Фінансово-економічні проблеми останніх років загострили в нереформованих пострадянських країнах проблему ухиляння значної частини громадян від сплати податків та соціальних відрахувань. Адже всі вони, попри перехід до ринку та капіталізму, зберігають радянські атавізми в соціальній сфері: численні соціальні виплати та «безплатні» освітні й медичні послуги сприймаються в суспільстві як щось таке, що має забезпечити держава. Проте наповнюють фонди, з яких вони мають фінансуватися, уже давно не всі працездатні громадяни й лише з частини реальних доходів.
Першим «податок на дармоїдів» торік увів білоруський президент Аляксандр Лукашенка. У квітні 2015-го він підписав декрет, відповідно до якого працездатні громадяни, що проживають на території Білорусі, але при цьому не працюють і не сплачують податків більше ніж шість місяців, щороку платитимуть збір у розмірі 20 базових величин (зараз €200). Інакше штраф або й адмінарешт з обов’язковим залученням до виконання суспільно корисних робіт. Цього року ідею взяли на озброєння і в Росії. Ще навесні заступник міністра праці РФ Андрєй Пудов заявив, що в Мінпраці обговорюється можливість запровадження податку для працездатних осіб, які офіційно не працюють. Проте після того як новина набула резонансу, прес-служба відомства уточнила, що, мовляв, обговорення податку ведеться лише «на експертному рівні в контексті вивчення реалізації такого досвіду в Білорусі». Але наприкінці вересня вже віце-прем’єр уряду РФ Ольга Ґолодєц у верхній палаті російського парламенту заявила, що законопроект, згідно з яким громадяни, котрі не працюють, муситимуть платити за фактичне використання соціальної інфраструктури, таки розробляється. Проте найгостріше проблема стоїть саме в Україні, де, як побачимо нижче, близько половини працездатних громадян не сплачують ані відрахувань до пенсійного та інших соціальних фондів, ані податків до бюджету, з якого фінансуються медицина та освіта.
Між минулим і майбутнім
У радянські часи пріоритетом було задоволення якомога більшої частини потреб населення із застосуванням державного перерозподілу ресурсів через так звані фонди суспільного споживання. Зокрема, Конституція УРСР 1978 року окрім перераховування безплатних послуг та соціальних виплат містила ст. 23, яка визначала, що «з метою повнішого задоволення потреб радянських людей створюються суспільні фонди споживання. Держава за широкої участі громадських організацій і трудових колективів забезпечує зростання й справедливий розподіл цих фондів».
Такі соціальні фонди були інструментом солідарного фінансування значної частини потреб громадян. Наприклад, саме із суспільних фондів споживання забезпечувалися нібито безплатні освіта та підвищення кваліфікації, медична допомога, виплата пенсій і стипендій, оплата відпусток, безплатні й за пільговими цінами путівки до санаторіїв, утримання дітей у дошкільних установах та низка інших виплат і пільг.
Наповнювалися вони коштом громадян, доходи яких перебували під постійним «ковпаком» держави, адже вони всі без винятку працювали в державному або так званому колективному секторі, підприємства й організації якого все зароблене їхніми працівниками перераховували державі. Відтак у СРСР вважалося злочином «ухиляння від суспільно корисної праці». Адже тоді держава втрачала б можливість привласнювати значний обсяг доданої вартості, яку мали б виробляти для неї такі працівники. Тож законодавство передбачало кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі до двох років або виправні роботи від шести місяців до одного року, якщо особа «ухиляється від суспільно корисної праці й проживає на нетрудові доходи більше ніж чотири місяці поспіль або в цілому протягом року й у зв’язку з цим їй зроблено офіційне застереження про неприпустимість такого способу життя».
Однак в умовах капіталізму та ринкових відносин усе інакше. Оскільки власниками активів і роботодавцями є переважно приватні особи та компанії, а держава лише один із гравців, то й наповнення фондів «суспільного споживання» відбувається через відрахування із заявлених доходів. При цьому не існує примусу до праці чи кримінального переслідування за її уникнення.
