Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Сором

5 Лютого 2010, 00:00

Так, так, це знову про нього – сподіваюся, востаннє. Все одно більше ні про що думати не виходить. Розумію: від мене мало що залежить. Ті, хто в неділю проголосує за красеня-чоловіка зі специфічною харизмою, Тиждень не читають. Є спокуса припустити, що вони взагалі нічого не читають, але це вже було б снобізмом.

Усі претензії до «Нього», що описуються в раціональній системі координат, давно й не раз викладено, обґрунтовано та систематизовано. Хтось із ними готовий миритися, когось, навпаки, вони влаштовують якнайбільше. Це питання не смаків, а життєвих позицій. Я ж хочу говорити саме про смаки. Кажуть, про смаки не сперечаються. Ще й як сперечаються! «Стиль – це людина».

Так історично склалося, що глава держави – будь-якої держави – не лише виконує представницьку функцію, а й уособлює її на якомусь символічному, напівмістичному рівні. У нашому повсякденному житті взагалі чимало реалій, які заглиблені в праісторію і про які ми навіть не здогадуємося. Вождь, князь, монарх споконвіку вважалися особами сакральними. Вони буквально втілювали в собі потенцію племені чи нації (звісно, в переносному, але також і в тому самому, прямому розумінні). Можна вважати, що особистість лідера визначає обличчя держави, а можна й навпаки – що лідер уловлює з повітря і концентрує в собі дух країни в певний конкретний проміжок часу.

Хтось вважає, що Наполеон створив (буквально майже з нуля, з хаосу, з безладу) сучасну Францію, а дехто вірить, що це Франція, потопивши в крові феодальний баласт, викинула на поверхню саме такого енергійного, креативного ватажка, – це вже залежить від того, якої історико-філософської школи дотримується той чи інший спостерігач. Що тут яйце, а що курка: божевільний Лєнін чи божевільна Росія зразка 1917 року? Хто кого породив: безтурботна й самовдоволена докризова Америка тупуватого, вайлуватого Буша-молодшого чи навпаки? Один-єдиний сірий полковник обрізав крила Росії чи спочатку Росія еволюціонувала з єльцинської в путінську, потім уже Путін замінив Єльцина? Тільки-но дозволяєш поставити собі одне-єдине таке запитання, як усі академічні уявлення про історичний процес летять шкереберть.

Боюся, що це ніяке не перебільшення: післязавтра країна не просто обирає своє майбутнє, а й визначається з тим, якою вона є в глибині, за своєю суттю. Наступний лідер персонально – не більше ніж наочний образ цієї внутрішньої суті. І до країни, і до лідера, окрім зрозумілих і простих вимог – добробут, безпека, розвиток і т. ін., – у мене є одна суттєва: я хочу якщо не пишатися, то принаймні не соромитися. Не соромитися країни й не соромитися символічної постаті, яка її представляє.

Є якісь категорично неприйнятні речі. Плями в біографії мене особисто якраз цікавлять найменше. Ми вийшли з таких строкатих часів, що практично кожен політик має свій скелет у шафі, а хтось навіть кілька, хоча б у переносному сенсі (у вигляді офшорних рахунків), тому гріхи далекої юності залишимо в минулому. Так, я згоден із захисниками професора: державний менеджер не повинен читати Пруста в оригіналі, платять йому не за знання Чехова з Ахматовою (утім, як і Есхіла). Але певний світоглядний мінімум для прийняття більш-менш адекватних управлінських рішень, хай там як, потрібен. Дотримання нижньої межі компетентності й пристойності вимагати можна і треба. В оточенні кандидата є чимало людей, які могли б застерегти свого «Лідера» (як його там називають пошепки, з придихом) від найганебніших ляпів. Якщо вони цього не роблять, це може означати або елементарний саботаж, або свідомий цинізм: наш народ, мовляв, з’їсть. А може, просто страх?

Короля грає почет. Почет регіоналів мимоволі, попри власне бажання, перетворив свого ватажка навіть не на пана, а на панюгу, концентрований вираз усього плебейського, що, поряд із високим, сидить (нікуди не подінешся) в моєму народові. Але тут гріх не лише групи товаришів із її простою і наочною системою залежностей та інтересів, а й величезної частини суспільства, яка ладна подарувати своєму по­­тенційному князеві прогалини у вихованні та освіті.

Післязавтра я дізнаюся, належу я до більшості чи до меншості. Якщо країна зробить вибір на користь своєї плебейської іпостасі, для мене це означатиме лише, що я з моїми колегами недостатньо добре для неї працював.