«Ну хай хоч наші дівчата піднімають імідж країни», – відгукувалися українці, почувши перші враження іноземних уболівальників, які приїхали на Євро-2012. Красиві панянки, старовинні будівлі, дешеве пиво та смачна, хоч і жирна їжа – ось що європейці помічають насамперед.
Попри те що минуло вже сім років відтоді, як Україна скасувала візи для мешканців ЄС та низки розвинених держав, у нас немає великої кількості туристів та працівників міжнародних компаній, якими давно не здивувати мешканців Найробі, Пекіна, Аммана чи Сан-Паулу. Наших співвітчизників, як і жителів будь-якої країни, яка тривалий час залишалася закритою, цікавить думка закордонних гостей, а позитивні емоції стають приводом для національної гордості. Водночас чужинці здатні помітити те, на що ми перестали зважати, а їхні відгуки – це можливість для нас критично подивитися на себе. Саме такими поглядами зацікавився Тиждень, поспілкувавшись із гостями чемпіонату – як із новачками, так і з тими, хто прожив у нашій країні не один рік.
Читайте також Краса й потворність: іноземні журналістипро українські міста, які приймають Євро-2012
Маленькі жовті автобуси
Австрійський журналіст Міхаель Ріедмюллер уперше приїхав до України п’ять років тому. Тоді його неймовірно тішили «маленькі жовті автобуси, які можна зупиняти, де завгодно». Після кількох тижнів у тисняві на мосту, що сполучає київський житловий масив Троєщина з Правим берегом, любов до маршруток зникла. Відсутність зручного громадського транспорту він тепер називає найбільшою проблемою столиці. Міхаелю є з чим порівнювати – віденський громадський транспорт вважається найкращим у світі, а австрійська столиця щороку в трійці найкомфортніших міст для проживання. Після п’яти років у Києві іноземця вражає брак прогресу – створити розклад руху не так вже й складно, а затори на дорогах залежать і від киян, які вперто сідають за кермо, навіть коли на метро швидше. Для віденців, котрі живуть на околицях і їздять на роботу автівкою, нормально покинути її біля найближчої станції метро.
Хенк і Жанетт – пенсіонери з Нідерландів, які досі не бували «так далеко на Сході». Перед поїздкою цікавилися, як їм краще вбиратися, щоб не провокувати грабіжників. В Україні ж зрозуміли, що навіть у найдорожчому одязі на тлі киянок матимуть скромний вигляд. Таку кількість дівчат із прикрасами й на височезних підборах у їхній країні можна зустріти хіба що у кварталі Червоних ліхтарів.
У Київ закохалися з першого погляду. Місто їм нагадало «Берлін із більшою кількістю банкоматів», а побачивши численних вуличних музик, заговорили про «атмосферу свободи, тоді як в Амстердамі, щоб грати в переході, треба скласти іспит у муніципалітеті, все надміру зарегламентовано».
Дехто з голландців остерігався, чи безпечно харчуватися в Україні, а вже за кілька днів переконався, що в будь-якій забігайлівці роблять кращу каву, аніж у європейських кав’ярнях. Ресторани такого позитивного враження не справили: ціни середньоєвропейські, а порції мізерні. Менші лише на курортах Лазурового узбережжя. Іноземці ж, котрі постійно мешкають у столиці, скаржаться, що окрім закладів швидкого харчування в місті хіба що три-чотири ресторани, в яких якість співмірна з ціною. А гроші вкладають у чергове оновлення інтер’єру замість поліпшення наїдків.
Йорун у «скажені 1990-ті» був кореспондентом нідерландського телебачення в Москві. Зізнається, що від природи надто критичний і щоразу, коли повертається в наші краї, намагається пояснити всім вади: «Мені часом можуть подати кілька страв одночасно: і борщ, і салат, і вареники. Як на мене, це тому, що чимало пострадянських людей досі сприймають роботу як тягар і лінуються докласти зусилля та звернути увагу на клієнта».