Натомість є значно дієвіший принцип взаємозалежності від участі в наповненні фондів спільного користування (у вигляді страхових медичних, пенсійних та інших державних і приватних фондів), а також сувора відповідальність за ухиляння від сплати податків до бюджетів усіх рівнів. Відповідно до цієї моделі, коли людина не наповнює ті чи інші фонди спільного користування, вона та члени її сім’ї не можуть претендувати на отримання послуг коштом таких фондів, нехай би від того вони й помирали.
При цьому в капіталістичній економіці роль таких фондів значно менша, адже на відміну від радянського колективізму в його основі стоїть індивідуалізм, за якого кожен прагне якомога менше свого заробітку віддавати в будь-які спільні фонди та розпоряджатися самостійно якомога більшою його часткою.
Читайте також: Класика популізму
Останнє бажання властиве й більшості українців. Проте в наших співгромадян воно парадоксальним чином усе ще не узгоджується з усвідомленням того, що коли хочеш претендувати на «безплатні», тобто фінансовані зі спільних фондів, медицину, освіту, достойні виплати з безробіття, лікарняні та пенсії, то воно має супроводжуватися справним відраховуванням туди 50% і більше власних реальних заробітків. Або треба вимагати зниження ролі солідарних механізмів фінансування освіти, медицини, пенсійного та іншого соціального забезпечення й більше покладатися на власні сили. Бо те, що ми спостерігаємо зараз у настроях більшості українців, інакше, як соціальною шизофренією, назвати важко. Адже вони уперто хапаються за успадкований із радянського минулого атавізм фінансування державою їхніх потреб в освіті, медицині, виплатах пенсій та інших соціальних гарантій і при цьому не менш категорично відкидають необхідність віддавати більшу частину своїх справжніх доходів на солідарне фінансування відповідних видатків.
Подвійне навантаження
Уведений з 1 січня 2011 року Єдиний соціальний внесок (ЄСВ) замінив собою чотири окремі відрахування: до пенсійного фонду, до фондів страхування на випадок безробіття, з тимчасової втрати працездатності, від нещасних випадків на виробництві. Після різкого зниження з 1 січня 2016-го він становить 22% доходу платників (близько 18% спрямовуються до ПФ, близько 4% — до Держслужби зайнятості та інших соціальних фондів, які забезпечують виплати на випадок безробіття, втрати працездатності, нещасних випадків на виробництві). Оскільки в Україні поки що немає медичного страхування і солідарне фінансування охорони здоров’я здійснюється з бюджету, податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) до повноцінного запуску страхування може розглядатися як своєрідний квазістраховий платіж на її утримання. Його ставка — близько 18% доходу. При цьому витрати на охорону здоров’я становлять дещо більш як половину надходжень від ПДФО: у 2017 році заплановано 77 млрд грн за очікуваних 150,6 млрд надходжень від ПДФО.
Але проблема в тому, що ПДФО після різкого зниження ставки ЄСВ не вистачає навіть на покриття дефіциту фондів соціального страхування (у 2017-му очікується 172,9 млрд грн), які мають фінансуватися з єдиного соцвнеску. За нинішньої кількості платників навіть для покриття видатків на фонди соціального страхування та солідарне фінансування медицини ставка нарахувань ЄСВ чи ПФДО має бути підвищена ще щонайменше на 6–7%. Альтернативою може слугувати лише радикальне збільшення чисельності їх платників.
Дані Мінсоцполітики на початок II кварталу 2016 року ілюструють критичну ситуацію у співвідношенні одержувачів пенсійних виплат та платників ЄСВ. Так, загалом у країні такі виплати отримували 9,35 млн пенсіонерів за віком, 1,4 млн — у зв’язку з інвалідністю, 0,73 млн — у зв’язку зі втратою годувальника, 0,66 млн — за вислугу років, 0,1 млн — інші соціальні пенсії. А пенсійні відрахування на загальних підставах платили лише 10,28 млн осіб (з них 0,61 млн зайнятих у ФОП). Ще налічується 0,43 млн застрахованих військових. Із 431,1 тис. застрахованих фізичних осіб-підприємців спрощеної системи оподаткування 130 тис. — пенсіонери за віком та інваліди, а з 609 тис. ФОП загальної системи оподаткування та самозайнятих по факту не здійснювали відрахувань до ПФ 525 тис. Нарешті, 1,49 млн — інші категорії формально застрахованих осіб, що, втім, фактично відрахувань до ПФ не спрямовували (матері, які доглядають за дітьми, батьки-вихователі та ін.).
