Він писав акварелі, етюди й замальовки, пісні й симфонії, але насправді творив лише тексти. Михайло Коцюбинський — майстер імпресіоністичної прози, у якій сплелися слово, музика та яскраві візуальні образи, що ставить його літературний спадок на одну полицю, наприклад, з поетами Малларме, Бодлером, Рембо й Верленом, а також Кнутом Гамсуном.
Штрихи до портрета
М. Коцюбинський на пляжі о. Капрі. Фото. 1910 р
Старший син дрібного урядовця Михайло Коцюбинський закінчив духовну семінарію, однак до омріяного університету так і не вступив: голова родини рано помер і зовсім юний Михайло мусив освоїти фах учителя й утримувати родину. Однак це не завадило майбутньому письменнику стати однією з найосвіченіших постатей свого часу, він приятелював з когортою тодішньої української інтелігенції, знав дев’ять мов: три слов’янські, три романські (французьку, італійську та румунську), а крім того, ще й татарську, турецьку та ромську — перекладав, багато подорожував і брав активну участь у соціально-політичному житті, зокрема був одним з ініціаторів створення осередку «Просвіти» в Чернігові — антиколонізаторської та освітньої проукраїнської організації.
Щодня понад десяток років Коцюбинський поспішав на роботу, у 34 роки він нарешті отримав стабільну посаду в Чернігівській земській управі, переїхавши до міста з Вінниччини. Удень — чиновник, а вночі та у вільний від роботи час Коцюбинський поринав у свої музично-візуальні літературні містерії. Це становище не пройшло повз увагу його дотепних наступників:
В тугому комірці, з тяжким портфелем,
Охайний, чепурний і мовчазний,
Він перебував тут вік свій нелегкий
Над статистичним ділом невеселим.
(М. Рильський, «Чернігівські сонети»)
Хай там як, за 48 років свого життя Коцюбинський створив шість повістей і понад два десятки оповідань (тут можна виокремити його блискучі твори для дітей) — здавалося б, не так і багато творів, однак кожен з них насичений впізнаваними та влучними образами й символами, які міцно ввійшли в подальшу українську літературу та є, безсумнівно, цікавими й вартими уваги (чи то пак відкриття) міжнародних читачів.
Хто з нас не почувався роздвоєним, самотнім і втомленим?
Саме ці теми, або радше екзистенційні відчуття, знайшли своє вираження у творчості Михайла Коцюбинського. Ба більше, вони так потужно й по-новому були зображені в програмних творах письменника «Цвіт яблуні» (1902) та «Intermezzo» (1908), що відтоді можна було справедливо говорити про коцюбинські роздвоєність, самотність і втому.
Головний персонаж «Цвіту яблуні», чудового зразка есеїстичної екзистенційної літератури, — це письменник, який переживає межовий досвід — момент смерті своєї єдиної доньки. Коцюбинському вдалося передати повну палітру можливих переживань батька: глибоке горе, блиск і згасання надії, примирення, невимовну любов і розпач; однак на тлі є і альтер его персонажа — його письменницьке «я». Попри болючість ситуації, персонаж не може не помічати краси весни за вікном і позбутися відстороненої оптики митця:
«Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, a мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… (…) Щоб не забути… щоб нічого не забути.., ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці (…) Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені…»
І останній акорд — «Цвітуть яблуні». (До речі, яблуневий квіт став для Коцюбинського особистим символом, — за спогадами, його ж приносили друзі на поховання письменника, — однак і квіти загалом були важливим джерелом його натхнення, його донька Ірина згадувала: «Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання були в нього досить великі. У садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було».)
Робочий стіл письменника в його будинку в Чернігові
У «Цвіті яблуні» автор гострий у своїй відвертості визнання почуттів, які є недоречними, «неправильними», «нелюдяними», він переступає межу загальновизнаного, аби нормалізувати (чи принаймні окреслити й назвати) те, що людина може відчувати, і дати тому вихід. Стан розколотості «я», перебування у двох регістрах, описаний у цьому творі, знайшов відгук у багатьох митців і письменників, зокрема саме цьому творові присвячена «Я (Романтика)» Миколи Хвильового: тут герой має обрати між матір’ю та служінням ідеалам (комуністичної) партії. Та й Коцюбинський на власному досвіді знав про подекуди неможливість вибору: він багато років кохав іншу жінку — Олександру Аплаксіну, але не міг піти з родини.
Не менш актуальним досі лишається специфічний стан утоми від «залізної руки міста», описаний в новелі «Intermezzo» (яка, на моїй пам’яті, дістало нове прочитання в ковідні часи). Побудована за принципом симфонії, новела «має деякі спільні риси із соль-мінорною симфонією Моцарта», за висловом Сергія Єфремова, а головними героями (так їх вказано на початку твору, як у п’єсі) тут виступають ті ж Моя утома, Сонце, Залізна рука города, Людське горе.