Мешканці бетонних монстрів
Те, що люди з колишнього СРСР не усміхаються, для європейців така сама прописна істина, як і ведмеді на Червоній площі. Проте Жанетт і Хенку було важко зметикувати, чому за 20 років після розпаду Союзу цього не роблять навіть діти.
Французький фотограф Корін довго прожила в Африці. До України, яка стала її воротами на схід Європи, завітала напередодні чемпіонату. Знімала золоті бані церков і таки розшукала кількох бездомних собак. Під час подорожей її насамперед цікавить спілкування з людьми, тому зупиняється не в готелях, а в знайомих. Українці видалися їй гостинними, однак холодними й закритими: «Дуже важко достукатися до людей, щоб тебе впустили до свого світу. Я звикла жити в Африці. Там, коли тобі вже відчинили двері, більше не сприймають як чужинця. А тут навіть після тривалого часу разом залишається бар’єр».
Читайте також: Українці без рогів
Британець Олівер ніби заворожений приїздить до цього регіону саме тому, що «люди тут людяніші, проблеми реальніші, а життя справжніше». Київ йому нагадує Москву і Санкт-Петербург кінця 1990-х, де він прожив п’ять років. Для Олівера це позитивний відгук: «Москвичі стали штучним, забагато понтів, усе напоказ, щирості дедалі менше, а у вас вона ще зберігається».
Найбільшою хибою пострадянських міст називає сірість житлових масивів, які не рятують зелені схили Дніпра: «Мені здається, що саме через ці коробки люди тут пригнічені. Така архітектура не надихає, а навпаки». Виходячи з нового житлового комплексу на Лівому березі, британець був шокований тим, що його звели лише сім років тому: «Це не будівля 1970-х, не радянський релікт? Не може бути. Ніхто у світі сьогодні так не будує, адже настрій людини залежить від оточення. Кожна нова споруда, що з’являється в Лондоні, повинна мати певну естетичну цінність».
Невиправдано високі ціни на житло – ще одна вічна тема для експатів. Найбільше молодих європейців дивує те, як багато їхніх однолітків-українців купують квартири в кредит. 30-річний француз не наважиться взяти позику €100 тис. не лише тому, що це не по кишені. Питання в тому, навіщо робити житло, а отже, виплату кредиту сенсом свого існування?
Український тест-драйв
Берлінець Норберт відповідає за логістику в німецькому бюро нідерландського телеканала RTL. Його знімальна група мандрує за голландськими вболівальниками. Із Берліна через Варшаву та Київ до самого Харкова, де грала їхня збірна, їхали мінібусом. Норберта найбільше бентежила навіть не якість доріг, а українська міліція, але авто жодного разу не зупинили. Тоді як фанати поскаржилися, що на під’їзді до Харкова не помітили сигналу даішника і вчасно не зупинитися. Водіїв наздогнали і попросили «€160 штрафу», а після п’ятихвилинної розмови €25 повернули. Голландців, які багато чули про українські хабарі, здивувала не так вимога грошей, як незрозуміла «знижка».
Збираючись до України, Норберт про всяк випадок захопив і електричний генератор, і лампу на сонячних батареях. Усього не передбачив, тож, коли мінібус поламався, його довелося лагодити в Києві. «Ані в Німеччині, ані в Нідерландах таке неможливо! – задоволено каже він. – Ми зателефонували в автосервіс по обіді, а вже о дев’ятій вечора забрали відремонтоване авто. У нас робітники дбають лише про те, як би о шостій опинитися вдома. Ніхто не залишався б на роботі аж до дев’ятої».
Водночас йому нелегко зрозуміти, чому в країні, де люди готові працювати до ночі, за день до початку турніру дорога біля Харкова ще не готова. Голландці облаштували свій кемпінг ще взимку, доправивши з дому навіть пересувні туалети.
