«Можна говорити про значну схожість у настроях киян на початку 2013-го з тими, що панували перед Помаранчевою революцією», – відзначає Залізняк.
Вона звертає увагу на відсоток респондентів, які не визначилися щодо участі в масових заворушеннях.
«З початком акції 2000-го «Україна без Кучми» 30% респондентів не заперечували однозначно, але й не підтверджували своєї готовності приєднатися до протестного руху. Фактично ці люди за певних умов не виключали такої можливості», – відзначає соціолог.
У серпні 2004-го чисельність тих, хто не визначився щодо участі в акціях протесту, сягала майже 40%.
«Між першим і другим турами президентських перегонів готовність підтримати протестні акції нібито зменшується. Але варто нагадати, що саме вибори мешканці столиці вважають основним інструментом впливу на ситуацію в країні. Після першого туру тогочасній владі не вдалося проштовхнути свого кандидата в президенти. Фальсифікації не були масовими й потенційно фатальними для української більшості, як після брутально спотворених результатів другого. Останні, що свідчили про неминучість приходу до влади кліки, ментально чужої для переважної частини українців (своєрідна незворотність), найімовірніше, і призвели до того, що від третини до 40% потенційних учасників масових протестів стали активними», – пише Залізняк.
При цьому соціолог відзначає, що як показало опитування 2013 року, опозиція наразі не має такого потенціалу для зростання прихильників акції «Вставай, Україно!» . Їхня частка – лише 15%.
Детальніше читайте у матеріалі «На межі» у № 28 «Українського тижня».