Ви запитаєте: до чого тут футбол і перемоги «Шахтаря» (які формують Україні позитивний імідж) та черговий конфлікт на ґрунті забудови? З першого погляду логіка незрозуміла і відсутній будь-який зв'язок. Але…
У суперечках із прихильниками радянського минулого доводиться чути про соціальний захист, дешеву ковбасу, путівки у санаторії, доступні авіаквитки, безкоштовну медицину та освіту. Однак, совкофіли не згадують або попросту забувають про джерела походження цих благ – мільйони вбитих і репресованих людей, сотні тисяч націоналізованих успішних приватних підприємств тощо. Хижацька радянська влада вкрала в одних і роздала іншим. І ніякого радянського економічного чуда не існує в природі.
Наше суспільство зберігає давню традицію – нездатність критично оцінювати реалії життя. По аналогії з радянською ностальгією, в нас дуже слабка пам’ять на погане. Усі нібито не люблять олігархів з темною природою походження їхніх капіталів. Проте не можуть до кінця стояти на своїх принципах.
У 2009 році я був у числі того 1% українців, які зустріли перемогу «Шахтаря» у Кубку УЄФА, м’яко кажучи, стримано, якщо не сказати критично. Мене мало хвилювала епізодична випадкова перемога українського (лише за юридичною реєстрацією) клуба. Набагато важливішим питанням була вартість цієї перемоги.
Читайте також: Пожирачі мільярдів – як донецькі компанії заробляють на футболі
Двома роками пізніше журнал «Кореспондент» присвятив донецькому футбольному «чуду» хвалебну статтю. Журналісти тоді порахували, що на шляху до тріумфу власник команди Рінат Ахметов загалом виклав з «власної» кишені $1,5 млрд – «більше в історії українського футболу ніхто не витрачав». Після перемоги майже ніхто не намагався порівняти такі речі як ККД або ROI (повернення інвестицій). Ніхто критично не оцінив розмір трансферів за кожного футболіста, адже власник «Шахтаря» значно переплачував клубам та гравцям за їхнє рішення переїхати невідому Україну. Але навіть це не завжди допомагало: дехто тікав з Донецька при першій можливості ніби перебував у полоні, як це зробив бразилець Матузалем. Усі закрили очі на те, що європейські клуби із меншими витратами досягали більшого.
Що найгірше – повна відсутність бажання оцінити моральність зароблених грошей. Тут ми зіштовхнулися із горезвісним принципом «мета виправдовує засоби». І донецький плебс і свідомі просунуті громадяни разом вигукували: «Спасибо, Ринат!» В одну мить цінність видовища та нетривала причина для гордості взяли вгору над осмисленням «піррової перемоги».
Читайте також: Паскаль Боніфас про футбол як інструмент міжнаціонального примирення
«Пірровою» вона виявилася для України загалом, бо підтвердила сумну думку: в цій державі можна обікрасти на гривню, а допомогти на копійку – і вважатися добродієм. Достатньо створити фонд для «ефективного управління», проспонсорувати поїздку українським журналістам в Америку (щоб їх навчили цифровій журналістиці), допомагати сиротам, привезти до України європейський футбольний кубок – тобі пробачатимуть гріхи минулого. Усі відмічатимуть неіснуючі здібності талановитого капіталіста, щедрого мецената і далекоглядного управлінця.
Українці за цими гарними вивісками не помітили, як з власної кишені утримувати трубадурів феодала. Ми обміняли намисто зі скла (за прикладом американських індіанців) на справжні коштовності. Тому «хижацький капіталізм» став для нас прийнятною нормою. Наше суспільство проявило нездатність говорити про етичність походження капіталу та способи його розтрати.
Те, що вважається злочином у підприємців з цивілізованих країн (зокрема, нищення історичного центру будь-якого місту), в нас – дозволений спосіб заробітку грошей. На це є суспільна згода та практика «задобрювання» різними цяцьками на кшталт футбольних кубків.
Ахметов після перемоги в Кубку УЄФА сказав, що наступна мета – Ліга чемпіонів. А це вимагає ще $1,5 млрд. Саме тому настала черга Андріївського узвозу стати жертвою на вівтарі майбутніх досягнень «Шахтаря», «ефективного управління» та багатьох «соціальних» програм олігарха. Цей жертовник поповнюватиметься новими узвозами та історичними пам’ятками, доки ми оплесками вітатимемо нові «перемоги», а не визначимо прозорі та етичні правила гри.