Читайте також: Рада з другої спроби посилила соцзахист сімей учасників АТО
Для порівняння: за інформацією міністра соцполітики Андрія Реви, у Польщі за таких самих демографічних показників кількість платників соціальних відрахувань — 22 млн. І в Україні їх загалом також мало б бути приблизно стільки само. За даними Держстату, у II кварталі 2016-го в країні налічувалося 17,35 млн економічно активного населення працездатного віку. Працездатних ще більше. Адже статистичні дослідження зараховують до економічно активного населення лише тих, хто «працює або активно шукає роботу й готовий приступити до неї протягом двох тижнів».
До осіб працездатного віку належать чоловіки та жінки віком від 15 до 59 років включно, тож не дивно, що серед 10,9 млн «економічно неактивних» в українських реаліях переважають пенсіонери, учні, студенти та особи, що не можуть працювати за станом здоров’я. Однак поміж них і 2,2 млн тих, хто «виконує домашні обов’язки й перебуває на утриманні», ще 0,25 млн тих, хто «не знає, де і як шукати роботу», «вважає, що немає підходящої роботи».
Як бачимо, сукупно йдеться про 19,8 млн українців працездатного віку, які не є пенсіонерами, учнями, студентами або такими, що не можуть працювати за станом здоров’я. Цифра цілком зіставна із заявленою міністром соцполітики кількістю платників соціальних внесків у сусідній Польщі (яка має приблизно таку саму, як і в Україні без тимчасово окупованих територій, кількість жителів). Та в нас майже половина з них не сплачує нічого до державного бюджету чи соціальних фондів, претендуючи при цьому і на медичні та освітні послуги для себе чи членів своєї родини, і на пенсію в майбутньому, принаймні на рівні прожиткового мінімуму.
Основу платників соціальних внесків та податку на доходи фізичних осіб становлять дві групи працюючих: 5,1 млн штатних найманих працівників комерційного сектору з кількістю зайнятих 10 і більше та близько 3,5 млн зайнятих у державному секторі, які отримують заробітну плату з бюджету. Ще майже 1,5 млн працівників мікробізнесу з кількістю зайнятих до 10 осіб і фізичних осіб-підприємців. Чисельність самозайнятих, які сплачують податки та соціальні відрахування, вельми незначна. Крім того, як було зазначено вище, по факту не платить ЄСВ більшість фізичних осіб-підприємців на загальній системі оподаткування та самозайнятих осіб.
Проблема в тому, що формально «зайнятими» в нас вважаються досить широкі кола громадян, які насправді такими не є. На цій підставі держава усувається від вирішення проблеми масштабного прихованого безробіття, а мільйонам людей відмовляють у статусі безробітного та підтримці в пошуку реальної роботи. Зокрема, найбільше формально зайнятих у сільському господарстві — близько 2,5 млн мешканців сіл та містечок, що мають особисті підсобні господарства й городи. Зважаючи на проблеми з працевлаштуванням, вони справді вирощують чи можуть вирощувати певну кількість продукції для власного споживання або частково на продаж, однак в абсолютній більшості випадків ідеться про масштаби, далекі від тих, що необхідні для того, аби розглядати таку діяльність як достатнє для життя джерело утримання сім’ї.
Водночас по факту більшість цих людей все ж таки мають незадекларовані доходи завдяки неофіційному працевлаштуванню в інших населених пунктах України чи за її межами, становлячи, зокрема, і значну частину з кількох мільйонів українських заробітчан. Або, навпаки, виконують домашні обов’язки чи доглядають за господарством, доки інші члени їхніх родин заробляють гроші.
Це не означає, що проблема їхнього ефективнішого та стабільнішого працевлаштування має бути знята з порядку денного. Але все ж таки в них немає підстав ухилятися від наповнення разом з іншими українцями працездатного віку фондів, із яких фінансуються чи фінансуватимуться в майбутньому медична допомога, пенсійне забезпечення для них самих або членів їхніх родин, соціальні виплати в разі втрати працездатності. Інакше оплачувати за них усе це змушені будуть ті 11 млн українців, які здійснюють відрахування, хоча часто живуть не краще від зайнятих неофіційно або утриманців.
