Кожен народ, хай колонізований чи колонізаторський, мав схильність до соціалізму — політичної течії, яка прагнула забезпечити матеріальну і суспільну рівність у багатошарових суспільствах ХІХ століття. Але утопізм ідеї був не найбільшою його хибою. Соціалізм, хоч і періодично призводив до певної лібералізації, викликав радикальні внутрішні протистояння у національних спільнотах. Іншою небезпекою цього руху став курс на стирання кордонів, що у результаті використали тиранії, залишивши романтиків на манівцях історії.
Колоніальне становище вело до революційності, але якої?
Популярність соціалістичної течії в Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття значною мірою зумовлювалася колоніальним становищем українських земель у складі Російської імперії. Відсутність власної державності, обмеження для української мови й культури, соціальна нерівність та політичне безправ’я формували умови загальної опозиційності до московського самодержавства. Часто соціалізм сприймався не лише як альтернатива капіталізму, а і як ідеологія визволення — соціального й національного водночас. Оскільки український національний рух на межі століть увійшов у політичну стадію розвитку, аполітичне культурництво (українофільство) поступилося місцем активним політичним програмам, серед яких соціалізм став однією з найпривабливіших моделей майбутнього. Але варто враховувати, що українці, які усвідомлювали свою ідентичність, навіть поділяючи цінності соціалізму і прагнучи до поліпшення долі селян та робітників, більше орієнтувалися на українців. Адже їхнє положення було ще гіршим від московитів, що супроводжувалося культурним безправʼям.
Ще однією причиною популярності соціалізму на наших теренах була трансформація самої української інтелігенції у ХІХ столітті. Більшість родової шляхти відвернулася від свого народу — пішовши за привілеями, подарованими ще Катериною ІІ. Тож провідну роль у національному русі відігравала різночинна інтелігенція — так званий «третій елемент» (учителі, лікарі, земські службовці, агрономи, статистики, а також дрібна буржуазія), який не мав ані станових привілеїв, ані реального впливу на державну політику.
Осередками формування нової політичної культури були гімназії, семінарії та університети, де молодше покоління інтелігенції шукало ідеологію, здатну поєднати вимоги соціальної справедливості з національним визволенням.
Соціалістичні міркування у дійсності часто ототожнювалися із поняттям гуманізму. І умовний дворянин міг називати себе соціалістом, через чуйне ставлення до робітників чи селян. Він же готовий був і поділитися привілеями та підтримати деякі з вимог соціалістів, які насправді зовсім не суперечили здоровому глузду.
Мета українського соціалізму
Якщо Сергій Подолинський дискутував загалом про основи світового соціалізму, то ідейним підґрунтям власне українського соціалізму стала традиція «українського народолюбства», тісно пов’язана з народництвом і концепціями Михайла Драгоманова. Для нього національне питання було нерозривним із соціальними проблемами, а майбутнє України проєктувалося у формах федералізму та громадівського самоврядування, що перегукувалося з анархосоціалістичними ідеями, які формувалися у Європі. Така програма виглядала реалістичнішою за негайну незалежність у ситуації повної відсутності українських державних інституцій. Проте «українське народолюбство» для багатьох було лише проміжним етапом до націоналізму.
Інтелігенція, яка ототожнювала себе з соціалістичним рухом, брала собі за приклад відомі постаті з європейських та московських практик (від Толстого і Чєрнишевского до Бернштейна і Маркса) та не завжди могла теоретично обґрунтувати, за що конкретно виступає. Теоретичне формування розпочалося з гострих дискусій про співвідношення соціального й національного визволення. Наприклад, на першому з’їзді радикальної партії фактично соціалісти В’ячеслав Будзиновський і Юліан Бачинський виступили за політичну незалежність України, тоді як відомі згодом культурники Іван Франко та Михайло Павлик заперечували повне відокремлення. Причиною таких рішень Франка була зокрема і неможливість помислити Україну поза імперією: «політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії», а можлива «в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру». Так дискусія про мету перекочувала у парадигму між самостійництвом і федералізмом.
Наддніпрянщина у цій дискусії озвалася програмою Революційної української партії (РУП) — брошурою «Самостійна Україна», авторства «батька українського націоналізму» Миколи Міхновського. Головна ідейна засада цієї брошури полягала у самій назві, проте світогляд молодих діячів РУП, як писав Іван Лисяк-Рудницький, був «неперетравленою мішаниною формул спрощеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом», коли «на політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій».
РУПівці випустили в світ ще одну брошуру — «Дядько Дмитро» авторства Дмитра Антоновича. Це своєрідний перероблений переклад праці Польської соціалістичної партії «Отець Симона». Видання, адресоване селянам, пояснювало грабіжницький характер податкової системи Російської імперії. Вже за рік партія опублікувала ще одну працю — «Чи є тепер панщина?». Перші пропагандистські кроки РУП засвідчили її чітку орієнтацію на селянство — характерну рису українського соціалізму початкового етапу. Такий вибір зумовлювали монополія російських соціалістів у міському робітничому русі, народницькі впливи на засновників партії, тісні зв’язки інтелігенції з селом, а також ідейна невизначеність. Але вже на цьому етапі стала очевидною вагома дилема українських соціалістів: обʼєднуватися з московськими соціалістами чи ні.
Інша дилема — великі українські «буржуа», чи то пак індустріальні магнати. Вони долучалися до національної справи власними грошима, але розуміли загрозливість сприяння українським соціалістам — потенційний перерозподіл майна. Альтернативи, подібної до тієї, яку у 1930-х роках запропонував німецький диктатор Адольф Гітлер, заручившись підтримкою великого бізнесу для посилення націонал-соціалістів у протистоянні з комуністами, українські нечисленні націоналістичні середовища сформувати не змогли. Як наслідок, українські капіталісти часто обирали російські демократичні, а то й проімперські партії.
