Історія часом робить несподівані кульбіти, які лише під час прискіпливого розгляду після кількох років здаються логічними і єдино можливими. Якби 2005-го хтось висловив припущення, що через сім років країна відзначатиме два роки президентства Януковича, рейтинг Ющенка вимірюватиметься десятими відсотка (великою мірою через демонстративну гру на користь нинішнього гаранта), а Тимошенко буде у в’язниці, його у кращому разі вважали би фантастом.
Одна з найпопулярніших ілюстрацій для помаранчевого періоду і його закінчення два роки тому – мазепине «самі себе звоювали». І питання навіть не у не раз згадуваному «взаємному поборенні лідерів Майдану»: псевдопатріотизм і совок керували діями багатьох представників колишньої влади не меншою мірою, ніж їхніми біло-синіми опонентами.
Читайте також Без еліти: нові обличчя у владі – чергова порція «реформаторського» піару
ГОРЕ ПЕРЕМОЖЦЯМ
Попри розрекламовані «програмні розробки», переможці 2004 року не мали чіткого бачення, що за чим треба робити в країні, як проводити в життя зміни.
Почасти це можна пояснити браком уявлення про реальний стан речей, у якому влада Кучми – Медведчука – Януковича залишила країну. На це люблять посилатися в інтерв’ю колишні посадовці високого рангу помаранчевих часів. Справді, структурні перекоси в економіці, інфляційний тиск після передвиборчих витрат попереднього керівництва (знизити які було політично неможливо), сплата підприємствами податків наперед створювали базу для серйозної кризи, що частково знайшла вираження у сповільненні зростання ВВП. Дійсно, кілька криз на конкретних ринках, зокрема бензиновому чи цукровому, видаються інспірованими свідомо. Зрештою, через маніпуляції статистикою владі часів Кучми вдавалося приховувати чимало проблем, які постали вже перед новими очільниками.
Але більшість із цих проблем були прогнозованими, натомість системні рішення не продумувалися, і хаотичні рухи «реформаторів» в оточенні Ющенка і Тимошенко часто не так виправляли, як загострювали ситуацію. Звісно, на перші кілька місяців 2005-го припадає низка популярних кроків (як-от запровадження виплат при народженні дитини чи відновлення дії єдиної тарифної сітки, яка дала змогу планово підвищувати зарплати та інші соціальні виплати). Але вже підготовка бюджету на 2006 рік наштовхнулася на серйозні різночитання в команді, яка була покликана змінювати ситуацію в країні (чи радше «командах», що стало окремою проблемою).
Зрештою, замість відокремлення влади від бізнесу і спрямування всіх зусиль на розвиток потенціалу країни було зроблено спробу «відняти і поділити» між своїми. Що є поведінкою, яка цілком укладається в радянські стереотипи.
Читайте т акож: Вони дограються
І НЕХАЙ УСІ ЗАЧЕКАЮТЬ
У зв’язку з цим слід відзначити важливу совкову рису, яка домінувала в істеблішменті помаранчевого періоду не меншою мірою, ніж за часів Кучми чи регіоналів. Ідеться про «барство» представників нової номенклатури, сприйняття себе як обраної касти, заздалегідь непробивної для впливу з боку звичайних смертних. Гламурні тусовки і досі залишаються місцем для дозвілля та демонстрації статусу багатьох нинішніх опозиціонерів. Тоді ж демонстрація номенклатурності стала частиною хвороби, що роз’їла нову владу.
Із цією хворобою великою мірою пов’язане різке відділення істеблішменту від тих, хто, власне, привів їх до влади: вільних громадян, які прагнули змін у країні й були готові працювати заради них. Але бажали зберегти контакт із очільниками держави, щоб співпраця була повноцінною. Понад те, вимагаючи свого часу можливості контролювати владу, помаранчеві не створили можливостей для діалогу і впливу на себе з боку громадськості.
Пишні форуми, якими особливо переймалося керівництво Секретаріату Ющенка (зокрема, велику увагу приділяв цьому Іван Васюник), не могли підмінити собою щоденну працю. Знову звучали правильні гасла, але за ними не було дій. «Не на часі» – це, певно, стандартна відмовка від пропозицій щодо співробітництва з боку громадських організацій, активістів, малого та середнього бізнесу.
