Між більшістю право- та ліворадикальних партій Європи в одному моменті панує практично одностайна єдність — у їхній підлабузницькій близькості до путінської Росії. Втім, цей фактичний альянс начебто ворожих одна до одної ідеологічних екстрем не новий. У Німеччині його традиція сягає принаймні Ваймарської республіки. Приклад цього — політик і публіцист Ернст Нікіш, який на перетині правиці й лівиці як ніхто уособлює антизахідно мотивоване захоплення Росією. Як людина, яка переходила з одного ідеологічного табору до іншого, він починав серед крайніх лівих, потім став правим екстремістом, а закінчив свою політичну кар’єру членом державної «Соціалістичної єдиної партії» НДР. Але своїх принципових переконань, однак, ніколи не змінював.
У 1917 році Нікіш вступив до «Соціал-демократичної партії Німеччини» (СДПН). Він належав до її правого крила і в 1919 році перейшов у «Незалежну соціал-демократичну партію Німеччини», ліво-соціалістичне відгалуження СДПН. Після возз’єднання партій у 1923 році він ненадовго знову став членом СДПН, поки 1926-го остаточно від неї не відвернувся, щоб поступово зближуватися з крайніми правими. Поміж тим стався пік його політичної кар’єри: навесні 1919 року Нікіш очолив робітничі та солдатські ради в Баварії, що виникли після листопадової революції 1918 року.
Читайте також: Активний песиміст
Вже тоді його ідеологія спиралася на суміш соціалістичних і націонал-романтичних ідей. Нікіш був прихильником концепції «народної держави» Фердинанда Лассаля, засновника німецької соціал-демократії та суперника Карла Маркса за лідерство в ній. У Лассалевій вимозі — робітники повинні стати рушієм у боротьбі за сильну німецьку націю — Нікіш вбачав сформульованим і власне уявлення про потребу створення «пролетарського націоналізму». Філософа Йогана Ґотліба Фіхте, який на початку ХІХ століття проголосив німців європейським «пранародом» і закликав до відокремлення німців у «закритій торговій державі», Нікіш шанував як пророка «німецького соціалізму». Він вважав, що німецьке бюрґерство настільки тривало корумповане капіталістичною цивілізацією «римського» штибу, що забезпечити реалізацію могутньої німецької держави може виключно революційний пролетаріат. Із цього він робить висновок, що німецький націоналізм повинен культурно і політично радикально порвати з Заходом і звернутися до «первиннішого» Сходу. Відтоді Нікіш належав до кола інтелектуалів, наближених до письменника і «консервативного революціонера» Ернста Юнґера, які називали себе «нові націоналісти».
На відміну від багатьох «націонал-революціонерів» часів Ваймарської республіки, Нікіш ніколи не зв’язувався з націонал-соціалістами. Він іще в 1930 році називав Гітлера «німецьким нещастям». Після приходу до влади націонал-соціалістів він навіть чинив активний спротив і за це був засуджений до довічної каторги. Однак образ зразкового антифашистського Нікіша затьмарюють причини його несприйняття націонал-соціалізму. «Нещастям» Нікіш вважав його передовсім тому, що націонал-соціалізм для нього надто «західний». Зцілення Німеччини Нікіш вбачав у іншій моделі тоталітарної диктатури — більшовицькій Росії. При цьому він аж ніяк не був комуністом чи інтернаціоналістом.
Натомість вважав себе радикальним націоналістом, який задля мети — звільнення Німеччини від впливу західних демократій — був «готовий навіть на комунізм». У нацистах же він вбачав бездуховних і бездушних раціоналістів, опанованих «демоном» західної техніки. Націонал-соціалізм був для нього копією італійського фашизму, а отже, творінням ненависного йому «римського світу». Він договорився навіть до того, що, мовляв, фашизм і його німецький відповідник — насправді приховані рухи, спрямовані на порятунок лібералізму.
Цим підходом Нікіш репрезентував дивний різновид крайніх правих у Ваймарській республіці — «націонал-більшовизм». І хоча прихильники цієї течії відкидали комунізм як особливо небезпечну, руйнівну для «тіла народу» варіацію західного лібералізму, ненависть до Заходу брала у них гору над страхом перед більшовицькою загрозою.
Читайте також: Уроки стриманості
Водночас диктаторська безоглядність Леніна викликала у правих пропагандистів авторитарної «націоналістичної» держави найбільший захват. У своєму часописі Widerstand («Спротив») Нікіш доводив власні тиради проти Заходу до ґротескної, подекуди патологічної екстреми. Німеччина, за його словами, — вічна жертва «римської» колонізаторської політики, спрямованої на знищення німецької національної ідентичності. Римо-католицька церква, гуманізм італійського Ренесансу, Просвітництво, лібералізм і капіталізм — не що інше, як інструменти цього «іноземного проникнення». Після закінчення війни і звільнення з ув’язнення Ернст Нікіш увійшов у державну партію НДР СЄПН, викладав певний час соціологію у Східному Берліні і став депутатом Народної палати — бутафорського парламенту НДР. Тепер він справді жив і працював у німецькій тоталітарній державі, яка викорінила лібералізм і в символічному союзі з Москвою поборювала Захід. А з будівництвом Берлінського муру 13 серпня 1961 року навіть мала здійснитися його візія ізольованої, «закритої торгової держави». Але на той час Нікіш вже давно розчаровано відвернувся від комунізму НДР. Він помер 1967 року в Західному Берліні. Усе життя Нікіш був політичним аутсайдером. Але сьогодні, коли путінська автократія стала однаково привабливою для правих і лівих ворогів ліберальної демократії, його «націонал-більшовицьке» кредо знову здобуло небезпечну актуальність.