Совєтизація українізацією

«Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…» – написав Микола Куліш у п’єсі «Мина Мазайло», доручаючи ці слова нібито негативному й смішному водночас персонажеві дядьку Тарасу. Історія відповіла стверд­­но не тільки на цю гіпотезу, а й на Кулішеве заперечення цієї думки: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?» – через кілька років Голодомор перетворив це припущення на реальність.

Откуда єсть пошла українізація

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії», а тому «ЦК РКП(б) ставить за обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури». Це написано в 1919 році, коли Україна ще потопала в селянських антикомуністичних повстаннях. А в 1917 році, після проголошення І Універсалу Центральної Ради, Лєнін указував на те, що «проклятий царат перетворював великоросів на катів українського народу». Як показала історія, ці слова, на жаль, були хіба тактичним ходом – крок назад – два вперед. Ведучи кількарічну війну на території України, комуністи переконалися в дієвості українського чинника й вимушені були йти на поступки, – звідси ідея щодо так званої українізації. Найагресивніше до більшовиків було налаштоване українське селянство, переважно українськомовне. Задобривши селян, можна було б залучити його до процесів державного будівництва. Однак, як радив член Політбюро Ґріґорій Зі­­нов’єв, треба «зробити так, щоб ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою». «Через українізацію пролетаріат зможе керувати цілим процесом української культури», – цими словами наркома освіти Миколи Скрипника партія давала зрозуміти, що або українського руху не буде взагалі, або ж він буде комуністичним. Ще далі пішов керівник КП(б)У в 1925 році й за сумісництвом «головний українізатор» Лазар Каганович, висловившись про інтелігенцію як про ідеологічного конкурента партії в царині культури: «По сей день частина української інтелігенції на чолі з Грушевським намагається монополізувати керівництво української культури». Каганович дивився на українізацію як на спосіб монополізації культури партією, однак про це волів не говорити.

Пасербиця комуністів

Найбільш непопулярні кроки власне українізаторів, відомі широкому загалові, проголошувалися від імені УСРР. Самі українізатори не грали першої скрипки в українізаційних процесах, а залежали від «керівної ролі» партії більшовиків, неукраїнської як за своїм складом, так і за суттю. На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку. В Херсоні з’являється з цього приводу фейлетон російською мовою під псевдо В. Чернявый. Комуністам у ньому відведена не остання роль: «Вспомнила украинизация тех, кто ее по­­сылал: «Иди, живи среди тех, кто своей кровью, своей жизнью добывал тебе свободу», а ВКП (Всеросійська компартія. – Ред.) говорила: «Обратись к моим сынам-партийцам, они тебя с радостью примут». Вспоминая все это, украинизация горько усмехнулась…»

Одним із напрямків українізації було українське село. Ситуація в ті часи там була вкрай важкою. Люди страждали від так званих ножиць цін, про що заявляли на повен голос навіть у владних органах районного рівня. Українізацію здійснювали в умовах тотального наступу на духовність селянства. Видавалося за дійсне нібито прагнення парафіян закривати церкви (так звані революційність і антирелігійність «75% населення»), людей налаштовували проти священиків, що призводило до наруги над ними. Водночас селян споювали, тим самим викачуючи з них останні гроші. Почали говорити, що навіть сільські вчителі продалися радвладі за 30 крб та відвернулися від селян, частково це була правда: деякі з них у 1933 році в ролі активістів обливали людей узимку холодною водою, вимагаючи хліб.

Що українізація могла запропонувати селянам такого, аби вони «полюбили» радянську владу? Українізація прийшла на село у вигляді популістських лозунгів та оголошень українською мовою подібного штибу: «Шановні товариші громодяни!.. (так у документі. – Ред.)» – і далі про необхідність здати чергову кількість натурподатків на користь підшефної частини Червоної армії. Українізація явилася селянам разом із перекладеними українською мовою «Інтернаціоналом» та «Марсельєзою», що їх треба було співати під час чергової кампанії з заготівлі хліба, а на червоних прапорах, котрі сільрада примушувала купувати в обов’язковому порядку, з’яви­­лися українські літери.
Окрім виразних гасел-за­­кликів до робітників стосовно перспектив вивчення ними української мови, більшовики не надто піклувалися про справжню українізацію. Не дивно, коли в 1926 році на селянських конференціях (ще досить демократичних) українські селяни заявляли, що розвитку культури вони не помічають.