Суспільство мало б, в уявленні багатьох можновладців, чекати, доки до проблем країни дійдуть руки в «небожителів». Але без тиску ззовні, навіть дружнього, спрямованого на співпрацю, бюрократи безвідносно до кольорів перетворюються на істот, які тонуть у рутині. У процесі замість результату.
Усе це не могло не позначитися на ставленні людей до влади, від якої очікували так багато – і так багато нового. Отримали ж лише інше видання совка. А коли почала поширюватися інформація про оборудки нових керманичів, їхні справи з великим бізнесом, готовність одержувати подачки від олігархів замість ставити їх у жорсткі рамки (приміром, «РосУкрЕнерго» укорінилося в Україні, а Дмитра Фірташа стали називати олігархом саме за Ющенка), швидкість втрати громадянської підтримки лише зросла.
Щоправда, перетікання голосів невдоволених відбулося не до тодішньої опозиції (хоча вона робила все можливе для підігрівання невдоволення), а всередині колишньої коаліції «Сила народу». Уособленням надій, які колись покладали на Ющенка, стала Тимошенко. Про те, чому і вона не змогла скористатися своїм шансом, сказано чимало. Однак важливо те, яким чином було допущено розвиток конфлікту в стані помаранчевих. А тут з огляду як посади, так і величезного кредиту довіри претензії треба висловлювати до тодішнього президента.
Читайте також: Поразка Тимошенко стала наслідком хибного вибору
ВІКТОР, ВІКТОР І ЮЛЯ
Вікторові Ющенку справді було дано безпрецедентний шанс. Порівняно з підтримкою понад 50% міркування на кшталт «не було своєї більшості в парламенті», «Конституція віддавала економіку в руки прем’єра», «бюрократи не бажали виконувати накази» та інші обґрунтування поразки є лише формулюванням проблем, які годилося вирішувати. Однак саме за це взятися не дуже поспішали.
З усіх причин, які нині наводять на пояснення того, чому за Ющенка перетворення країни, якого чекали, було втоплено в порожніх розмовах і нарадах, по-людськи можна зрозуміти необхідність боротьби з наслідками отруєння. Президент мав проходити складні операції, після яких повертався до роботи. Проте якраз у час, відведений для праці, коефіцієнт ефективності міг і повинен був стати набагато вищим. Зрештою, пік боротьби з отруєнням, за свідченнями і самого Ющенка, і його оточення, припав на 2005-й. Після того було чотири роки, щоб вирішити проблеми, з якими він обіцяв упоратися на Майдані. Однак натомість країна бачила бажання президента перекласти вирішення справ на інших: на васюників, балог, ульянченків. Ті й старалися, не забуваючи численної родини (брат Васюника встиг попрацювати в Нафтогазі, родичі Балоги отримували впливові посади на Закарпатті, чоловік Ульянченко змінив кілька посад, займаючись «інноваційною діяльністю», щоправда, без особливих слідів інновацій).
Натомість складається враження, що для Віктора Ющенка проблеми України були відсунуті на другий план «проблемою Юлі». І для її вирішення не шкодували засобів. Напруженість між урядом та президентом почала наростати вже від весни 2005 року, а влітку президент фактично став на бік тих політугруповань у парламенті, що фактично почали гальмувати урядові перетворення під приводом «захисту парламентаризму». Та початок процесу переформатування політичного ландшафту, що виник після Помаранчевої революції, було покладено у вересні 2005 року: після відставки Тимошенко в обмін на підтримку Єханурова як її наступника кількома десятками депутатів від Партії регіонів і К°, Ющенко уклав із ПР «меморандум між владою та опозицією», яким фактично визнавав Януковича значущою стороною політичного процесу. Замість «сидіти в тюрмах» чимало організаторів фальсифікацій отримали індульгенцію, адже «меморандум» передбачав «відмову від політичних репресій».
Звісно, вважати цей акт «реінкарнацією Януковича» було б перебільшенням: Партія регіонів і без того мала ядерний електорат приблизно у 20%. Значення «меморандуму» інше: задля поточної політичної мети було зруйновано важливий символ. Янукович, який був уособленням порушень на виборах 2004 року, мав лишатися «недоторканним» у давньоіндійському сенсі цього слова, тобто бути «тим, кому не подають руки». Ющенко її простягнув.
