Сонце, побачене крізь вітраж. До ювілею Івана-Валентина Задорожного

В історії українського образотворчого мистецтва другої половини ХХ століття є особлива, унікальна сторінка –  монументальне мистецтво. Мозаїкам і керамічним композиціям станцій київського метро, мозаїчним творам в інтер'єрах науково-дослідних і спортивних закладів, ресторанів і житлових будівель,  кольоровим вітражам у тіні велетенських бетонних стандартно безликих новобудов все ще є місце, і, можливо, нині вони як ніколи слугують естетичними домінантами місць, в яких розташовані. Українці мають крок по кроку повернути собі, зробити видимою історію власного мистецтва. Видимою і широко знаною як всередині країни, так і закордоном. Відкривши для себе історію та імена представників українського мистецького та художнього авангарду 1920-х років, маємо відкинути завісу невідомості щодо того, що ж було потім, про тяглість, зв'язки між поколіннями українських авангардистів і художників-монументалістів 1960-1970-х років.

7 липня цього року виповнилося 100 років з дня народження українського художника-монументаліста Івана-Валентина Задорожнього, що працював у різних стилях, зокрема у реалізмі, фольклоризмі, "суворому стилі". Один з найвідоміших його монументальних творів, що прикрашає українську столицю – це створені 1984 року декоративні вітражі, якими оформлено верхню станцію київського фунікулера. В тіні помітних робіт легко лишатися непоміченим. Часто забувають наголосити на тому, що Іван-Валентин Задорожній, який 1951 року закінчив Київський художній інститут, був учнем таких живописців, художників театру як авангардист Анатоль Петрицький, вихованець майстерні Михайла Бойчука Костянтин Єлева, та Олексій Шовкуненко, що був учнем і молодшим сучасником Кіріака Костанді та Геннадія Ладиженського (учасників Товариства південноруських художників). Це була хороша школа, яка показувала, що образотворче мистецтво, зокрема й українське, значно ширше, ніж вузький, накинутий стиль соцреалізму, і що способів художнього висловлювання в образотворчому мистецтві більше, ніж один.

Читайте також: Клаудія Дате: «Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати»

Не існує митців поза контекстом свого часу, поза зв'язками формальними і неформальними, обміном ідей і тонкощів ремесла. Частіше трапляться, що цей контекст замовчаний, недосліджений, широко незнаний. Ту потужну мистецьку хвилю в українському образотворчому мистецтві, яку заклали авангардисти, продовжили їхні учні, художники-монументалісти. Не забуваймо, що старший колега Івана-Валентина Задорожнього, художник-монументаліст Григорій Довженко був учнем Михайла Бойчука, співпрацював з його учнями, зокрема Миколою Рокицьким, Кирилом Гвоздиком, Мануїлом Шехтманом, Олександром Бізюковим тощо, а Степан Кириченко був учнем авангардиста Андрія Тарана. Монументалістика як частина українського авангардизму досі лишається поза широкою увагою, хоча це важливий для розуміння логіки розвитку нашого образотворчого мистецтва епізод. Михайло Бойчук та його учні багато працювали із технікою фресок, а Андрій Таран, який був першому не лише колегою, а й товаришем з часів спільного перебування в Парижі, займався мозаїкою.

Якби не Таран і його учні – до цього часу не було б потужної української школи мозаїки, блискучих мозаїстів 1960-1970-х років.  Задорожній не лишив по собі власної школи, бо не мав змоги викладати, але це не значить, що він не впливав на молодших собі колег. " За освітою я скульптор, але в ході роботи, спілкування у Спілці художників підходив до Івана Задорожнього, Степана Кириченка, і разом з ними працював. Фактично вони мене сформували як художника. За це я безмежно вдячний.", – згадує художник-монументаліст Володимир Прядка. Додає: " Іван-Валентин Задорожній, століття кого ми відзначаємо тепер,  одним із стовпів сучасного монументального мистецтва. В надрах Спілки художників України він займався пошуком нових форм вираження, нової стилістики. Це фігура масштабна, велетень української і світової культури. Його твори мали своєрідний вибуховий ефект для спільноти, активізовували дискусії. Хтось підтримував його, а хтось і ні. Його покликала архітектура: велетенські площини потребували нової мови. Він поглянув на них, і зрозумів, що треба використовувати і кольорові плями, і декоративність, і ще багато чого. От звідки народився цей художник-монументаліст. Ми, молодші, сприймали і засвоювали його стилістику і напрямок".

