Тиждень розпитав про деталі перших боїв за летовище спецпризначенця з позивним Кекс, який разом із групою військових у 2014-му висадився у старому терміналі аеропорту і п’ять днів тримав оборону. Далі пряма мова.
Є завдання — потрібно працювати. Точно не пригадаю, що за день тоді був. Адже в АТО як? Там немає дат, є тільки «тут» і «зараз». Для мене все почалося з того, що вранці командир сказав: «Є завдання, потрібно працювати, вилітаємо». Хлопці зібралися, взяли найнеобхідніше й пішли на злітний майданчик до вертольотів. Окрім нас там були ще два підрозділи спецвійськ. Сидимо, чекаємо. Мабуть, це найскладніше було — чекати. Ти знаєш тільки, що летиш у Донецький аеропорт, де ніколи не був, і гадки не маєш, що далі буде.
Тієї миті в голові проносилися апокаліптичні картинки. Уявлялося, що в ДАПі все горить, на підльоті по тобі почне стріляти натовп терористів. А ти весь такий… на маленькому гелікоптері й повинен із хлопцями той натовп вибити. І такі картинки ти проганяєш у голові регулярно. Зате, коли сідаєш у вертоліт, уже готовий до всього. Емоції перегорають, і можеш працювати. Коли підлітали, то (очікувано) картинка відрізнялася. Не було ані руїн, як в останні дні оборони, ані армій терористів. Запам’яталися ще напис «Донецьк» і якась техніка, що догорала поруч. Зрозумів: зараз приземлятимемося. Вистрибнув із вертольота — почав і думати, і діяти швидше. Висаджувалися ми неподалік старого термінала, на якійсь парковці. Перебігали від будинку до будинку, доки по нас не приїхав КамАЗ. Я його на прицілі тримав. Але коли по радіо сказали, що це наш, заспокоївся. Ми з хлопцями в нього застрибнули, і нас підкинули ближче до старого термінала. Там і зайняли оборону.
Читайте також: Розвідники 74 ОРБ. Від Мар’їнки до Донецького Аеропорту
Здавалося, що доба тягнулася з тиждень. Коли ми підлітали, вогонь був легкий, зі стрілецької зброї. А от у самій будівлі термінала звідки тільки не стріляли. Взагалі перший день із п’яти був найбільш бойовим і насиченим. Бачив, як по мені стріляють, як кулі пролітають поруч і розбивають вікна. Здавалося, що доба тягнулася з тиждень. І в голові вона розбита на частини: ось ми добираємося до старого термінала, ось його відбиваємо. Ось я стріляю по КамАЗу, який на нас їде. Він зупинився. Тієї миті в мене був невеликий шок. Я зрозумів, що влучив у людину, водія вантажівки. Але це минуло досить швидко. Із тієї машини почали стріляти по мені. Прийшло усвідомлення, що в мене хочуть відібрати життя. Думалось: «Але я ж захищаю свою країну!» Була злість. До того ж людина, яка стріляла в мене, явно не була трактористом. Вони в бою так не пересуваються. Я ще не міг так рухатися. Було видно, що той хлопець із вантажівки професіонал і майстер своєї справи.
«Ви прийшли, а ми думали, нас кинули». А потім, після бою, ми ніч сиділи в старому терміналі. Пам’ятаю очі наших хлопців, які від початку там стояли. Їх складно забути. Там було стільки надії… «Ви прийшли, а ми думали, нас кинули». І від цього моменту почалася моя оборона Донецького аеропорту. Перший бій, коли я стріляв і в мене стріляли. Іще запам’яталася ніч. Були постійні повідомлення, що хтось намагається підійти. Ми чергували по дві години, змінювалися. Але ніхто в бій так і не поліз. Пригадую також злітну смугу. Там стояв… ні, лежав великий літак. Він горів. Так яскраво, що було видно, як удень. Таке високе і яскраве полум’я…
На адреналіні далеко не заїдеш. Наступного дня ми пішли на штурм нового термінала. Через підвальні приміщення. Моя група була перша. Із хлопцями (вдесятьох) набрали на себе по максимуму, хто що міг. Гранат мали не просто багато: вони були всюди. У ящиках, у «розгрузках», у кишенях. На мені ще висіли приблизно 800 патронів і кулемет. Плюс рюкзак. Там теж була купа потрібних речей. Той-таки тепловізор, скажімо. Ми мали пройти 300–400 м. Але відстань ця далася дуже нелегко. Поки йшли, був адреналін, не замислювався про те, що важко. Проте, коли дісталися до будівлі й зайняли свої сектори, зрозумів, що все. На адреналіні далеко не заїдеш. Багато сил витратив.
Від початку в новому терміналі я обороняв вхід, тож до будівлі попервах не заходив. Лише чув щось краєм вуха. Знаю, знайшли там якогось хлопчину. Він нас переконував, що нібито санітар, допомагав пораненим. Але була інша думка: це снайпер. Наскільки вона правдива, не знаю. Бачив момент його затримання периферійним зором, коли група перевіряла приміщення. Хлопця зв’язали, наступного дня по нього прилетіли вертольотом, забрали разом зі зброєю, яку ми в будівлі знайшли. Була купа всього: автомати, гвинтівки, РПВ «Шмєль». Це вогнемет з РФ, у нас таких немає на озброєнні. Навіть маркування на ньому російське було, якщо пам’ять не зраджує. Крім того, виявили стрічки від кулемета на 25 патронів. А в нас комплектація до кулеметів була на 100 штук, ми такі не використовували. Сумніваюся, що до цього додумалися трактористи з шахтарями.
