"Як на мене, було б дуже добре поступово повернути суспільство до можливості співіснування різних позицій. Розумію, що в умовах війни це важко зробити, бо загострення поділів на «своїх» та «чужих» є майже неуникненним. І, зрештою, це буде довгий процес, бо страх того, що певна настанова може бути використана й реалізована за допомогою зброї, ще довго заважатиме справжньому задоволенню від розмаїття", – переконана Міхеєва.
"Що ж до люстрацій у системі освіти, то як проукраїнськи настроєній людині мені хотілося б, щоб вона оновилась і очистилась. І бажано миттєво. Однак щойно я починаю уявляти собі механізм люстрації за нинішніх умов, як перетворююсь на супротивника таких дій", – зазначила соціолог.
"Українська вища освіта тривалий час поповнювалася людьми, що фінансово забезпечили собі науковий статус. Кількість таких людей постійно збільшувалася і, як на мене, вже досягла критичної маси. Не маючи хисту й потягу до наукової робити, переважна їх більшість знаходить себе на адміністративних посадах, формує ради із захисту дисертацій, які продукують таких самих дисертантів. Коло замкнулося. Процес люстрації в його практичному втіленні, я майже впевнена, перетвориться на звичайну бюрократичну процедуру на рівні вишу чи загальноосвітньої школи, де ті, кого варто було б люструвати насамперед, вирішуватимуть долю тих, кого варто залишити", – наголошує Міхеєва.
"А що є достатньою підставою для люстрації? Де межа між правом громадянина демократичної держави висловити свою думку і загрозливою для цілісності країни та її державності «сепаратистською діяльністю»? Чи може встановлення цього бути предметом розгляду громадських утворень: комісій, «трійок», «сімок» тощо, чи це справа суду?" – додає вона.
Повний текст інтерв'ю з істориком-соціологом Оксаною Міхеєвою читайте у №35 "Українського тижня".