За таких умов пошуку виходу з ситуації, що склалася, мислителі нерідко приміряють спадщину минулого до контексту сьогодення. Приміром, у моменти звуження громадянських та індивідуальних свобод зі схожими випробуваннями намагався впоратися Сковорода. Свого часу харківському професору Федорові Зеленогорському вдалося показати, що етичне вчення нашого філософа виникає з рефлексії довкола античної культури.
У стародавній інтелектуальній традиції Сократ є чи не найважливішим теоретиком з проблем етики. Недарма ж і Сковороду звуть українським Сократом. Античний філософ міркує про благе життя й шукає розумного способу його втілити, закликами пізнати себе підносить знання до рівня чесноти. Хоч за яку справу береться невіглас, усякчас зазнає краху. І найбільший ґандж для Сократа полягає в слідуванні сиромудрим переконанням, гадкам і забобонам. Так і Сковорода вибудовує концепцію щастя, керуючись знанням, а не марновірством і тим паче не атеїзмом. Обидва мудреці не ганили релігії. Проте Сократа все одно засудили за непоштивість до розхожого розуміння богів, а Сковороду звинуватили в байдужості до церковного ритуалу. На додачу, останній не робив з одкровення культу, адже не сумнівався, що язичники володіли сокровенним знанням не менше за християн. Можемо припустити, що в його уявленні знання виникає з активності, а не догматизму. Мислення не вичерпується сукупністю вивірених постулатів, які шаблонно застосовують залежно від ситуації. Тому він передовсім філософ, а вже потім теологічний мислитель.
Читайте також: Староукраїнський Савонарола
Але лише зухвалець сподіватиметься досягнути абсолютного знання. Як і Платон, який функцію всевідання відводить абсолюту, Сковорода розглядає філософію як постійну мандрівку до таємниці. Платонова схильність убачати в речах відгомін ідей Сковороді теж не чужа. Учення про дві натури — видиму й невидиму — якраз свідчення того. Видимість мінлива, зрадлива, непевна. А непозірна істина — досконала й вічна. Одначе шлях угору починається знизу. Якщо не відштовхнешся від землі, годі здійнятися вище за небеса. А якщо знехтуєш видимістю, то не збагнеш невидимого. Сила, яка здіймає вгору, у Платона зветься Еросом. А в Сковороди збіжне прагнення реалізується через дружбу й любов. Про них він читав у римських філософів. У наведених типах приязності варто вбачати акти переходу від чуттєвого до розумного. До речі, така послідовність виразно проступає й у соціальній теорії. У державі Платона задля досягнення блага впроваджено розподіл праці на фізичну, військову й інтелектуальну. У Сковороди їм відповідає землеробство, воїнство та богослов’я.
Проте його світогляд не обмежується платонізмом. Він помишляє про вічність світобудови. Збіжного помислу дотримувався Арістотель. Але, на відміну від нього, Сковороді важливо відтворити Бога не цілковито відокремленим, а дотичним до світу. Але як бути з тим, що Бог не розчиняється у світі, а перебуває поза ним? Спосіб цієї причетності сформулювали отці церкви. Спочатку Філон Юдей розробив переходи від грецької філософії до християнства. Згодом апостол Павло істотно скоригував доктрину стоїків, які уподібнили повіви духу (пневми) витонченій матерії. Сковорода пристав до християнської версії, де Божу присутність оприявнено завдяки нематеріальному духу. Людина помічає невидиме, лише якщо налаштується на добро й красу. Урешті Сковорода синтезує настанову Арістотеля, що благо непримусове і його супроводжує отримання насолоди, тезу стоїцизму про необхідність наслідувати природу, а також християнське покладання на волю Божу. У кожному з цих учень відчувається потреба розпізнавати в собі наявні спроможності.
Читайте також: Тяжке навчання
Саме звідси виростає в Сковороди ідея сродності. Він не пропонує безпосереднього механізму, на підставі якого одразу стало б зрозуміло, що кому й коли Бог наказав. Буквалізму філософ ніколи не терпів, а відтак послуговується символізмом. Удаючись до емблем, алегорій і образів, демонструє переходи від видимого до невидимого. Звірина неухильно виконує закладену програму. А вільна людина здольна щоразу вчиняти всупереч. Отже, здобуває шанс обирати те, що навіть їй не властиво, себто виступає проти прихованої природи. Наукові знання чи технічні винаходи на цій ниві дедалі частіше стають їй у пригоді. Не те щоб їх зовсім було не треба. Та вони не є кардинальними чинниками людського самовизначення. Саме тому Сковорода й виявляє скепсис до новочасної природничо-наукової проблематики. Вона неабияк сприятиме творенню грандіозного штучного світу, проте в ньому людина буде не дієвцем, а маніпулятором. Отже, дедалі відчужуватиметься, покладатиметься на позірне, вдаване й потуратиме собі, а не вдосконалюватиметься. Зрештою, проблеми технізованого світу актуальні досі. Попри те, що Сковороду раз у раз іменують філософом без системи, вона в нього таки простежується. Ніде правди діти: йому не до вподоби формулювати засадничі позиції за допомогою математичних визначень і категоріального апарату. Та його філософія по-античному артистична, позаяк відкрита до гуманістичних наук, де є місце музиці, поезії й літературі.