Читайте також: Уряд змінив перелік платних соціальних послуг
Думка, що заплатять олігархи, не має нічого спільного з реальністю. Бюджет і тим більше соціальні фонди наповнює звичайний громадянин. Наприклад, за даними звітності Мінфіну, 2015 року в доходах державного бюджету податки на прибуток усіх підприємств (не тільки приватних, а й державних) становили тільки 39 млрд грн. А основні надходження так чи так були саме від пересічних громадян: податок із доходів фізичних осіб (ПДФО) становив 90,8 млрд грн, єдиний соціальний внесок — ще 185,7 млрд грн.
Те, що частина громадян, яка ці відрахування сплачує, змушена фінансувати не лише свої потреби, а й тих, хто ухиляється, закономірно призводить до постійного зменшення мотивації («навіщо платити за те, що інші отримують, нічого не сплачуючи?»), відтак і кількості тих, хто таки платить, але не отримує належної віддачі. Що й закономірно, адже їхні відрахування доводиться ділити на всіх, хто претендує на пенсійне забезпечення, безплатні медичні послуги, соціальні виплати від держави в разі потрапляння в критичну ситуацію тощо.
Замкнене коло можна розімкнути хіба що позбавивши всіх, хто не сплачує внесків до ПФ, будь-яких виплат від держави. Але це навряд чи можливо: якщо ці люди помиратимуть із голоду й холоду, до того ж маючи право голосу, знайдеться безліч популістів, які пролобіюють виплату їм бодай мінімальної допомоги з бюджету та надання базової медичної допомоги, навіть коли за своє життя ті не сплатили ані копійки до пенсійного фонду чи ПДФО до бюджету.
У пошуках виходу
Значна частина людей, які офіційно не працюють і не здійснюють відрахувань до пенсійного фонду й не сплачують податків із доходів фізичних осіб, на підприємствах періодично виявляється під час перевірок податкової. Зокрема, лише протягом січня — серпня 2016 року виявлено близько 105 тис. найманих працівників, які працювали неофіційно. Наприклад, у серпні в Бахмутському районі Донецької області перевірка підприємства, яке виготовляє підвісні крісла, виявила, що, звітуючи про офіційне працевлаштування лише чотирьох осіб, насправді на підприємстві працювало близько 130.
Однак такі заходи навряд чи здатні системно вирішити проблему. Адже виявлені сьогодні неофіційно працюючі навіть у разі їх вимушеної офіційної реєстрації можуть бути через місяць — два — п’ять знову звільнені в більшій чи меншій кількості, саме підприємство може закритися й відкритися вже під іншою назвою тощо.
Потрібні інструменти, які якщо не позбавили б, то принаймні мінімізували мотивацію до втечі в тінь, і безальтернативним тут видається введення обов’язкової сплати мінімальних ЄСВ та ПДФО (адже по факту після зниження ставки ЄСВ цей податок виступає його компенсатором). А в перспективі й запровадження обов’язкового медичного страхування, внески від якого повністю покривали б потребу солідарної, так званої безплатної частини медицини. Наразі ставка такого страхування має бути на рівні принаймні 50% нинішньої ставки ПДФО.
Ці відрахування мають здійснювати всі працездатні громадяни незалежно від того, працює ця людина на платній основі чи виконує хатні обов’язки, живе з ренти з житла, яке здає в оренду, чи відсотків із депозитів, інших доходів від власності. А працювати чи просто здійснювати такі відрахування — це справа кожного.
Наприклад, якщо хтось із подружжя вважає, що його партнерові чи комусь із батьків доцільніше займатися домогосподарством замість того, щоб працювати за наймом, він має платити за них мінімальні ЄСВ та ПДФО. Це давало б гарантію на отримання в майбутньому мінімальної пенсії, медичної допомоги тощо, а не змушувало б перекладати таке фінансування на плечі інших платників податків чи соцвідрахувань.
Адже навіть якщо людина сьогодні досить забезпечена й має доходи від власності або належить до заможної сім’ї, у її житті через 5, 10 чи 25 років може щось змінитися і вона потребуватиме державної допомоги у вигляді пенсії чи базових медичних послуг. А відмовити їй буде складно з міркувань гуманності. Добровільним міг би бути лише більший від мінімального розмір таких внесків.
