Спершу свідомість, потім зброя

Сьогодні ми гостро, як ніко­­ли, відчуваємо, наскільки українська перспектива залежить від того, чи адекватною викликам часу виявиться система історичних, ідеологічних, загальнолюдських переконань та цінностей пересічного українця. З початком російсь­кої агресії швидко з’ясувалося, що, як і раніше, в основі стратегій лежить неприхована війна за дум­­ки людей – спершу оволодіти свідомістю, а потім уже в хід піде звичайна зброя.

І ось несподівано для широкої громадськості у вирішальний історичний момент постали голими королями ті українські гуманітарії, хто ще вчора з погордою проповідував ідею «дистильованої науки», лякаючи, мовляв, інакше запанує ідеологічна зашореність і про наукове знання як таке можна буде забути. При цьому, щоправда, всі добре розуміють, що повна ізоляція історика, політолога, філософа та інших гуманітаріїв від суспільства не є можливою: будь-який науковий текст незалежно від бажання автора впливає на формування переконань та образів минулого, а тому неминуче виконує ідеологічну функцію. І якщо україноцентричних текстів бракує чи вони неконкурентоспроможні, то порожнеча відразу заповнюється кимось іншим, хто навіює свої ідеї з антиукраїнської перспективи. Найсвіжіший приклад – спроби Москви накинути концепцію «Новоросії», витягнуту з просякнутої нафталіном шухляди ХІХ століття. І невідомо, що було б на цій ділянці відстоювання українських інтересів, якби не зусилля низки сучасних запорізьких та одеських істориків, передусім школи світлої пам’яті професора Анатолія Бойка, які цілеспрямовано та якісно досліджували із середини 1990-х років історію Степової України XVIII–XIX століть і практично звели неподоланний науковий бар’єр проти суто пропагандистського витвору, яким є концепція «Новоросії».

Загалом можна констатувати, що, попри купу проблем, зусилля останніх двох століть не пішли в пісок. Зі скрипом долаючи спадок радянських часів, «мудрі» поради доброзичливців і штучно виставлені своєю ж державою перепони, українська гуманітаристика все-таки змогла закласти підвалини для формування україноцентричної історичної пам’яті та вкинути зерна здорового патріотизму.

Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го

Прості українці продемонстрували неабияку єдність у здатності захищати свої Батьківщину і свободу, всупереч, до речі, московським теоріям про ледь не цивілізаційні розлами між українськими регіонами. Сьогодні це найцінніший капітал України, який треба берегти й примножувати, і роль істориків у тому вирішальна. Однак саме стосовно їхньої спроможності розвинути позитивні тенденції та успіхи виникають сумніви. І головна загроза криється в тому, що значна частина наукової спільноти, на жаль, ще не подолала комплексів родом із недавнього бездержавного минулого.

«Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! Моголи!»

Руйнівний російський ідеологічний прес став одним із найбільш гнітючих наслідків періоду нашого бездержавного існуван­­ня. В Україні, як і скрізь, де нація втрачала свою державу, потуга-пере­можець удавалася до інтелектуального поневолення, щоб паралізувати здатність до осмисленого та ефективного спротиву. З позиції сили і влади Москва взялася нав’язувати нам свою версію української історії, обґрунтовуючи «природне» право Росії на довічне володіння українськими землями. Кінцева ж ме­та полягала в тому, щоб змусити самих українців дивитися на світ загалом і свою історію зокре­­ма московськими очима, мавпуючи моделі, розроблені в імпер­­сь­кому центрі. Свого часу польсь­­кий історик Ян Кеневич дуже влучно охарактеризував подібні ситуації: будь-який поневолювач завжди прагне, щоб «завойовані нації писали свої історії мовою й у формі, властивій країні ге­ге­мо­­ну».

