Якими б не були концепції походження Русі — норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна тощо — цей термін вживався для визначення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угрофінські племена, і яка невдовзі опанувала титулатуру Королівства Русь. Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна державність, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого у Західній Європі. З часом Королівство Русь, як і імперія Каролінгів, еволюціонує у ранньофеодальну монархію, і починає витворювати головні соціальні інститути феодального суспільства.
У ранньофеодальний період Київська монархія ще переживала період свого екстенсивного зростання. Воно сповільнилося за князювання Володимира, Ярослава і перших Ярославичів — їхня доба характеризувалася припиненням далеких та виснажливих походів перших Рюриковичів і переспрямуванням зусиль на внутрішню консолідацію, піднесення господарства і культури. Останнє зробило Королівство Русь надзвичайно впливовою державою в тогочасному європейському світі. У цей же період відбувається складний процес “осідання” князівсько-дружинницької еліти “на землі”, посилення наступу на общину, формування васальних відносин в середовищі панівного класу, імунних прав різних верств тощо. Починається інтенсивне розростання боярсько-дружинницької верстви феодального суспільства, на яку спиралися місцеві князі-династи.
Пам'ятник Володимиру Великому у Гданську. Фото: naszwybir.pl
Королівство Русь забезпечило розвиток у своєму складі землям-князівствам, які змогли протягом тривалого часу протидіяти тиску кочовиків, відбивати вторгнення західних феодалів. Проте вона виявилася неспроможною здійснити більш глибинну державно-політичну інтеграцію східно-слов’янських племен, не кажучи вже про етнічну, – таку, наслідком якої могло бути реальне утворення за надзвичайно короткий історичний відтинок єдиної “древнерусской народности”. У ІХ–ХІІІ століттях різні східнослов’янські землі жили цілком окремим державним життям, не будучи навіть федерацією. Їх об’єднувала або тимчасова особова унія (яка розпадалася зі смертю князя, що її встановив), або обов’язок сплачувати данину.
Соціально-економічні й політичні механізми, котрі мав у своєму розпорядженні Київ, не могли закласти міцні підвалини для тривалого існування імперії Рюриковичів. Більша частина еліти – місцеве боярство насамперед – потребувало державних структур значно менших масштабів, тісніше пов’язаних із місцевими потребами, здатними більш оперативно забезпечувати йому підтримку в утвердженні домінуючого становища в суспільстві. Відтак, Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, уже не могла існувати. Вона розпалася на півтора десятка самостійних князівств.
У своєму державному житті Україна багато в чому наслідувала його європейські форми – культивування договірних відносин, обмеження монархічної влади князя, територіальну децентралізацію, близьку до федералістичних засад, самоврядування міських громад тощо. Ці тенденції суспільних відносин знайшли своє більш виразне втілення і розвиток у західних землях України.
Галицько-Волинський форпост
Державність прийшла на галицько-волинський ґрунт ще наприкінці Х століття, а риси державного ладу цілої низки князівств-держав викристалізувалися протягом ХІ-ХІІ століть. Якісно новий імпульс розвитку українська державність отримала від часу політичної злуки Галичини і Волині у 1199 році, яка три роки по тому доповнилася приєднанням Правобережжя з Києвом. З утворенням об’єднаного Галицько-Волинського князівства на чолі з новим династом князем Романом Мстиславовичем розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Давньокиївської держави вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті.
Засновнику нової династії після здобуття Києва вдалося об’єднати фактично всі українські етнічні землі від Карпат і Дунаю до Дніпра (за винятком Чернігівського князівства) і стати фактично сюзереном майже всієї Русі. Це дало підстави українському історику Степану Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV століття. Могутність і авторитет цієї держави, яка дістала загальноєвропейське визнання, стали підставою для тісних політичних зв’язків із папським престолом, результатом яких була пропозиція “самодержцю усієї Русі” Роману королівської корони. Відтоді, попри те, що коронація була відхилена самим галицько-волинським володарем, він увійшов у європейську державно-політичну термінологію як “Romanus rex Ruthenorum” – “Роман король Русі”. За час його правління в Україні-Русі відбуваються важливі модернізаційні процеси, які тісніше зв’язують Русь-Україну із західноєвропейською цивілізацією і послаблюють зв’язки з Візантією і Володимиро-Суздальською землею. Після смерті Романа приймає титул короля Галичини й Володимирії угорський король Андрій ІІ, що підтверджує королівський статус держави, створеної Романом Мстиславичем.
Галицько-Волинська держава фактично зберегла незалежність у внутрішній і зовнішній політиці й після татаро-монгольської навали. Яскравим підтвердженням цього було коронування князя Данила Галицького королівською короною в 1253 році, що стало ще одним важливим кроком України у напрямку до Європи, акцептування її суспільно-культурних цінностей. “Королівство Русь” було тоді загальноприйнятою назвою української держави в Західній Європі для Галицько-Волинської держави. Прикметно, що від початку переговорів Данила з Романом у 1246 року. він вже титулується в папських документах королем Русі, а його князівство – королівством.
.png)
Король Данило Галицький. Фото: wikipedia.org
Дослідники пов’язують цю обставину з тим, що Рим ще від часів Ізяслава Ярославовича, якого папа Григорій VІІ у своєму листі титулує королем русичів, застосовує і до Русі титул королівства. Більше того, висловлюється також припущення, що ще Володимир Великий був коронований Римом і саме відтоді Русь отримала статус королівства. Тому щоразу, коли папському престолу доводилось вступати в зносини з Руссю, остання титулується королівством. Вручення Данилу королівської корони означало, таким чином, визнання за ним успадкування давнього права на королівство Русь. Ось чому в листі Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського Ордену від 22 січня 1248 року саме Данило називається “достойним королем Руси”, а Олександр Невський – лише “шляхетним мужем, князем Суздальським”.
