Підійшовши до дзеркала історії, вона з подивом і жахом не побачила в ньому свого відображення. У тому дзеркалі натомість вона вгледіла багато різних людей. Дехто з них був замордований у совєтських концтаборах, дехто зморений штучно створеним голодом, дехто знищений у війнах, розв’язаних Совком, а дехто перетворений на покірних системі зомбі. В тому дзеркалі були також помітні каравани переселенців, яких Совок позбавив батьківщини, безжально тасуючи імперськими долонями карти долі народів.
Совєтська людина раптом усвідомила, що її не лише нема, а також ніколи не було, що натомість було багато різних людей, які розмовляли різними мовами, сповідували різні релігії, способи життя яких докорінно відрізнялися одне від одного. Несправжня спільність усіх цих людей була зумовлена не так щирою симпатією одне до одного, як зухвалим примусом із центру імперії. Натомість дружні стосунки між тими людьми виникали не завдяки, а попри тиску імперського центру. І дружили вони не тому, що були однаковими. Справжня дружба, як і справжнє кохання – це здатність прийняти відмінність Іншого. Справжня близькість виникає через відчуття відмінності одне від одного, адже чуже у повноцінної людини збуджує не острах і злість, а зацікавленість і прихильність. Совок натомість намагався розчинити всі відмінності в удаваній єдності. Совєтська людина зрозуміла, що те, що вона вважала собою, не було нею. Вона тікала сама від себе, не в змозі схопити сама себе, як у жахливій грі у схованки. Вона вже не могла пов’язати образ власного минулого з образом власного майбутнього.
Читайте також: Декомунізація України або як скинути параван смерті
Совєтська людина відчула, що її вже не буде. Від цього жахливого передчуття вона прокинулася, невпевнено встала з хиткого, скрипучого ліжка, вкритого зжужмленою запраною білизною й, похитуючись, наблизилася до потрісканого дзеркала. З острахом зазирнула в нього. Протираючи заспані очі, вона між плямами налиплого бруду з подивом угледіла не так власне обличчя, як примарні обриси нової російської держави. Ті обриси були нечіткі. Всередині них народжувалися страшні нереальні картинки…
Оскаженіли покидьки під червоними знаменами із зображеннями перетвореного на демона бога, що в одній руці тримав серп, а в другій молот, йшли у кривавий похід. Керував усім цим новий страхітливий і водночас жалюгідний батько народів, який, погрожуючи всьому світові ядерною дубинкою, зшивав «духовними скрепами» тіла й душі непокірних, а заразом їхні землі. Стоячи на дзвіниці православного храму, все це освячував вдягнений у форму російських спецслужб православний священник.
Совок був лише фраґментом маячні.
Жахливий сон тривав.