Мантри сьогоднішнього Кремля про «спільну історичну долю» –   банальні переспіви з ідеологем, сконструйованих росією  ще у XVIII–ХІХ століттях

Усі мантри сьогоднішнього Кремля про «спільну історичну долю», «один народ», «єдиний російський світ» тощо – це все банальні переспіви з ідеологем, сконструйованих російськими елітами ще у XVIII–ХІХ століттях. При цьому сконструйованих багато в чому, на жаль, завдяки перекинчикам з України, які в такий спосіб робили вдалі кар’єри в імперських столицях. Чого варті лише зусилля Феофана Прокоповича, Олександра Безбородька чи Віктора Кочубея?

Водночас починаючи з ХІХ століття Росія нав’язувала і світові своє тлумачення української історії та образ українства, пропущені через російські експансіоністські інтереси. Саме імперія довго формувала і великою мірою до сьогодні формує зовнішні уявлення про Україну та її минуле. Це зайвий раз підтверджує дію закономірності, виведеної американською дослідницею Євою Томпсон: «Колонізовані країни не беруть участі у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу. А нарація гегемона наголошує, що й не див­­но, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй». Сприйняття України у світі, принаймні з ХІХ й до кінця ХХ століття, вписується у цитоване спостереження. І сьогодні «голос з України» ледь пробивається крізь товщу того викривленого образу, який невтомно конструює Росія. І в цьому полягає глибинна причина дивної, на перший погляд, безпорадності Заходу перед українськими подіями, його неадекватних реакцій, а також тривалих успіхів московської пропаганди.
Найнебезпечнішим є те, що підходи, накинуті Москвою, вчуваються і в багатьох українських інтерпретаціях минулого. І це ще більше ускладнює завдання позбавити світ московських окулярів. Довге перебування під впливом історичної науки держави-завойовника і такого самого задавненого комплексу меншовартості, самоїдства та епігонства ще дається взнаки. І сьогодні наполегливі заклики застосовувати нібито «безсторонній науковий підхід», які лунають як ззовні, так і зсередини, виказують відверте бажання новими засобами підтримати старий статус-кво. Як наслідок – оновлення, яке з кінця 1980-х років переживає українська історіографія, часто виявляється безсилим знищити внутрішнього цензора, породженого підсвідомим страхом бути звинуваченим у національній зашореності чи хуторянстві під час спроб вийти за силове поле сформованих зовні уявлень про нібито вторинність і безпорадність українського минулого. Такий страх постати провінціалом і невідповідним сучасним модним інтелектуальним трендам паралізує, особливо молодих істориків, а також схиляє мімікрувати замість того, щоб називати речі своїми іменами.

Що нам Київська Русь?

Подивившись під таким кутом зору на поле української історії, ми зрозуміємо, що однією з найпроблемніших ділянок у ній є прочитання українського Середньовіччя. Попри всі проблеми з дослідженням пізніших періодів, там є головний чинник для формування самодостатньої історичної пам’яті українців – потужний шар новітніх досліджень, базованих на підходах, уже позбавлених комплексів вторинності. Натомі­сть концептуалізації Київської Русі, які виходять з-під пера сучасних українських істориків, за невеликим винятком і далі вмонтовані в накинутий північним сусідом каркас, пропонуючи підсвіжений новими науковими віяннями москвоцентричний погляд. Прогалини в цьому питанні надзвичайно небезпечні, порівнювані хіба що з пробоїнами у підводному човні. Вони унеможливлюють появу цілісного і внутрішньо збалансованого образу українського минулого й таким чином постійно загрожують виробленню україноцентричних засад гуманітарної політики.

Читайте також: Невідворотна війна

Період Київської Русі як ядра історії українського Се­редньо­­віч­­чя – один із найважливіших для розуміння корінь української державності та усвідомлення історичної тяглості. Проте домінуюча тональність праць, присвячених цій епосі, пропонує в найкращому разі розмито-від­­сто­­­ронений, сказати б, вибачливий погляд бідного родича на причетність українського світу до киє­­воруської історії. Звичайно, того факту, що Київська Русь є однією зі складових українського минулого, ніхто прямо не заперечує. Однак уявлення про неї та її природу, які з наукової висоти транслюються в суспільство, не дають чіткої відповіді на головне запитання: кого ж слід вважати прямим спадкоємцем Русі, а кого бічним. Розмитість пояснень та півтони однозначно навіюють враження, що сучасна Україна та український світ пов’язані з її спадщиною лише дотично. Київська Русь піднята на висоту особливої суспільної формації, яка, голосно заявивши про себе, згодом пішла з історичної арени, залишивши, щоправда, по собі чомусь лише бічних спадкоємців.

