Поезія нікому не потрібна.
Починаю це, віддаючи шану й потрібну відповідь тому, хто у своїй п’ятій та останній поетичній збірці, яка, проте, вийшла вже посмертно, ставив собі вічно актуальне питання, для чого поет, — Богдану-Ігорю Антоничу.
Гідно будемо давати собі відповідь на такі незручні, здавалось би, питання. В епоху масмедіа, солідних, вифранцуваних і виглянцованих короткометражних відео із соцмереж, тотального моветону на так звані лонгриди (хоча радше несвідомої заборони на це), бажання ефемерної радості, ніяк не зв’язаної зі втуплюванням у чорним по білому писане, усе-таки поезія мусить умирати, вдихаючи останні згустки повітря, вторгаючись у повсякденне сіре та нудне життя поспільства й намагаючись говорити щось про колишню belle epoque, про яку все одно жоден не хоче чути.
Донедавна так і було.
Згадаймо собі якихось чотири-п’ять років тому, коли на полицях книжкових магазинів застоювалися припорошені томики української поетичної думки. Згадаймо собі, чи багато хто із середньостатистичних українців міг назвати бодай п’ять-шість поетів, чиї імена не сховані на сторінках підручника з української літератури, сиріч не входять до шкільної програми.
Власне, поезія як така залишалася звучати тільки в шкільних класах, з-поза кафедр факультету філології і де-не-де на поетичних фестивалях. Культ поезії сильно занепав у часи незалежності України, хоча варто віддати належне минулому XX століттю, у якому контекст української літератури творили здебільшого поети, займаючи від найнижчих (чорнороб Стус) до найвищих (головування Тичини у Верховній Раді УРСР) статусів у суспільстві, залишивши помітний слід не лише в українській, а й у світовій поезії, власною глибиною думки й вишуканістю форм і стилів.
Це змушувало українських поетів і далі ставити собі запитання, на яке всі й так знали відповідь, цитуючи Гельдерлінове «…і навіщо поет в убогий час?». З приходом до українського суспільства розуміння, що відкривається епоха свободи слова, затаєні в поезії смисли стали не зовсім потрібними через значний попит говорити багато про все що тільки заманеться, попри певну постулатність поезії, витриману в роки тоталітарного режиму й цілковитого тероризму проти особистості, а заразом і її культурного рівня, мовленнєво-мисленнєвої активності, себто здатності говорити й слухати, з наголосом на важливості слухати, при цьому тільки те, що говорять з-за партійної трибуни представники партії — «єдиногласні, єдині носії божественної праархівної істини, що нарешті стала доступною після революції та утвердження диктатури пролетаріату».
Поет ставав непотрібним і бідним в українському суспільстві. Ставлення до поезії змінилося. Для порівняння: чого варте твердження Ніцше, що до стану Надлюдини дуже близько уподібнилися митці, філософи й святі, причому митці — передусім поети, чи аргумент Мандельштама, що до поезії колись ставилися серйозно: за неї вбивали. Друге твердження, до речі, досі залишається й, мабуть, залишиться до кінця немислимим для західного інтелектуала, який подібного аргументу важливості поезії не зустрічав через історичні обставини й для якого поет залишається тільки «трансцендентною професією», до якої здатні лише ті, хто суб’єктно наділений додатковою хромосомою геніальності або ж узагалі божественності. Згадаймо собі Сандармох у жовтні-листопаді 1937-го, коли серед багатьох розстріляних були саме поети. Для українського поета у XX столітті, що рідко виражається тепер, поезія була таким собі метафізичним обов’язком писати як дихати: пишу, тому й існую, що значно переважувало страх смерті фізичної.
Але поезія завжди залишається стрижнем, що найяскравіше виблискує на зламі епох. На противагу своєму занепаду, вона стає актуальною в наш час, адже єдина здатна передати те, що неможливо виражати за допомогою інших мовленнєвих конструкцій.
На відміну від прози, коли треба писати те й тільки те, що знаєш, у поезії слід керуватися лише почуттями. Тому, власне, коли ще ніхто нічого до кінця не розуміє і не знає, але в кожного є непереборна потреба щось говорити, слухати й розуміти — незамінною тут і є поезія.
Хоч би як складно було визнавати факт, але все ж доводиться: війна стала каталізатором розвитку поезії. Точніше, — і що варто було б уточнити ще на початку, — не самої поезії, а її поширеності серед українського читача, адже добрих поетів в Україні було і є досить багато, щоб обрати собі того, хто найбільше зачіпає нерви й змушує відчувати, а отже, рефлексувати.