На початку 1960-х років Іван-Валентин Задорожній був відомим станковим художником і плакатистом. Його картина "Вони безсмертні" отримала срібну медаль Всесоюзного фестивалю молоді та студентів у Варшаві. 1960 року він отримує звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Після написання картини "На місці колишніх боїв" ("Мої земляки") та її експонування в московському Манежі на виставці художника звинуватили в "українському націоналізмі, формалізмі та бойчукізмі". Вийшла офіційна постанова не брати його твори на виставки і не брати його самого на роботу. З того моменту і до моменту здобуття Україною незалежності не відбулося жодної персональної виставки цього митця. Перша його персональна художня виставка відбулася через три роки після його смерті, 1991 року у Національному художньому музеї України. 1960-і роки стали етапом, коли в Івана-Валентина Задорожнього змінюється художній стилі, і коли він все більшу увагу приділяє українським історичним подіям та особам, стає виразно українським митцем. Багатьом не сподобалося, що після написання згаданої вище картини він став спілкуватися українською мовою, і нею ж таки публічно виступив на пленумі Спілки художників.

Читайте також: Ада Соломон: «Румунські фільми мають бути румунськими, українські — українськими, і не треба в когось копіювати шаблони»

1965 року Іванові-Валентинові Задорожному запропонували посаду заступника голови секції монументально-декоративного мистецтва Національної спілки художників України. Після того, як він почав отримувати замовлення на роботі в архітектурі, художньому оздобленні, претензій до стилістики його творів стало менше, адже момументалістика вимага того, за що його звинувачували раніше – узагальнення та декоративності. Живописом в ці роки він займався виключно задля власного задоволення, полотна зберігав у власній майстерні. Це була доба, коли до кола спілкування Задорожнього потрапили Алла Горська, Людмила Семикіна та Віктор Зарецький. Український художник-графік Василь Перевальський згадує: "Нема епохи для поетів, а  поети для епох. Так є і щодо доби, в якій жив Іван-Валентин Задорожній. Став він таким не одразу. Тільки у 1960-х роках почав говорити українською мовою. Свого часу він був головним художником видавництва "Мистецтво", авторитетною і знаною людиною. 1965 року він стоврив картину "Мої земляки". З переляку її перейменували на "Ні місці колишніх боїв", мовляв, це картина про людей на звільненій землі, а не про якихось конкретних. В якийсь момент взагалі цю картину хотіли викинути з виставки. І це той момент, з якого починається інший Іван-Валентин Задорожній, свідомий українець".

Прикметно, що першим монументально-декоративним твором Івана-Валентина Задорожнього став створений 1969 року у Червоному корпусі Київського університету імені Тараса Шевченка вітраж. Він постав на місці твору Алли Горської, який вона створила спільно із художниками Опанасом Заливахою, Ларисою Семикіною, Галиною Зубченко та Галиною Севрук "Шеченко. Мати". 1964 року комісія, яка приймала цей вітраж, що мав оздоблювати університетський вестибюль, класифікувала його як "ідейно ворожий" твір, і його було знищено університетською адміністрацією. Знищення цього вітража глибоко вразило Івана-Валентина Задорожнього, і коли йому з колегами запропонували зробити замість нього новий, він спочатку відмовився. Після цього до нього прийшли Алла Горська та Віктор Зарецький, і стали вмовляти, аби він взявся за це замовлення, аби його виконання не віддали абикому. Він спочатку відмовлявся, аргументував це тим, що досі ніколи не створював вітражів, але зрештою погодився.

Склалося так, що кожну з трьох частин цього нового твору замовили різним художникам – Василю Перевальському, Федору Глущуку і Івану-Валентину Задорожньому. Вітраж, що постав на місці знищеного, вийшов таким, що не має стилістичної єдності, проте він має свою унікальну особливість: це перший в Україні вітраж, зроблений за класичною технологією, без домальовок. За словами Василя Перевальського, автори їздили по кольорове скло бозна-куди скло і вирізали з нього елементи своїх майбутніх робіт. "З цього часу почався шлях Івана-Валентина Задорожнього в монементальне мистецтво, і він зрозумів, що треба шукати свою власну мову, яка б відрізняла українців, так поєднувати форму і зміст, щоб було зрозуміло, що це українські ідеї, мистецтво, і що в в них живе традиція народу. Почалися пошуки стилістики, яка навіть в своїй декоративності була національною. Через бойчукістів, через Нарбута, народні розписи…тобув час, коли віднайшли твори Ганни Собачко, Марії Приймаченко. Задорожний взяв це за основу і створив свою художню мову, яка стала мовою мистецтва сучасного йому періоду", – констатує художник-графік.