Москва тривалий час методично й безальтернативно вкидала в українське суспільство концепцію про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», у якій росіяни були за старшого брата. Тому відсутність чіткої, зрозумілої та конкурентоспроможної альтернативи з українського боку однозначно працює на збереження успадкованого з радянських часів канону уявлень. Навіть уникнення прямих апеляцій до «колиски» не рятує сьогодні ситуацію – це лише тиражує розмитість ставлення до питання Київської Русі й кореня української державності та відповідно схиляє радше залишатися при старих уявленнях, аніж змінювати їх на нові.

При цьому відкинуті і дорадянська українська наукова традиція, старанно викорчовувана Москвою, і праці Михайла Брайчевського, який зумів у радянські часи рухатися своїм науковим шляхом, і доробок сучасних істориків щодо сприйняття Київ­сь­кої Русі в XVI–XVIII століттях в Україні та інших частинах Європи, який дає свіжі й промовисті наукові аргументи для прямої відповіді на запитання про її місце в українській історії. Біль­­ше того, реакція багатьох дослідників києво-руського періоду на свіжі й промовисті аргументи про те, як в Україні XVI–XVIII століть сприймали Київську Русь, створює враження, ніби саме вони їм найдужче й дошкуляють, бо підкопують підвалини звичного московського каркаса. З’я­ви­ли­ся виразні симптоми, які вказують на те, що головне своє завдання такі дослідники вбачають якраз у захисті цього каркаса від деформації та збереженні в Україні позицій старого промосковського образу Київської Русі.   

Саме з цього середовища найчастіше лунають заперечення концепції Михайла Грушевського про неперервність української історії та її перетікання від Київської Русі до Галицько-Волинсь­­кого королівства і потім через структури польсько-литовського періоду до Гетьманщини й далі. Її пропонують відкинути без належного наукового спростування. Противники такого підходу не надали суто наукових спростувань концепції Грушевського, а натомість висувають концепцію «розривів» в історії (звісно ж, «безсторонню»!), чим виразно натякають, зокрема, й на опосередкованість для України києво-руського періоду. Відтак українську історію цілком штуч­­но і надумано перетворюють на будівлю без фундаменту, зведену з наживо скріплених між собою блоків, які погано пасують один до одного. І хіба за всім цим не стоїть прозорий натяк на невизначеність подальшої цивілізаційної перспективи України та її внутрішньої цілісності? А отже, і трьохсотлітні прагнення Моско­вії-Росії вмонтувати Україну у своє лоно, і проекти розчленування (включно з федералізацією) Української держави постають як цілком умотивовані, зважаючи на нібито аморфність української ідентичності.

Київська Русь – середньовічна українська держава

У такій ситуації не варто дивуватися відсутності поступу в концептуалізації ще однієї принципової складової києво-руської доби – специфіки зв’язку Київської Русі з подальшою українською державністю. Відверте провисання сьогодні цієї теми (та ще й посилене концепцією розривів в українсь­кій історії) однозначно ллє воду на млин «звичайної схеми російської історії» – давньої московської ідеологеми, згідно з якою державність Київської Русі пере­текла не до Галицько-Во­линського королівства, а транзитом через Володимир-на-Клязьмі прямі­сі­нько до Московського князівства. Ключовим аргументом, яким у Московії обґрунтовували свою першість на спадщину Київської Русі як держави, був лише той факт, що рід московських князів походив із Рюриковичів. Цю зачіпку використовували інте­граль­­но: і як свідчення про трансформацію «київської історії» в «московську», і як джерело для ідеологічного обґрунтування «природного права» Москви на «київську спадщину», тобто на українські та білоруські землі.