Бо тепер нам не завжди важлива наявність тиражованих наукових статей, дискурсів чи досліджень, хай якими ґрунтовними вони здаються. Можемо говорити не так про потребу в них, як радше про те, що вони просто мають бути, бо так того ми вимагаємо, бо так того вимагає контекст історичності часу, у якому перебуваємо. Репортажистика ж має бути, але не є більшою за прозу, що не завжди здатна до кінця передати ритміку духу й переживань, які відбуваються саме зараз. Проза потребує перебування й усвідомлення, метакогніції та рефлексії — не може презентувати «тут і тепер». Згадаймо, що майже всі найкращі тексти про Другу світову війну написані саме в повоєнну добу, коли жах уже стався, коли закінчився. Відверто кажучи, добра проза — це своєрідне відображення граматичної конструкції The Past Simple Tense (це відбулося колись, тому можемо думати, що сталося, як було й чому). А поезія натомість — стежмо за ритмом! — потребує чистого й послідовного, совісного відображення того, що є, щоб щось упущене не стало — за Гегелем — убозтвом, адже є сливе тим, що найповніше відображає динаміку чуттів — від радості до болю чи інших найінтимніших речей, що наповнюють нас. Фігуруючи як така, що може повно передавати теперішність, адже є прикладом доконаного злиття форми й змісту, найповнішого відбиття такту світового серцебиття, поезія стане останньою, хто нас покине, — аж тоді, коли дух свій віддамо на поталу всьому минущому, перейшовши у світ без нужди та спраги. На противагу згаданому, поезія здатна чітко пояснювати те, що варто було б висловлювати за допомогою The Present Continuous чи навіть The Present Perfect Continuous (це відбувається саме зараз, почалося раніше, але зараз досі триває). І якщо проза є хронікою подій, яка в цьому контексті потребує фабули, то поезія є хронікою відчуттів, для якої фабула другорядна, а часто навіть непотрібна, адже й без неї можна достатньо сказати про все важливе.
Поезія взагалі діє як молитва, є своєрідною формою звернення до світу (Бога, природи, енергії…). Водночас доцільно згадати військовиків, які під час Другої світової війни, заражені радянською пропагандою атеїзму, досягали врівноваженості під час кризових ситуацій лише за допомогою поезії. Перебуваючи в страху за своє життя під час тяжких і виснажливих битв, не маючи іншого способу звернутися до світу, вони дедалі голосніше то один за одним, то тихцем у думках проказували вірші або ж співали пісні (зрештою, пісня — своєрідний вияв поезії). Це тільки підтверджує, що немає отієї людської претензійності до поезії як вияву не так людської думки, як формування мовної перфектності, чогось несвідомого й неуявного, того, що неможливо передати нічим іншим, а тільки сплетенням різнорідних слів у рими й ритм чи в смислову значущість, що може передати той дух конгеніальності, яким пашить поезія.
Ракурс погляду на поезію змінився: вона стала, може, на трохи, а може, назавжди потрібною; стала своєрідною документалістикою, хронікою доби, а якщо вже брати глобальніше й узяти до уваги, що ера постмодерну закінчилася, де поет міг бути таким собі вільним гідальго, позбавленим відповідальності за написане чи сказане, то тепер поет знову відповідальний перед своїми, ніби літописець, який гідно документує все, що відбувається, позбавлений права на помилку, який, керуючись Драчевим «сонце моє оранжеве», проливає світло правди в тьмяний світ пороху, авіабомб, пострілів, нахабства й марору.
З’являється багато добрих віршів, щоразу більшає список імен, і всі чомусь ставлять питання, чим тепер надихаються поети, забувши, що жоден з нас не може нічим надихатися, окрім як любов’ю, вірою в прийдешнє світло й сподіванням на пам’ять про те, що сталося.
Полиці книжкових магазинів з підписом на стелажах «Поезія» щоразу пустіють, і працівники книгарень не встигають заповнювати ту порожнечу новими книжками, що свідчить про своєрідну еволюцію українського суспільства, знадібного, як жодне інше суспільство, до нової ери. Це навіює впевненість, що поезія, як і в стару епоху, знову резонує в унісон з людським життям, дає чіткий доказ того, що душа досі залишається живою, усе ще при нас, попри всі намагання нас цієї душі позбавити вминанням у порох чи розбещенням.
І на завершення замість підсумку залишу рядки з вірша Катерини Калитко, хай усе інше скажуть вони:
І тільки коли з’єднаються континенти,
коли кровотік проляже вже небесами —
верни мені найточніше з моїх імен
і все, що з цієї любові я написала.