Проте зміна підходу до фінансування медицини має бути двосторонньою й заохочувати медиків краще ставитися до пацієнтів. Здійснюючи обов’язкові відрахування на медицину через обов’язковий ПДФО чи тим більше обов’язкове медстрахування, їх платники повинні дістати право самостійно визначати державні чи приватні заклади, де вони можуть скористатися своєю часткою такого фінансування.
Сьогодні на підконтрольній Україні території проживає близько 39 млн громадян і середні річні витрати з бюджету на медицину в розрахунку на кожного становлять близько 2 тис. грн (за планом на 2017 рік). А це означає, що родина з трьох-чотирьох осіб, яка через незадовільний сервіс у державних закладах вдається до послуг приватних лікарів чи клінік, зараз позбавлена змоги використати для цього 6–8 тис. грн бюджетних коштів на рік. А якщо брати лише ті родини, члени яких платять ПДФО, то йдеться про ще більші суми. Звичайно, якщо часто звертатися до приватників, витрати можуть бути істотнішими від зазначених цифр, однак частину їх принаймні буде покрито з коштів, які сьогодні ці сім’ї просто дарують державним закладам, котрих змушені уникати.
Проект бюджету від Мінфіну передбачає, що видатки зведеного бюджету в 2017 році на медицину (77 млрд грн), підтримку ПФ (161,6 млрд грн) та компенсацію непрацездатності (11,3 млрд грн) сукупно становитимуть 249,9 млрд грн. При цьому ПДФО від нинішніх платників податку має надійти лише 150,6 млрд грн. Тобто дефіцит прямих відрахувань із працездатних громадян становитиме 99,3 млрд грн. Якби ПДФО та ЄСВ бодай у мінімальному обсязі сплачували ті 10 млн громадян, які зараз не платять їх узагалі або сплачують із сум, що менші за мінімальну заробітну плату, можна було б сподіватися на покриття понад 80% цього дефіциту. Для подолання решти достатньо пропонованого Мінсоцполітики звільнення ПФ від невластивих йому виплат пенсій за вислугу років та інших делегованих йому державою соціальних виплат.
Є й ще одна проблема: вже втрачено багато часу, і в Україні налічуються мільйони громадян, які десятиліттями не сплачували відрахувань до пенсійного фонду, однак претендують на виплати від держави після досягнення пенсійного віку бодай у розмірі офіційного прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Навіть коли вони почнуть платити зараз, багато хто не зможе здобути необхідний стаж для отримання пенсії. Водночас соціально несправедливим було б здійснювати їм виплати навіть на рівні прожиткового мінімуму для пенсіонерів, які в реаліях України отримуватиме й значна частина тих, хто десятиліттями сплачував соціальні внески.
Читайте також: КСУ скасував положення закону, яке дозволяло припинити виплату допомоги при народженні дитини
У цьому випадку, щоб не збільшувати через відповідну категорію людей пенсійний вік усім громадянам, можна було б передбачити значно вищу його планку саме для тих, хто не має достатнього стажу відрахувань до пенсійного фонду. Адже якщо немає показань у зв’язку зі станом здоров’я (але то вже інша історія, і потреба в пенсії може виникнути й до настання пенсійного віку), то особа, яка не має достатнього для отримання мінімальної пенсії страхового стажу, повинна й може її отримувати на тому рівні, який вона заробила, і далі працювати, якщо їй не вистачає на життя. А виплату мінімальної пенсії такій особі можна передбачити лише після, скажімо, 70 чи 75 років, якщо раніше не виникне протипоказань для праці за станом здоров’я.
Інша річ, що посилення вимог до сплати ПДФО та ЄСВ особами, які їх зараз не сплачують або з якихось причин вважаються такими, що офіційно не працюють, має супроводжуватися активнішою державною політикою стимулювання створення робочих місць, зокрема й у виробничому секторі, особливо в депресивних районах. Тиждень уже не раз зупинявся на тому, якими можуть бути такі заходи. Інакше виникне ситуація, коли значна кількість громадян, що справді не працюють, будуть загнані в безвихідне становище.