У Харкові німецько-нідерландську знімальну групу більше зацікавили враження мешканців міста від іноземних фанів, аніж навпаки: «Мені здається, що хода 10 тис. оранжистів у яскравих карнавальних костюмах стала для українців позитивним культурним шоком. Тим більше що голландці мали вигляд курців марихуани з амстердамських кофішопів, якими їх уявляють за кордоном». Останні ж уже звично дивувалися гостинності харків’ян, хоча з огляду на архітектуру місто видалося найнепривабливішим із тих, де їм доводилося бувати.
Британська журналістка і вболівальниця з Ноттінгема Беккі Ґеймстер назвала Донецьк «містом троянд». «Дівчата, парки, пиво», – відгукуються про нього французи, яких на схід України дісталося близько тисячі. Парижанин Ґійом стверджує, що за два тижні встиг полюбили Донецьк, знову ж таки завдяки квітам і фонтанам. А ось його мешканці видалися надто скутими: «Люди приємні, гостинні, але украй обережні, геть неемоційні. Хоча і йдуть на гру розмальовані, але все відбувається тихо, немає враження, що їх щось об’єднує. Місту бракує хоча б якоїсь атмосфери».
Читайте також: Гості Євро-2012: У Донецьку все або дуже дороге, або недолуге
Компанія голландця Арієна, яка працює по всій Європі й Північній Африці, встановлювала звукові системи на стадіонах Євро-2012. Сам він в Україні буває протягом 10 років. На матчі Україна – Франція на «Донбас Арені» під час перерви через зливу стверджує, що наші стадіони найкращі у світі: «Співпрацею з українцями я дуже задоволений. Тут якщо замовник має гроші, то все можуть зробити швидко та якісно». А ось західна «пунктуальність» не завжди на користь клієнтам. Щойно Арієн затурбувався, чи встигне на літак через затримку гри, як з’ясувалося, що рейс перенесли. «Українці вміють бути гнучкими, тоді як у нас, якщо є розклад, його не змінять», – завершує голландець.
На туристичну привабливість Львова українці покладали найбільше надій. Австрійці зазначили, що місто має вигляд, як «Відень 100 років тому». А будь-які запитання про безпеку відпали, коли знайомий віденець забув замкнути свою стареньку машину і та дві доби простояла в центрі міста неушкодженою. Та рідним Львів видався не лише колишнім підданим Габсбурґів. Група португальських уболівальників заледве знайшла зупинку своєї маршрутки і втиснулася всередину. Фани здавалися незадоволеними і погано розуміли, як розплатитися. Та щойно водій помітив португальський прапор, вільною португальською пояснив, що й до чого. Він не один рік працював там на будівництві.
Атмосфера свободи
Будь-яка масштабна подія не так змінює країну, як, ніби прожектор, висвітлює її переваги й недоліки. Останні два роки європейці перепитували, чи не стане Євро-2012 в Україні катастрофою. Через брак будь-яких знань про нашу державу очікування були заниженими. Але більшість вражень, насамперед від українців, надзвичайно позитивні. Проте в тому, чи сподобався іноземцям відпочинок у нас, зможемо пересвідчитися, лише коли ті схочуть повернутися після чемпіонату.
Французький та австрійський журналісти Себастьєн Ґобер і Міхаель Ріедмюллер вболівали за українську збірну, а нашу країну називають своїм другим домом. Під час чемпіонату тішаться, що їхні медіа нарешті зацікавилися Україною й можна надрукувати і історію борщу, і портрети олігархів – власників футбольних клубів, і розслідування про Межигір’я. Протягом останніх тижнів, щойно з’являється можливість, прямують не до галасливої фан-зони на Хрещатику, а до Гостинного двору на Контрактовій площі, де противники перебудови цієї споруди намагаються створити культурний простір і влаштовують мистецькі заходи. Журналісти кажуть, що вперше за роки у Києві «по справжньому почуваються, ніби вдома, відчули атмосферу свободи й невимушеності, яка є в Парижі, Відні, Ліллі, чи Брюсселі і якої так бракує Києву».
Читайте також: Український уряд програє дві PR-битви