«Лишилось тільки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “треба”, які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те “треба” мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. (…) Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім».
Та самотність тут не покарання й не вигнання — це момент гармонії із самим собою, яку головний герой віднаходить, провівши час наодинці серед природи. Тема єднання й діалогу з природою — одна з ключових для Коцюбинського, тому, мабуть, саме завдяки природній вітальності Коцюбинський увійшов до історії літератури під псевдонімом Сонцепоклонник.
Чарівні світи народів у Коцюбинського
Георгій Якутович. Іван Та Палагна. Ілюстрація ло повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, 1963
Про специфічний орієнталізм Коцюбинського можна говорити довго й багато. Орієнталізм, адже як інакше назвати щире зачудування письменника етнографічними розвідками та власними дослідженнями тюркських народів і західноукраїнських гірських груп; специфічний, бо складно знайти інший приклад у світовій літературі, де погляд збоку настільки позбавлений зверхності, що здається, ніби ці народи самі обрали Коцюбинського за свій голос.
Під враженням від перебування в Криму й культури ісламу Коцюбинський у різні роки створює чотири тематичні оповідання: «Під мінаретами», «У грішний світ», «На камені» та «У путах шайтана». Тут Крим, насичений яскравими зоровими образами, постає як окреме, мало не фантастичне царство, цілком самодостатнє й унікальне, позбавлене впливів колонізаторської політики Російської імперії. На основі цих оповідань було знято перший у світі фільм кримськотатарською мовою — «Татарський триптих» (2004), а в Сімеїзі в тимчасово окупованому Росією Криму діє Музей Михайла Коцюбинського.
Подорожуючи задля лікування Італією, Коцюбинський створює цикл «італійських оповідань» («Сон», «Хвала життю», «На острові»). Головною тут є зустріч людини з природою, передусім стихією води, побутом, предметами й знову-таки рослинами. Оповідання «На острові» побудоване на символіці квітки агави, яка «цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». Так тяжкохворий письменник незадовго до смерті зачудовано спостерігає за природним плином життя.
Цікавістю й зачудуванням сповнені описи циганського побуту в повісті Коцюбинського «Дорогою ціною». Та все ж ніщо не зрівняється за силою та майстерністю з повістю «Тіні забутих предків» (1911) — історією гуцульських (гірське населення Карпат. — Ред.) Ромео та Джульєтти.
«Тіні забутих предків» — 113 років вічної історії про життя й кохання
М.М. Коцюбинський. Б/д. ЦДАМЛМ України
2016 рік, Київ, сотні людей стоять у черзі на вхід до однієї з наймасштабніших на той час виставок. Вона присвячена фільму, знятому видатним вірменсько-українським режисером Сергієм Параджановим за повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Здобувши численні міжнародні нагороди, нині цей фільм входить до переліку обов’язкових для кінознавців фільмів Гарвардського університету. Режисер згадував: «Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу. (…) Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески із життя людини, які ми створили». Для створення свого кінематографічного епосу про душу українського народу Параджанов недарма обрав саме твір Коцюбинського.
Сюжет повісті водночас простий і старий як світ: Марічка належить до роду, який ворогує з родиною Івана, однак вони таємно по-справжньому закохуються одне в одного. Поки Іван вирушає на заробітки, Марічка трагічно гине під час повені. Повернувшись, Іван так і не може змиритися з утратою: навіть одружившись із іншою жінкою, він блукає лісами, де йому ввижається його юнацька любов. Врешті він іде за її покликом і гине в бурхливій гірській річці.
Коротку, на перший погляд, історію Коцюбинський розказав крізь призму вірувань і міфічних уявлень гуцулів («справжніх язичників», як він їх називав), ба більше, навіть оригінальна мова твору — це суцільна гуцульська говірка, яку автор, виходець з іншого регіону України, навмисно вивчав, тому цей твір переважно нині адаптований. Автор зазначав: «Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений». Твір написано доведеними автором до майстерності прийомами: час і простір нагадують міф, світи реального й фантастичного нерозривно переплелися, стиль письма побудований на кольорах, світлотінях, звукових барвах і тонах. Окрім цього, Коцюбинський використав свій улюблений прийом побудови літературного твору за моделлю музичного, додавши, однак, ще більше фрагментарності й кінематографічності. Одразу після публікації і донині ця повість надихає не одне покоління письменників.
Памʼятник Коцюбинському в Вінниці
Але не тільки їх. Окрім уже згаданої перлини кінематографу авторства Параджанова, сучасного мультимедійного виставкового проєкту, у 1960-х було створено балет композитора Віталія Кирейка, а сам твір надихнув багатьох ілюстраторів на створення малюнків. Найвідомішою є, мабуть, потужна серія ліногравюр Георгія Якутовича. Повість перетворила маленьке село в Карпатах, Криворівню, на центр туризму: тут є музей-садиба, де проходили зйомки згаданого фільму, і кожен знає історії, які лягли в основу української саги про справжнє кохання.