Для початку наведемо перелік законодавчих актів, прийнятих в Україні з часу її незалежності.
Першим документом, який заслуговує спеціальної уваги, є закон «Про основи соціальної захищеності в Україні», прийнятий Постановою ВР N 876-XII ( 876-12 ) від 21.03.91.
Найцікавіше, що в цілому на той час цей законодавчий акт був досить вдалим і прогресивним, але не можемо не зазначити, що за термін свого існування він зазнав значних змін, що лише зашкодили йому, адже вони, ці зміни (я в даному разі коментую не бажання, а результат) забезпечували їх ініціаторам можливість досягати не загальносуспільної користі, а вузько локальних результатів, іноді навіть всупереч наявній в країні законодавчій базі Це стосується в першу чергу статті 14-1 цього закону, яка фактично відмінила для українських інвалідів-підприємців новий Податковий кодекс України. Яким чином? А дуже простим. Дивимося на текст цієї статті.
«Стаття 14-1. Підприємства та організації громадських організацій інвалідів мають право на пільги із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до законів України з питань оподаткування. Застосовувати зазначені пільги такі підприємства та організації мають право за наявності дозволу на право користування пільгами з оподаткування, який надається на
квартал, півріччя, три квартали, рік міжвідомчою Комісією з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів (далі – Комісія).»
Водночас новий Податковий кодекс України передбачає так звані «податкові канікули» для всіх новостворених підприємств, незалежно від їх форми власності. Тобто для всіх, за винятком підприємств, які належать всеукраїнським громадським організаціям інвалідів. Таким чином, ця стаття в цілому непоганого законодавчого акту сприяє не прогресу підприємств інвалідів (і, відповідно, створенню нових робочих місць для цієї категорії населення), а навпаки – їх регресу. Причому дуже важко однозначно відповісти на запитання: чия це – партійна, особиста чи якась інша помилка або зацікавленість спричинили вищеназваний результат.
Вже незалежна Україна кільканадцять років чекала змін у ставленні до проблем реабілітації і працевлаштування інвалідів, можливо, таких стандартів, як у світовому співтоваристві. І таким, на перший погляд, став закон «Про реабілітацію інвалідів». Саме в ньому, вперше за роки незалежності України, з`являється термін «індивідуальна програма реабілітації інвалідів».
Проте тривалий час ця виголошена та законодавчо закріплена теза так і лишалася, не будучи наповненою реальним змістом, лише тезою. А коли зі значним запізненням почав з`являтися реальний зміст, то стало зрозумілим, що навіть поверхневий аналіз документів, створених на виконання тези про індивідуальну програму реабілітації інвалідів, викликає безліч запитань. Це законодавчі акти, так чи інакше пов`язані з медичним аспектом, зокрема, Закон України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» (2801-12), «Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інвалідів» ( 83-92-п ),, Положення про медико-соціальну експертизу (пункти 22, 23, 24, 31, 32);затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року, «Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності (пункти 3, 8, 15) ( 221-94-п ), затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року, «Інструкція про встановлення груп інвалідів», ( v1-20282-91 ), затверджена міністром охорони здоров'я України 21 грудня 1991 року, «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів» та інші документи.
Дуже показовим в цьому відношенні є «Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інвалідів». Згідно цього Положення, «Реабілітація та адаптація інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відновлення здоров'я і здібностей інваліда та створення йому необхідних умов і рівних можливостей у всіх сферах життєдіяльності». Далі з цього ж Положення ми дізнаємося, що «Основними видами реабілітаційної допомоги є: медична реабілітація (відновна терапія і реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням); професійна реабілітація (професійна орієнтація, професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування); соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове влаштування та обслуговування)».
Нарешті, вже в травні 2007 року, постановою Кабінету Міністрів України (Постанова Кабміну № 716 від 12.05.2007 року) було затверджено такий базовий документ, як «Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року». Якщо не зважати на те, що в цій Програмі знову-ж таки практично не приділяється увага духовній реабілітації інвалідів, слід зазначити, що прийняття цього документу – величезний крок вперед у вирішенні проблем інвалідів. Вперше в новітній історії України в Програмі названа на офіційному рівні приблизна кількість інвалідів в Україні (приблизно тому, що досі не врахованими лишаються інваліди, що мешкають у віддалених селах).
Також вперше в історії нашої держави були оприлюднені причини, що спричинили такий високий рівень інвалідності в Україні. Такий стан справ зумовлений (цитую) «наявністю численних факторів, серед яких найбільш значущими є недостатній рівень медичної допомоги, неможливість придбання більшістю громадян ліків і медичних послуг, забруднення (зокрема радіаційне) навколишнього середовища, збільшення кількості вроджених вад та технічних захворювань, техногенні катастрофи та дорожньо-транспортні пригоди» (Програма, п.1, абз.2).
Викликає повагу мета Програми, що «полягає у створенні умов для реабілітації та інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю в суспільство» (Програма, п.2, абз.1).
Жоден напрямок життєдіяльності інваліда, окрім, як вже було зазначено, його (тобто інваліда) духовної реабілітації, не залишений Програмою поза увагою. Вперше в історії України названі не лише конкретні заходи, спрямовані на реабілітацію інваліда, але й міністерства і відомства, що є відповідальними за конкретні напрямки роботи. Це, на нашу думку, є дуже позитивним.
Тепер про негатив. Величезний подив викликало у нас наступне твердження Програми: «Виконання Програми дасть можливість заощадити кошти державного бюджету, Пенсійного фонду України та інших джерел шляхом припинення виплати громадянам пенсій, державної соціальної допомоги, компенсацій та інших витрат у сумі близько 114,7 млн грн. в результаті здійснення реабілітаційних заходів, що посприяли зняттю інвалідності або переведенню до нижчої групи інвалідності» (Програма, п.3, абз.3).
Таким чином, судячи з наведеного фрагменту Програми, вона спрямована не так на реабілітацію інвалідів, як на економію державного бюджету за рахунок інвалідів. Дійсно, якщо інвалід пройшов один ступінь програми, то має показати позитивну динаміку, а, пройшовши кілька її ступенів, має, за логікою складачів Програми, дивовижним чином зцілитися від усіх хвороб. Певна річ, що це не так і не може бути так, проте таке твердження, законодавчо закріплене в Програмі, дає різноманітним пройдисвітам від медицини плідний ґрунт для різноманітних зловживань.