Розділити й оволодіти

Середина 1920-х років ознаменувалася розколом у таборі української інтелігенції. По­­в’язано це було як із закручуванням гайок радвладою, так і з появою нового типу інтелігенції, вихованої в радянському дусі. В першому випадку люди або пристосовувалися до нових умов (як це зробила більшість), або ж замикалися в собі й починали вести відлюдькуватий спосіб життя (як приклад – постать письменника Миколи Чернявського, який із 1926 року кинув учителювання й жив на пенсію та гонорари ізольовано від су­спільства). Нова інтелігенція називала стару зневажливо «добродіями» й вірила в щирість українізаційних потуг партії. Показове зізнання молодого студента-україніста, переконаного більшовика, який «зневажає капіталістів та їх прихвоснів (стару інтелігенцію. – Ред.), але має при цьому «якесь вічно хворобливе реагування на питання українізації, відчуття якогось зажиму».

Українізаційні процеси відбувалися в складних умовах процвітання теорії боротьби двох культур (вищість міської «російської» культури над сільською «українською») і безпосередньо залежали від розвит­ку подій у межах цієї теорії. Особливо підігрівало суперечки партійне керівництво УСРР. Так, ідеолог українізації Микола Скрипник стверджував, що «є дві національні культури в кожній національній культурі». Ігнорування напрацьованого десятиріччями досвіду національного будівництва призвело до девальвації понять «творчість», «творча інтелігенція». Від нової радянської інтелігенції вимагали неухильно дотримуватися класових принципів і відмовитися від загальнолюдських цінностей, гнучкого мислення, треба було беззастережно йти за ідеологічними догмами, без роздумів виконувати будь-який наказ вищих керівників.

Альтернативний комуністичному просвітянський рух, який більшовики зневажливо називали «куркульським», на той час посідав сильніші позиції, просочившись у результаті до органів українізації й проковтнувши їх. Цей процес Микола Хвильовий назвав «селозуванням», коли «рідненька «Просвіта» у вишиваній сорочці і з задрипаним світоглядом […], намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), робиться «червоною» і «хмарою суне на гóрод». Опинившись свого часу на своєму місці й уважаючи, що їхня діяльність охороняється такою собі державною священною коровою, як «ленінська національна політика», провідники радянської українізації намагалися охопити якнайбільше галузей культури й освіти, здобути якнайширші права та пов­новаження – заради «прогресу української справи».

Як приклад безмежної та наївної довірливості українізаторів до партії можна навести діяльність Херсонської окружної комісії з українізації. При ній діяли курси українознавства, на яких до вивчення пропонували твори державницького спрямування. Як представника народної поезії радили Івана Мазепу, з літератури ХІХ століття – Панька Куліша («Кумейка», «Чорна рада»), Івана Франка («Мойсей»), із ХХ – «Золотий гомін» Павла Тичини, Олександра Олеся, Миколу Хвильового. В списку підручників – Микола Зеров («До джерел»), із поміткою «фашистська розвідка» – Дмитро Донцов («Поетка Українського рисорджименту»). Але досить швидко ці твори стали забороненими. До слова, сам Донцов не особливо переймався вірою в українізацію, йому ввижалися глибші процеси: «Те, що тепер укрите на тамтім березі [в УСРР], сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками».

Початок кінця

За роки наближення народу до партії за допомогою щиросердих українізаторів більшовики спромоглися розбудувати мережу партосередків як у містах, так і на селі. Тож досить було виявити національно-політичну шану до українців, щоб багато хто з них повірив владі. Насправді ж навіть у розпал українізації Раднарком України на засіданні від 23 вересня 1926 року підкреслював, що «від співробітника, який працює в установах УСРР, треба вимагати не знання української культури взагалі, а елементарної письменності (писати, читати і розмовляти)». Влада здійснювала контроль над активністю в українізаторських процесах також через обмеження у фінансуванні (скажімо, Державних курсів українознавства).