Читайте також: 79 ОАЕМБр. Крізь пекло Ізвариного та Донецького аеропорту
Менше з тим. Окрім цього хлопця, у новому терміналі нікого не знайшли. Вночі там нібито були поранені й начебто хтось когось просив їх забрати. Складно сказати, скільки там було терористів. У КамАЗі, який я зупинив, — осіб із 10. У самій будівлі 20 чи 40… не скажу. Були люди, вони стріляли. Це знаю точно. У приміщеннях ми побачили плями крові, але людей не виявили. Заходиш у термінал — сліди є, тіл немає. Усе забрали. Подейкували, що бойовики спускали їх з вікон за допомогою пожежних гідрантів. Наскільки це правда, хтозна. Але поранених і вбитих вони забирали, це точно.
Другого дня, коли ми зайняли термінал, на нас подеколи вибігали терористи, били зі стрілецької зброї. Ми відповідали. А вже на третій ми з офіцером пішли на другий поверх облаштовувати кулеметну позицію, бо потрібна була висока точка. Зібрали всі металеві двері, зробили бійниці. Сталося так, що ця позиція виходила на кладовище. Там іще був старий прогнилий контейнер. Поруч із ним я побачив якийсь рух. Трава гойдалася… Закралася підозра: щось не так. Дав запит на вогонь — стріляти дозволили. Випустив сотню патронів у той бік. У відповідь кинули димову гранату, аби я не бачив, що там на цвинтарі діється. Ну я ще сотню патронів зарядив і розстріляв ту хмару. Не знаю, залишився там хтось чи ні.
Днювали й ночували в аеропорту п’ять діб. Пам’ятаю, на першому поверсі була пробита водопровідна труба, приміщення залило майже по коліна. І ми в цій воді спали. Ще були постійні радіопереговори. Навіть коли ти знімав навушник, усе одно чув голоси. Здавалося, все: дах їде. Зрозуміло, що за цей час сєпари намагалися відбити термінал, підходили то з одного боку, то з другого. Навіть нібито якийсь їхній командир зв’язувався з нашим, казав, якщо здамося, то вони гарантують нам безпеку і взагалі все нормально буде. Зрозуміло, що на такі переговори з бойовиками ніхто не пішов.
На третій день нам передали, що нібито 200 (!) людей рушили на штурм аеропорту. І вже думаєш собі: «Ну все, значить сьогодні». Ми з хлопцями розбіглися по точках. Чекали-чекали, чекали-чекали… а в голові: «Ну швидше, скільки можна?!» У такий момент готовий хоч тисячу бойовиків зустріти, аби тільки скоріше. Зрозуміло, ніхто не прийшов. Складно сказати, чи справді такі сили до нас наближалися.
Читайте також: 80-та аеромобільна. Невідомий подвиг оборони Луганського аеропорту
Чергували на позиції по дві години, змінювалися з товаришем регулярно. Було таке, що вночі із «зеленки» в нашому напрямку намагалися просунутися сєпари, ми їх давили вогнем. Пройти в них не виходило. Але масово не пхалися, думаю, тому що в перший день ми їм дали жорсткий бій.
По невідомих відкрили вогонь, літаки благополучно сіли. На п’ятий день прибуло п’ять літаків «Іл» із піхотою, яка нас мала змінити. А разом із ними й техніка. На посадку вони саме через мою позицію заходили. Чесно, тільки в кіно таке бачив: ідуть транспортники й викидають навколо себе теплові пастки. Красиве видовище. Тоді з моєї сторони все було тихо. А за спиною хлопці на позиції говорили, що бачать двох людей із чимось схожим на трубу. То міг бути ПЗРК. По невідомих відкрили вогонь, літаки благополучно сіли. Прийшли піхотинці, я взяв із собою п’ятьох хлопців та кулеметника, показав їм сектори, пояснив, хто і звідки до них може підходити, звідкіля — непомітно підповзати. Розповів про цвинтар і контейнер, який там стояв.
Потім ми завантажилися в машини, ними заїхали в літаки й полетіли на базу. Іще був такий цікавий момент: коли майже злетіли, до нас заскочив собака в салон. Його до себе наш офіцер забрав. Думаю, не просто так тварина забігла…
А потім… потім навалилася втома. Начебто й хочеться телефонувати, розповідати, що й до чого, зрештою, може, навіть інтерв’ю дати. Але сил вистачає лише на те, щоб лягти й заснути. Знаю одне: якби два роки тому ми не втримали аеропорт, то прилетіли б не українські «Іли», а «Іли» «трактористів і шахтарів». І в ЗМІ ми вже не рахували б гумконвоїв, що їдуть тижнями, а спостерігали б за російськими транспортниками, які вивантажувалися б просто в Донецьку.