Читайте також: Революція, Розчарування та Репресії
Ймовірно, продовження перебування в такому статусі могло б спричинити кадрові зміни в Партії регіонів: її, відповідно до психологічних особливостей цього сегменту суспільства, не може очолювати слабкий і «недоторканний» лідер. Однак Ющенко, підписавши «меморандум», в очах однопартійців і прихильників Януковича зробив важливий жест: визнав його гідним партнером для влади.
Далі – більше. 2006-го, аби не йти на дострокові вибори, Ющенко підтримав ідею «Універсалу національної єдності», який був порушений Януковичем практично відразу після підписання та обійняття посади прем’єра. Таке порушення було демонстративним: перерозподіл бюджету на користь відомого регіону, тиск на судову владу, кадрові чистки і, врешті, офіційна відмова від курсу до НАТО у вересні 2006-го (внаслідок чого було змарновано рік, що фактично перешкодило Україні приєднатися до Плану дій щодо членства в Альянсі, а також дало російській стороні час і аргументи, аби до 2008 року довести країнам Заходу «небажання» Києва туди входити). І тільки навесні 2007-го, коли Янукович і К° почали масово переманювати на свій бік депутатів, погрожуючи створити конституційну більшість і розправитися з Ющенком «уже сьогодні», той відправив країну на дострокові вибори, щоб позбутися наслідків домовленостей з Януковичем, укладених у серпні 2006-го.
Фінальним акордом у співпраці Вікторів на ґрунті боротьби зі спільним ворогом стали перегони-2010. Звісно, в тій кампанії не було янголів. Однак «тотальна війна» проти Тимошенко, яка була найрейтинговішим кандидатом від помаранчевих, розгорнута Ющенком, справила на багатьох виборців деморалізуючий ефект. Знищила вона і його власну підтримку (перед виборами почав був зростати рейтинг тодішнього президента, але він використав рештки довіри до себе навіть не на свою користь, а для боротьби проти Тимошенко).
Як наслідок, країну очолив Янукович, котрий за лічені місяці розвернув на 180° політику в тих сферах, якими так «переймався» Віктор Андрійович: підписав Харківські угоди, продовживши перебування Чорноморського флоту РФ в нашій державі до середини століття, й публічно зрікся сприймання Голодомору як геноциду українського народу.
Читайте також: Голодомор як частина української колективної ідентичності
ЇХ ПРИКЛАД – ІНШИМ ЗА НАУКУ
Совкові риси – уявлення номенклатури про свою «винятковість», її безвідповідальність, прагнення «дармової» наживи, інтриги й підступи – призвели до поразки помаранчевих. Прихід до влади Януковича і К° став демонстративною «реставрацією» гірших рис, притаманних як радянській, так і ранній пострадянській Україні. Така влада втратила підтримку людей навіть швидше, ніж її, як каже Азаров, «папєрєднікі».
Втім, щоб чергова зміна керівництва не призвела до нових розчарувань, уроки 2005–2010 років мають бути ретельно вивчені. І соціумом загалом, і опозицією, яка прагне замінити нинішню владу.
По-перше, це питання наявності спільної політичної та ідеологічної платформи: однакового розуміння всіма союзниками принципових понять, пріоритетів реформ і першочергових кроків. Із тим, щоб енергія не йшла на формування «списків» і просиджування на «погоджувальних нарадах».
По-друге, має бути розроблено чітку спільну програму дій нової влади, котру реалізовували б, незважаючи на те, які конкретно посади обійматимуть представники якої конкретно опозиційної сили. Серед пріоритетів: дерадянізація, реформування судової та правоохоронної системи, демонополізація економічної сфери, формування сприятливого інвестиційного клімату й надійної соціальної основи дальших перетворень – середнього класу, усвідомлення українським суспільством своєї національної ідентичності та готовності відстоювати власні політичні й соціально-економічні здобутки перед зовнішнім деструктивним упливом.
По-третє, надважливим питанням є якість людей, котрі йтимуть у нове керівництво. Якість як професійна, так і моральна. Після здобуття влади часу на виявлення у своїх лавах псевдопатріотів і пристосуванців не буде. Їх слід позбавити шансу прийти до керма взагалі.
І по-четверте, має працювати дієвий зв’язок між політиками, громадськими активістами та людьми, здатними мислити й діяти по-новому. Тоді майбутня влада зможе уникнути помилок старої.
Читайте також: Україна на шляху до ізоляції