Застосування у державі Романовичів титулатури “короля”, “самодержця”, “господаря”, а також вживання західноєвропейських королівських інсигній – королівської діадеми або корони, скіпетра, держави свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, притаманної в той період більшості країн Європи. Саме з ініціативи останнього суверена Галицько-Волинської держави Юрія ІІ з метою зміцнення суверенності держави відновлюється галицька митрополія, хоча його аж ніяк не можна зарахувати до ревних прихильників православ’я. В цьому ж контексті слід розглядати користування Юрієм ІІ королівською печаткою свого діда, вживання терміна “королівства” щодо своєї держави, а також титулу “господаря з Божої милості” щодо власної особи. Його смерть перервала династичне правління Романовичів, що набуло великої сили державної традиції як в очах українського суспільства, так і для іноземних держав. Із втратою династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагаються її сильні сусіди Польща, Угорщина і Литва, які розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.
До кінця ХІV століття Галичина була в особливих відносинах із Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією Польської держави, проте була особистою власністю спочатку польського короля Казимира, а потім короля Людовика Угорського. Прикметно, що номінація Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції країн Західної Європи й після втрати нею політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл – автор “Подорожей”, датованих 70-ми роками ХІV століття, зазначає, що угорському королю поряд з іншими землями належить “велика частина королівства Русі”. У 1372 році Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика – Володимирові, князю Опольському і якийсь час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. Володислав Опольський отримав із рук Людовика Угорського сан управителя “Руського королівства”. Володислав поводився майже як суверенний володар Галичини; він мав власні інсигнії, монету і навіть уживав титул “господарь Руської землі, вічний дідич і самодержавець”. Однак у 1387 р., скориставшись міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною.
Значення Галицько-Волинської держави в українській історії важко переоцінити. На думку Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, яка в часи свого найбільшого піднесення обіймала 9/10, а під кінець існування – 3/4 залюднених просторів України. Вона зберегла Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом з тим, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця держава дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для суспільно-культурного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в наступний історичний період.
Литовський епілог
Від середини ХІІІ століття притягальною силою для тих, хто намагався протистояти ординському пануванню, стала Литовська держава, яка почала відігравати дедалі більшу воєнно-політичну роль у Центрально-Східній Європі. До початку ХІV століття Гедиміновичі посіли престоли основних білоруських князівств, а згодом – українських. Інтегруючись із місцевою елітою, вони швидко засвоювали мову, релігію й культуру своїх підданих і переймалися їх державними інтересами не меншою мірою, ніж Рюриковичі. Прикметно, що Гедимін почав титулуватися “королем литовським і руським”, демонструючи, таким чином, конституювання українсько-білоруської державної традиції. Після перемоги Ольгерда над татаро-монголами у битві на Синіх Водах (1362) цей процес охопив Велику Україну. Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель – Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини.
Литовські князі майже не змінили суспільно-політичного устрою українських земель, судово-адміністративної і господарської системи, організації війська. Місцеві князі (і Рюриковичі, і Гедиміновичі), бояри повинні були лише служити великому князю литовському і надавати йому дружину і земські ополчення. Нова державно-політична система, в якій етнічні литовські землі становили приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний і культурний розвиток народів, що увійшли до її складу і насамперед українців та білорусів.
Попри намагання великих князів литовських час від часу проводити жорсткішу унітарну політику, протягом майже двохсот років, у Великому князівстві Литовському панувала територіальна децентралізація, яка багато в чому забезпечувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх державності у поєднанні із західним вектором розвитку. В Україні на довгі роки утвердилися договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влади, обмеження самодержавної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи – нехай і в обмеженому соціальному просторі.
Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке до того ж супроводжувалося культурною асиміляцією значних прошарків литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українців. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще розвивалися на династичних та універсалістичних принципах.
Князь Семен Михайлович Олелькович. Фото: wikipedia.org
Протягом усього ХV століття тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повнорпавний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського, знайшли свій вияв у застосування ними титулатури “государ і отчич київський”. Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого і Ярослава Мудрого. В цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної і західної церков і надав грамоту для “господина отца своего Сидора митрополита Кієвьского и всея Руси”. Вона підтверджувала давні права митрополита – майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався у грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого і Номоканоні Ярослава Мудрого.
Після смерті Олелька на київський стіл зійшов його син Семен Олелькович і саме за його князювання Київ знову став столицею митрополії. Це ще більше посилило політичні позиції Київського князя. Спираючись на зрослий авторитет останнього, “руська партія”, опозиційно налаштована до Казимира великого князя литовського і короля польського, надала внесення на сеймі у Вільно щодо кандидатури Семена Олельковича на литовський великокняжий пристол.
Ще у 1456 році князь Семен Олелькович включив до складу свого князівства Брацлавщину. Його володіння поширилися частково також і на Чернігово-Сіверську землю, зокрема, чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході. Таким чином до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Давньокиївської держави. Аспірації української знаті супроводжувалися також вимогами повернення Великому князівству Литовському Поділля та інших відторгнутих Польщею земель, які могли б увійти до складу Київського князівства. Однак у 1471 році Казиміру вдалося усунути наступника князя Семена Михайла Олельковича і посадити у Києві звичайного намісника. Цим були зупинені українські державницькі прагнення.