6 лютого 110 років тому в місті Долині народився Омелян Антонович. 1914 рік був не надто сприятливим для народження.
У свої дванадцять, на першому році навчання в Академічній гімназії у Львові, він мав аудієнцію з митрополитом Андреєм Шептицьким. «На диво для нас, він нічого не говорив про релігію, не розпитував про сповіді й гріхи. Але цікавився звичайними життєвими справами й можливими проблемами малих хлопців», — занотував згодом.
1936 рік, Омелян Антонович (праворуч) наступного дня після виходу з польської тюрми в Торуні
А в малих хлопців не бракувало проблем: викладачі, серед яких були старшини Української галицької армії й організатори пластового руху, розповідали про Листопадовий чин 1918 року й про велику мету — українську державність. Закономірно, що в 1933-му, у свої 19 років, Антонович — уже в лавах ОУН. Він мав доручення таємно замінити польську символіку на офіційних установах Перемишлянщини на українську. Акція так і не вдалася: юнак отримав 6-річний термін, бо надворі був 1934-й — час активного протистояння з польською владою, час атентату на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, час створення концтабору «Береза Картузька». За два роки Омелян Антонович був амністований, однак навчання в університеті продовжити вже не міг. Я вдивляюся у фото, зроблене наступного дня після звільнення із в’язниці. Погляд і постать переконують, що його боротьба ще не завершена.
А 1941-го ситуація повторилася, тільки вже з німцями: у вересні, невдовзі після проголошення Акту відновлення Української Держави, Антоновича заарештувало гестапо, далі був концтабір Заксенгаузен, з якого так і не вийшов Олег Ольжич.
Паралельно, десь в іншому житті, Антонович отримує диплом доктора права Українського вільного університету в Празі. І знову потрапляє в концтабір.
Диплом доктора права
Омелян і Тетяна Антоновичі в Альпах
Ще одне фото — успішна усміхнена пара в Альпах. Омелян — у модних окулярах, дружина Тетяна — зі стильною зачіскою. У цей час він активно працював з Українською головною визвольною радою, допомагав українцям переправлятися на території, непідконтрольні німцям, простіше кажучи, простягав соломинку надії на порятунок тим, хто вирвався з рук радянського й нацистського тоталітарних режимів.
Після всього пережитого Антонович опинився в Америці, де втілив сценарій «американської мрії», щоб потім віддати статки на благодійність, зауваживши: «Головна ціль мого життя, закарбована на пам’ятнику в Долині, — це розвиток Української Держави».
Омелян і Тетяна Антоновичі мали переконання, що Україна буде. У 1980-му вони заснували приватну доброчинну фундацію, яка протягом 25 років збагатила на розвиток української освіти й культури близько трьох мільйонів доларів. Подорож рідною землею після шістдесятилітньої розлуки щемко описана в «Спогадах» Омеляна Антоновича.
Я відчувала їхнє піклування про українську культуру й науку протягом років навчання в Могилянці. Це фото — з часів переїзду Могилянської бібліотеки до нового приміщення, названого на честь Тетяни й Омеляна Антоновичів. Це фото — про спільну справу, якою є розбудова держави.
Перенесення книжок до бібліотеки Антоновичів