українську історію цілком штуч­­но і надумано перетворюють на будівлю без фундаменту, зведену з наживо скріплених між собою блоків, які погано пасують один до одного

У ХХІ столітті російські підходи до конструювання свого історичного наративу нічим принципово не відрізняються. Хіба тільки Путіну заманулося, аби російські вчені довели, що Моск­­ва давніша за Київ, а початок руській історії дала Ладога. Такі хворобливі кроки свідчать лише про комплекс вторинності й стурбованість Москви слабкістю та надуманістю «звичайної схеми», а також про гарячкову потребу знайти коріння Русі на території сучасної Російської Федерації.
Проте відсутність в Україні продуманої власної концепції києво-руського Середньовіччя штучно надає «звичайній схемі російської історії» безальтернативного вигляду. Достоту як на початку XVI століття, коли відсутність зацікавленості тогочасної української еліти (зокрема, і своїх Рюриковичів) у концептуалізації проблеми «київської спадщини» призвела до того, що справу віддали на відкуп Москві. Та швидко скористалася небаченою щедрістю і стала на­в’я­зу­вати всім своє бачення, прагнучи, звіс­­но, матеріалізувати його територіальними надбаннями.
Нині на українському науковому Олімпі уникають тези про Київську Русь як середньовічну Українську державу. Не бачимо такого твердження і в шкільних підручниках. А отже, штучно на­­в’язується «звичайна схема росій­ської історії», століттями насаджувана і дбайливо підтримувана сьогодні на інтелектуальному рівні російськими вченими за мовчазної згоди українсь­ких. А поява якісних українсь­ких праць з історії Га­­ли­цько-Волинського королівства хоча й не дає остаточно запанувати в Україні моск­воцентричним уявленням, але й не здатна переломити ситуацію.
Натомість російські істо­ри­ки під впливом новітніх наукових віянь підправили (зокрема, зусиллями Боріса Флорі) похідну від «звичайної схеми російської історії» концепцію «загальноросійської культури». Остання взагалі заперечує існування окремого самодостатнього українського етносу та проголошує, що мешканці ук­раїнських земель і в Середньо­віччі, і в ранньомодерні часи усвідомлювали себе частиною ширшої етнічної спільноти, звісно ж, «русской». А Переяславська рада 1654 року нібито «була сприйнята обома сторонами (мешканцями України та Московії. – В. Б.) як відновлення колишньої єдності, як возз’єднання окремих частин Русі, раніше розділених політичними кордонами».

Уявлення про Київську Русь у ранньомодерний час

Показово, що проблеми з концептуалізацією Київської Русі в українській науці виникли на тлі появи і в Україні, і поза її межами якісних напрацювань з історії сприйняття «київської спадщини» в ранньомодерній Україні. Як уже переконливо з’я­со­вано, традиційна українська еліта – князі та шляхта – однозначно усвідомлювала себе спадкоємицею князів і бояр Київської Русі, а український світ пізніших часів вважала продовженням києво-руського. На початку 1620-х років українські інтелектуали навіть сконструювали києво-руський родовід козацтву, вивівши його з дружинників давніх князів київських, тобто з того самого середовища, з якого походила частина української шляхти. В уявленнях тогочасної еліти українська історія безперервно тягнулася від княжих часів до України в складі Речі Посполитої й виступала ключовим джерелом як особливого статусу українських земель на момент укладення Люблінської унії, так і легітимності подальших претензій на його збереження та розширення. Український світ вважали історично відмінним від усіх сусідів включно з московитами.

Читайте також: Вустами «кіборга»: Не хочу, щоб війна змінила мене

Тогочасна Європа так само добре усвідомлювала відмінність у засадах причетності України та Росії до Русі. Українські землі називали «Руссю», а населення – «русинами», Росію ж – «Московією», а росіян – «московитами».

