на сейм у Варшаві, не наважуючись протестувати, мовчки погодилися з перетворенням Речі Посполитої на протекторат Російської Імперії. У 1734-1736 роках збройний рух, відомий як Дзіковська конфедерація, боровся за звільнення від московського панування, але вже небагато поляків про це знає. Проте національна пам’ять нині сягає Барської конфедерації (1768-1772). Сьогодні це може бути символом: польський збройний опір московському насильству в пам’яті поляків розпочався 29 лютого 1768 року в Барі на Поділлі та у Фортеці Святої Трійці у межиріччі Дністра і Збруча. Це робить його спільною історичною спадщиною Польщі й України, з тодішнім трагічним, інспірованим з Петербурга протистоянням між нашими народами. (Сьогоднішні спроби посіяти розбрат між поляками і українцями, які чиняться Москвою під маркою російської гібридної війни в її інформаційно-пропагандистському вимірі, ми, на щастя, успішно і солідарно долаємо.)
Читайте також: Українці в дзеркалі імперської літератури
Московське завоювання у пам’яті поляків неодмінно пов’язане з жорстокістю до тих, хто чинили опір, і з винищенням еліт, коли опір було зламано. Ми, поляки, знаємо це з власної історії. Знаємо, що означає похмуре слово «обезголовлювання». Знищення еліт і депортації, ба навіть викрадення дітей з метою їх змоскалення (як у 1831 році) це відома в Польщі, звичайна російська практика. Тортурування в’язнів (захопленим барським конфедератам москалі відтинали праві кисті рук, щоб ті більше не могли тримати шаблю), масові зґвалтування і використання беззахисних людей як живого щита під час наступу московських полків (як це було під час штурму Ясної Гори у ніч із 9 на 10 січня 1771 року) це також наш досвід, що повторювався кожні 200 років під час кожного нового наступу. Як і поділ агресії на етапи — відривання від держави чергових територій, перемежоване періодами ілюзорного миру. Ми пам’ятаємо, що територіальні поступки 1772 року не зберегли Речі Посполитої, а лише показали загарбникам, як її ліквідувати шматок за шматком.
Знаємо ми й сліпоту «цивілізованої Європи», і російське вміння купувати прихильність її скорумпованих еліт. Великий мислитель французького Просвітництва Вольтер, оплачуваний петербурзьким золотом, писав 18 листопада 1772 року про російську армію з захопленням: «Ця армія прийшла лише для захисту дисидентів (релігійних меншин — ред.), на випадок, якби їх захотіли силоміць знищити. Вражає те, як російська армія більше стежить за порядком усередині Польщі, ніж це будь-коли робили польські війська. Замість руйнувати, вони збагатили країну: перебувають-бо там задля забезпечення толерантності», — справжнісінькі миротворці, москалі як визволителі, оборонці терпимості та творці добробуту!
Поляки і українці у братських могилах
Годі й намагатися перелічити всі російські злодіяння впродовж останніх трьохсот років. Але в червні хочеться згадати ті масові вбивства, що їхніми жертвами від московських рук стали поляки, українці, білоруси та литовці у червні 1941 року, під час так званих «евакуаційних» розстрілів в’язнів НКВД, коли совєти тікали від німців. Найбільші з них відбувались у Львові (у «Бриґідках», у тюрмі на сьогоднішній вулиці Лонцького та на Замарстинові, а також у їхніх філіях убито від 3,5 до 7 тисяч в’язнів, переважно поляків та українців), у Луцьку (де радянські кати, стріляючи з кулеметів і кидаючи гранати, знищили на тюремному подвір’ї, за їхніми власними даними, понад 2 тисячі в’язнів — українців і поляків), Станіславові (близько 1,2-2,5 тисяч), у Вільнюсі (близько 2 тисяч), Дрогобичі (від кількасот до близько 1,2 тисяч), Чорткові (0,8-1 тисяча), Тернополі (до 1 тисячі), Умані (767), Золочеві (близько 650-720), Самборі (500-700), Дубні (близько 500-550), Правенішкесі (близько 500), Рівному (150-500), Кременці (щонайменш 100-150 жертв), у Березвеччі та Пінську (у кожному від кількадесяти до кількасот жертв), Бережанах (174-300), Стрию (від 100 до кількасот жертв), у Старій Вілейці (від 28 до понад ста жертв), Сарнах (близько 70-100), Надвірній (близько 80), Судовій Вишні (близько 70), Бориславі (кількадесят жертв), Буську (близько 35), Жовкві (близько 34), Щирці (близько 30), Кам’янці-Струмиловій (20-32). Від 500 до 1000 осіб знищено в Добромилі та у сусідній соляній шахті «Саліна», де масове вбивство мало особливо жорстокий характер, і частину в’язнів убили молотом. Це лише дрібний фрагмент тодішніх московських злочинів. Щоб лише згадати їх усі, знадобилася б чимала чорна книга. На Західній Україні у багатьох місцевостях сьогодні є пам’ятники їхніх жертв. Минув 81 рік, і москалі знову роблять те саме. Ті непокарані злочини надихають сьогоднішніх злочинців повторювати їх, у надії на таку саму безкарність.
Буча, Ірпінь, Мотижин, Маріуполь… – нагадування про природу москалів
Різанина, яку влаштували московські загарбники на окупованих територіях України, поставила полякам перед очима долю їхніх батьків і дідів та показала, що нас очікує, якби, не дай Бог, впала Україна. Ілюзією виявились переконання, що «тепер уже не ті часи» — що ми не в 1937 році, коли за наказом керівництва НКВД було вбито пострілом у потилицю 111091 поляків. Минуло 85 років, а москалі й далі стріляють людям у потилиці та називають це визволенням. Так ми це бачимо і так розуміємо. І саме тому ніколи не припинимо підтримки України у цій битві.
Читайте також: Що не так з РПЦ, або Мрії псковського десантника під час літургії
У давнину, коли молодому шляхтичеві вручали шаблю, на ній писали: «До твоєї сильної долоні молодої вдячні твої браття вже вкладають зброю. Ворога бий мужньо, як раніше, за Вітчизну, в ім’я Бога і на славу вічну». Такий напис мав би виднітися на кожному комплекті зброї, яку Польща передає Україні. Так, браття, ми вам вдячні й від щирого серця зичимо вам перемоги над нашим спільним ворогом, заради порятунку Батьківщин — вашої та нашої, щоб ми могли спільно подякувати Богові за їхню свободу.
Матеріал вийшов за підтримки Польського Інституту у Києві