Вітраж "Наша пісня-наша слава" у Палаці культури ім. Петровського у місті Кременчуці, розмір якого складає 150 квадратних метрів, Іван-Валентин Задорожній виконував уже самостійно. Паралельно працю над цементним рельєфом «Весільне свято», та мозаїчним панно «Моя Батьківщина» для кременчуцького Палацу культури заводу «Дормаш». Цей твір, створений протягом 1971-1972 років, було висунуто на здобуття Шевченківської премії. Однак в результаті в отриманні цієї премії художнику та групі архітекторів та інженерів, з якими він працював, було відмовлено.

Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»

У 1972-1974 роках він береться за масштабний проект монументально-декоративного оформлення будинку культури та залу одружень у селищі Калита на Київщині. Мова про вітраж «Намисто», розпис «Калинова сопілка», мозаїка «Ой, ти зіронька, ти вечірняя», цементний рельєф «Пелюстки», декоративні стели, рельєф "Весільне свято". Ця велетенська робота отримала в результаті премію Ради міністрів СРСР. 1976 року митець починає роботу над над своїм наймонументальнішим замовленням — комплексним оформленням готелю «Либідь» у Києві. Впродовж шести років митець не тільки створює монументальні композиції, а й розробляє ескізи меблів, світильників, посуду тощо. Особливе враження справляють так звані поганські ідоли — декоративні зображення слов’янських богів, різьблені у червоному дереві. Приблизно в той самий час він вирізблює монументальне панно «Скіфія», розташоване в інтер’єрі мотелю-кемпінгу «Пролісок» у Києві та працює над великим вітражем «Люди, бережіть землю!» у палаці культури «Росава» в Білій Церкві. Єднає ці роботи тільки одне: за часів незалежності України вони були або повністю, або частково втрачені. Щось ще можна відновити, а щось зникло безслідно.

Монументальне мистецтво дало Іванові-Валентинові Задорожньому можливість заробити собі на життя, проте йшло паралельно із живописом, тим, що він протягом довгих років малював для себе, так би мовити, в сховок у май      стерні. 1973 року розочинає роботу над непересічним проектом –шеренгу портретів видатних діячів української історії і культури, почасти навітьнапівлегендарних. Атилла, князь Кий, Ярослав Мудрий, Петро Могила, Роксолана, Маруся Чурай, Козак Мамай, Нестор-Літописець, Максим Березовський, Григорій Сковорода – всі вони створили своєрідний, хай і не повний паноптикум картин і гобеленів за задумом автора. Малювати на українську історичну тематику потребує не лише хисту, а й сміливості за радянського часу, особливо коли йдеться про державотворців та культурну еліту країни, насильницьки позбавленої незалежності. Йдеться не просто про мальовидла, що ненав'язливо прикрашають певний простір, а образи, що конструюють народну пам'ять, повертають українців до власної суб'єктності, права на історію і на власну незалежну державу. Повернення до історизму в українському образотворчому мистецтві другої половини ХХ століття – це теж одна із заслуг Івана-Валентина Задорожнього. Власне, пам'ятник легендарним засновникам міста Києва теж міг бути іншим, якби на ньому переміг запропонований ним проект.

Більшість творів Івана-Валентина Задорожного нині зберігаються в місцевому музеї у Ржищеві, а також у меморіально-художньому музеї «Хата», створеному зусиллями художників-монументалістів Миколи Малишка, Григорія Кореня та Віктора Григор'єва, Лариси та В’ячеслава Брюховецьких у Києво- Могилянській Академії. Нарешті створено і видано каталог його творів. Перспективою далекого майбутнього лишається створення музею його творчості на батьківщині митця, зібрання під одним дахом більшості його творчої спадщини. Для Івана-Валентина Задорожного це був би найліпший пам'ятник.