Кожен раз на велосипеді, зливаючись із догораючим днем, ти помічаєш те, чого б не помітив з вікна авто, поглядом швидкоплинності. Сповільнений зір бачить по новому перебачене давно. Молоді дубки ще обкидані жухлим листом, так і простоять до весни, на всіх деревах вже голизна. Жилаві і міцні, дубки не бояться тут рости, на окраїні саду. Старі, багатовікові дуби давно пустили на паркет, не скоро наростуть. Викорчувані пеньки ще тягнуться корінням вгору, як руками з могили. Косі хрести їжаків, зварених із рейок, іржавіють на обочині, це все, що тут нагадує про війну. Ніде ніхто не йде, сухий реп’ях на голій бадилині не має за кого зачепитись. В холодній заграві кора молодих дерев восковіє, мов наливається сонцем. Доторк до сонячного диску довгокрилих хмар окрилює і сонце, на мить вони стають великим, яскраво золотим, золотокрилим птахом. Засніжений ріпак одним лататим листям зеленосіро котиться в долину. Хрест на горбі один самотніє над ним. У всьому однина і самота. Заєць ще спить, але вже чуйним вухом наслухає очерет: чи не крадеться по краю лис? У всьому безпритульність і зіщуленість, зима закрадається вглиб ріллі, у кожну брилу, в кожну насінину, зима кам’янить її і все довкруг. Тепло з ставків подаленіло з останнім помахом крила. Ртутно сяючий прожектор на греблі додає їм мертвотного блиску. Лід у всьому, а не тільки там.
Сонце, велике жовтожаре сонце, розлите на незліченність квантів, обіймає ними і бачить все. Бачить кожного дрозда на верхів’ї глоду, вони впугані сидять проти вітру, щоб зберегти тепло. І нікуди не летять. Оббиті ягоди глоду вогніють в натрусі снігу, внизу жебонить джерело, де сніг весь витоптаний їх зграєю. Сонце пронизує похилий в сивих мітелках очерет, пронизує віки, воно знає, як тут було за мільйони і мільярди років до того, як постали ці горби, поля, ліси, ці нитки доріг в дорогих намистинах сяючих машин, ці розгонисті дахи, ці посніжені водогінні вежі, ці бетонні і скляні вежі міст, все те, що лізло затмити сонце і задиралося величчю проти нього. Воно пам’ятає кожен свій схід, полудень і захід, і те, як жилось кожному і всьому під сонцем. Воно знає все, що було написано про нього і що плювало на нього, не помічаючи сонця. Так, ніби не воно, а якась меншемікробна істота, визначає життя на атомарній для нього планеті. І бачить воно всі діла, які робляться під сонцем, і що всі вони як були, так і є марнота і томління духу,1 невдячність до сонця і ненависть до Бога; і бачить воно весь труд, який достається іншим, і що немає користі трудівнику від того, над чим трудився, і бачить всю несправедливість, пригнічення, обман, насильства, що кояться під сонцем, і бачить все зло і всі чорні діла, що творяться в світі сонця, і бачить серце мудрих у домі плачу і серця дурнів – в домах іржання, і бачить, що ніхто не скаже, що буде після людини під сонцем.2 І бачить воно той день, коли померкне сонце, і місяць і зорі не зронять світла свого, не стане ні Любові, ані великої, ні малої Мудрості, день, коли задрижать охоронці дому, і здригнуться мужі сили, і перестануть молоти млинарі, бо їх небагато лишилось, здатних розмолоти, роз’яснити Слово, і потемніють виглядальники перед вікнами, і засуватись будуть двері на вулицю, усі і все стане закритим, і висоти їм будуть страшні, буде страшно робити Добро, і на дорогах жахи, і зацвіте мигдаль, і отяжіє коник, і розсиплеться каперс.3 Усе розсиплеться й перейде в належний прах.
Холодне з жовтогарячим світлом Сонце загравиться в блакитній ясноті, майже торкаючись крайнеба. Перед тим як пірнути за горизонт, воно прощально замирає, стає розпечено білим, фіолетово-бузковим по краях. Сліпучо-прощальне сонце, як з життям прощання, в мить відходу за обрій уже плавиться в очах і стає розжарено білим порталом у вічність. Воно втягує дивитись і дивитись на нього. Чіткий, нереально ліловобілий зов Вічного плавиться в очах. Дорога туди … проте ти стаєш на звичну дорогу. Висока небосинь створює ілюзію нескінченності дня. Але світло машин уже повзе в теміні, дорога куцішає, вихор за машинами горне сніг з пилюкою, далечінь меркне і вздовж дороги чорнотою дибляться посадки. Ти їдеш далі і, коли востаннє глянув, один золотистий розкрил помираючим орлом, мов крилатий знак на храмі,4 мов обійми прощання Бога, розкинувся вздовж неба.
1 Еклезіаст 2.17
2 Еклезіаст, глави 3-7
3 Еклезіаст 12.2-5
4 Фаравахар