Коли сам Сталін погоджувався з тим, що більшість партійних і радянських працівників «усе ще пройняті духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру та українську громадськість», то де гарантія, що він сам був далекий від цієї іронії. Фальшиве звучання вимог українізування згори передалося представникам партійно-ра­­дянських низів. Як відзначав працівник Наркомату (міністерства) освіти, оцінивши становище в Херсоні, «нема ніякого керівництва справою українізації. На засіданнях, хоч і мовиться мова про українізацію, навіть вносяться обов’язкові постанови з приводу того чи іншого моменту, але все далі записаного не йде».

Фінал

Коли в першій половині 1920-х років влада прагнула певною мірою протистояти як «великодержавному шовінізму» [російському], так і «буржуазному націоналізму» [українському], то з другої половини акцент став невмолимо змінюватися не на користь націоналізму і його «носіїв». Показовою для цього процесу є думка засудженого у справі Херсонської філії Спілки визволення України (СВУ) викладача Володимира Скрипниченка, який ще в 1929 році стояв на позиціях шкоди «як шовінізму українського, так і великодержавноросійського», котрі виклав у своєму «покаянному» листі, що, звичайно, не характеризувало його як людину, яка «йде в ногу з часом». Понад те, одна з владних інституцій, а саме Центральна комісія національних меншин України, на початку 1927 року вводить своєю резолюцією нове тлумачення завдань українізації: «Успішне проведення українізації та здійснення засобів (ймовірно, заходів. – Авт.), передбачених радянською владою у галузі національної політики висуває завдання якнайкращого обслуговування російського населення на Україні». В цьому ж документі українцям закидають виявлення ними нібито «майоризування (зневаги. – Ред.) прав інших національностей», а також прояви… «українського великодержавного шовінізму»!

У «великодержавність» могли погратися лише великі харківські столичні бонзи, не погоджуючись усім РНК УСРР із рішенням РНК СРСР про вживання російської мови на підприємствах союзного значення, які провадять кореспонденцію в межах однієї республіки (лютий 1926 року). Також будучи не будь-ким, а Григорієм Петровським, учинити розгін у невеликому окружному містечку за один лише стіл із українських освітніх справ у відділі освіти. Звинувачення в націоналізмі натомість посипалися в середині 1930-х років на українізаторів нижчої та середньої ланки, й уже потім вони, намагаючись виправдатися, звинувачували органи Наркомату освіти – його керівництво, Центральну комісію з українізації, куди, цитуючи, «наперлися бандити».

Радянська українізація була насамперед засобом здійснення комуністичних цілей та ідей, і коли на місцях ця політика спричинила значно більший відгомін, аніж очікувалося, влада не могла не застосувати застережних заходів і поступово, в міру виконання українізацією своєї «совєтизуючої» місії, згортати її й карати винуватців її поступу. Запобіжним заходом можна також вважати нав’я­­зування українцям усвідомлення своєї руськості/російськості (як приклад: «невже ти не руська людина?» – тьотя Мотя з п’єси «Мина Мазайло»). Українізація, ініційована комуністами, поглибила традиційну прірву між народом та державою разом із загостренням міжнаціональних відносин.
У той період очевидними були неповноцінність українізації, її постійне негласне обмеження владними важелями – недостатнє фінансування, наявність територій, де укра­­їнізація не проводилася – національні округи, райони та сільради. При цьому активістам інкримінували «досягнення насильницької українізації, дискредитацію національної політики ВКП(б) та Радянського Уряду». Так радвлада відмежувалася від «на­­силь­­ни­­ків-українізаторів», які ні­­бито самі собі провадили українізацію, не зважали на «справжні» директиви. Робити з українців державницьку націю ніхто не збирався.

Фото з вистави «Мина Мазайло»  театру «Березіль» 1929 року надані
Центром Леся Курбаса

ДЯДЬКО ТАРАС. «Всяке тобі штокає, какає, – приступу немає». (Актор – Мар’ян Крушельницький)

ТЬОТЯ МОТЯ. «Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». (Наталка Ужвій)

МИНА МАЗАЙЛО. «А що, як там сидить не службовець, а українець?» (Йосип Гірняк)