Козацька старшина, яка в середині XVII століття стала новою українською елітою і яка перед тим довгий час існувала в системі цінностей шляхетського середовища, швидко засвоїла відповідні концепції. Уже в часи Богдана Хмельницького на щит була піднята ідея Гетьманщини як прямої спадкоємиці Київської Русі. Гетьманщину називали Малою Руссю, аби підкреслити, що саме звідси пішла вся княжа Русь, розширення якої привело до появи Великої Русі. У подальшому позиції концепції «Гетьманщина – це Київська Русь сьогодні» в українському суспільстві лише міцнішали. «Вели­­ким князівством Руським» мала б називатися Гетьманщина, якби Гадяць­­ка унія 1658 року була реалізована і Річ Посполита була реформована в конфедерацію Лит­­­ви, Польщі та України. У 1672-му вже далекий від козацтва православний інтелектуал Феодосій Софонович у своїй знаменитій «Кройніці з літописців стародавніх» також провів пря­­му лінію від Київської Русі до Гетьманщини. Інструкція Василю Кочубею, видана гетьманом Іваном Самойловичем у 1685 році на переговори з московським царем, не лише яскра­­во відображала історичні переконання нової української еліти в тяглості української історії, а й промовисто відділяла київських князів від московських і в такий спосіб слідом за політикою Богдана Хмельницького розділяла Україну та Московію. Феофан Прокопович (який тоді ще служив вітчизні Русі-Україні) алегорично закликав гетьмана Івана Мазепу побачити в собі князя Володимира. Уявлення про прямий зв’язок між Київською Рус­­сю та Гетьманщиною відбивали й тогочасні гравюри. На одній із них князі Борис та Гліб тримають герб Івана Мазепи, на іншій легендарний першохреститель Русі апостол Андрій Первозванний ставить на київських кручах той-таки герб, на третій гетьмана Мазепу зображено в колі князів Володимира, Бориса та Гліба.

На початку XVIII століття справа дійшла до опрацювання козацької версії української історії. В основу було покладено ідеї самостійності українсь­­кого світу, безперервності йо­го історичного поступу навіть із докиївських часів, а також – і це принципово – відмінності від «московського народу». Гетьман Пилип Орлик та автор «Літопису Граб’янки» виводили козацтво як нову українську еліту від войовничих хозар, тобто підкреслено від зовсім іншого кореня, ніж московити. За їхньою версією, хозари володіли величезною територією, зокрема й Руссю, а після шлюбу хозарського кагана-гетьмана той разом з усім людом прийняв хрещення і відтак перетворився на благочестивого київського князя. Потім «козацький народ» був поневолений поляками, від яких звільнився лише в часи гетьмана Хмельницького.

Як бачимо, традиційно у свідомості українських еліт і бли­зь­­ко не було проблем із розумінням того, хто є прямий спадкоємець Київської Русі й на чому ґрунтується безперервність української історії. Що Русь органічно перетекла в Русь-Україну і що Московія постала на окремому бічному пагоні, не сумнівалися і в ранньомодерній Європі. Лише тепер в Україні заговорили про розриви української історії, штучно ламаючи давню українську традицію. Той, хто заперечує спадковість України від Русі або сповідує концепцію «і вашим, і нашим», фактично позбавляє Україну цілої епохи в її історії, тримається таким чином накинутого Москвою кано­­ну прочитання Київської Русі й формує стійке підґрунтя для різноманітних маніпуляцій з історичною пам’яттю сучасних українців. Поки не буде подолана ця тенденція, годі говорити про повноцінну сучасну українську націю.
Тож треба перестати орієнтуватися на московські концепції, які завжди були густо замішані на ідеологічних інгредієнтах. Тим паче що в Москві завжди з неприхованою погордою дивилися й нині дивляться на догідливих українських русистів як на молодших колег, такий собі «підлісок» справжніх концептуалістів. І ніякі догоджання не рятували й не рятують від зверхньої, часто упередженої критики, якщо тільки хтось із київських колег переходив межу, визначену за умовчанням, і замахувався на російську монополію творити загальний образ Київської Русі. Натомість, як і годить­­ся, у Москві мусили рахуватися із сильними і самодостатніми, з тими ж таки Михайлом Грушевським та Михайлом Брайчевським. Слід нарешті подивитися на Київську Русь власними очима та опрацювати конкурентоспроможні концепції, взявши в союзники бодай на­пра­цюван­­ня західних русистів і доробок дослідників ранньомодерної України, здатний стати неабияким інтелектуальним підживлювачем.