Драгоманівську програму соціалістичної й автономної України у складі московської федерації бачили основною метою більшість соціалістів. Цю позицію підтримав і Михайло Грушевський, який сприймав Україну передусім як селянську країну, фактично ототожнюючи українство із селянством. Тож він обґрунтовував соціальну революцію в Україні інакшими аргументами, ніж були у Росії чи на Заході, надаючи визначальну роль селянству, а не пролетаріату. Якоюсь мірою його аргументи можна зрозуміти — обравши український бік, варто було відмежувати його від московського соціалізму. Проте історія демонструє, що цей шлях виявився не зовсім правильним. За деревами не видно було лісу, адже аргумент «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду…» возвеличував як досягнення саме соціалізм, а не єдину державу українців.
Український соціалізм переріс у націоналізм, московський — у імперіалізм
Усі рухи початку ХХ століття мали рахуватися із соціалізмом. Він мав популярність серед бідноти, яка становила більшість в обох імперіях. Так, у час революції 1905–1907 років, навіть очолювана Миколою Міхновським Українська народна партія (УНП) намагалася поєднати націоналістичні й соціалістичні гасла. Члени партії називали себе націонал-соціалістами, хоча сучасники, зокрема Сергій Шемет, згадували, що «ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією», а Сергій Єфремов окреслив соціалізм УНП як «маргариновий».
У концепції Юліана Бачинського соціально-економічна критика імперій природно переростала в національний висновок. У відомій праці «Україна irredenta» він доводив, що економічна відсталість і залежність Галичини є наслідком імперської політики, а економічна боротьба неминуче «переходить рівночасно в боротьбу національну». Його формула «Україна — для себе!» поєднувала соціальний аналіз із виразним політичним самостійництвом.
Один із лідерів українського руху початку ХХ століття Борис Грінченко теж не стояв осторонь соціалістичних віянь. Його політичні праці періоду революції 1905–1907 років також наповнені ідеями справедливого розподілу матеріальних благ. Проте основний національний фокус не змінювався — Україна була окремою спільнотою українців і мала бути з часом відокремлена від імперії.
Основна націоналістична партія в період Визвольних змагань 1918 року — партія Українських самостійників — додала собі і «соціалізм», ставши УПСС, а її лідери самі зазначали, що додали цей останній аспект лише тому, що буття «не соціалістом» викликало нерозуміння серед колег та електорату. У часи Визвольних змагань зародилася й інша альтернатива — український консерватизм, обґрунтований великою мірою Вʼячеславом Липинським та частково підтриманий націоналістами. Проте часу на розвиток цього руху на території України було замало. А в еміграції це вже були здебільшого тільки теоретичні міркування.
Більшість українських соціалістів, як і Михайло Грушевський із більшовицьким стрільцем, що спалив його дім у Києві і робочий кабінет, зрозуміли, що братання з московським соціалізмом неможливе. Куди прийшов загальний московський соціалізм, нам усім відомо — до ленінського комунізму, нехай і через примус та терор. А далі — до сталінського тоталітаризму та імперіалізму.
Не так страшний український соціалізм, як його московський слід
У ретроспективі бачимо, що соціалістичні ілюзії багатьох українських діячів та діячок мали причини і часто вбачалися єдиним інструментом політичної діяльності. Еволюція від соціалізму до націоналізму різного типу відбувалася під впливом політичних та геополітичних подій. Головною ж загрозою соціалізму стала його подібність до московської течії.
Тож українська нація згубила багато сил і життів, долучившись до загальномосковського соціалізму. Показовий тут приклад Анастасії Грінченко: донька лідера української національної справи у 1905 році активно включається у роботу московських соціал-демократів. Причини — доволі обґрунтовані: значно більший масштаб та розвиненість середовища московських соціалістів, можливість вирішувати ширші завдання. Проте внаслідок поразки московські соціалісти не втратили потужності, а український рух через втрату Анастасії залишився і без активістки жіночого руху, і без її батька, який уособлював цілий пласт національних здобутків.
Родина Грінченків разом із їхньою хатньою робітницею
Інший приклад — Володимир Винниченко, харизматичний письменник, який на певний час став лідером новоствореної держави українців. Проте через глибоку віру у спільні соціалістичні ідеали він виявився не надто спроможний боротися проти фактичних однодумців. А у фіналі цієї драми, заснованої на соціалістичному ґрунті, Володимир Винниченко радив Лєніну, як ліпше завоювати демократичну Україну та придушити опір, залучившись ширшою підтримкою українських селян.
На противагу нашим реаліям, європейський досвід демонстрував інший сценарій: соціалізм міг бути етапом, але не самоціллю. До прикладу, ставши очільником держави, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський вийшов із партії, заявивши, що «їхав з соціалістами в одному потязі», але зійшов на станції «незалежність». Державність він поставив вище за партійну доктрину й зумів об’єднати різні політичні сили навколо відбудови країни. Після розпаду імперій нова польська держава консолідувалася довкола пріоритету суверенітету. Європейські еліти підтримували створення санітарної зони проти більшовизму, тож незалежність ставала спільним стратегічним інтересом континенту.
Отже, різниця полягала не в наявності соціалістичних ідей, а в ієрархії цілей. Там, де соціалізм підпорядковувався національній державності, він ставав інструментом модернізації. Ми не знаємо, як могла б розвиватися вільна, хай навіть соціалістична, Україна у ХХ столітті, але те, що не було б геноциду, культурної та економічної деградації — можна стверджувати впевнено. А московській «соціалістичний» імперіалізм — те зло, наслідки якого українці й досі змушені перемелювати ціною значних зусиль і втрат.
