Харківська область є однією з найбільших в Україні: там проживає близько 6% населення (понад 2,7 млн осіб), за цим показником вона в країні четверта. Тобто й з електорального, й з економічного погляду – один із ключових регіонів. Обласний центр – місто Харків, відоме своїм визнаним у всьому світі культурним та науковим середовищем, значною кількістю промислових підприємств, а також численними вишами. І при цьому всьому Харківщина, на відміну від сусідніх Донеччини та Дніпропетровщини, серед регіонів, найбільш відсталих у політичному сенсі: тут завжди одна з найнижчих явок на виборах, на яких безальтернативно перемагають провладні сили ще з кучмівських часів. Харківські еліти зі смертю Євгена Кушнарьова повністю втратили свій вплив у масштабах країни за останні п’ять-сім років. До того ж так і не сформували дієвого лобі й перебувають у цілковитій упокореній підвладності донецькому клану на чолі з Віктором Януковичем.
ІНЕРЦІЯ ЗНАЧУЩОСТІ
Одним із головних стереотипів щодо Харкова є міф про «першу столицю», пов’язаний із тим, що від 1919 до 1934 року місто було адміністративним центром радянської України. Аж поки після початку репресій проти вітчизняної інтелігенції столицю повернули до Києва. «За межами обласного центру цей міф не має особливого впливу. Однак у самому Харкові він є досить важливим, особливо у середовищі інтелектуалів», – каже місцевий політолог Юлія Біденко.
Читайте також: Регіональна еліта перетворила Донбас на совковий заповідник
«Насправді оцей комплекс «першостоличності» показує інерцію значущості Харкова, яку, на жаль, він утратив у останнє десятиліття», – продовжує Вікторія Шевчук, координатор ГО «ОПОРА» в Харківській області. Ця втрата бачиться доволі дивною, адже Харків завжди претендував на статус центрального міста Східної України, мегаполіса з великою кількістю підприємств, високими технологіями, авангардним культурним життям. І на відміну від сусіднього Донбасу, в цьому регіоні ніколи не стояло питання його належності до України в ментальному сенсі, незважаючи навіть на поширену тут формулу: «Я українець, але російськомовний».
Підстави для амбіцій у Харкова справді є, адже це потужний інтелектуальний осередок із чималою кількістю технічної та наукової інтелігенції, із 69 вишами, в яких навчається понад 200 тис. студентів. В економічному сенсі регіон також має доволі міцні позиції, бо є важливим транспортним вузлом, тут розташована велика кількість провідних машинобудівних підприємств країни, розвинута торгівля. Утім, у політичному сенсі він відрізняється апатією та байдужістю більшої частини населення. А до того ж готовністю голосувати за кожного, хто запропонує вигідніші умови, тобто банально купить виборця. Показове свідчення цього – історія відомого харківського бізнесмена та політика Олександра Фельдмана, власника Барабашовського ринку та екс-лідера обласної «Батьківщини», який упродовж своєї політичної кар’єри встиг побути довіреною особою Віктора Януковича (2004) та Юлії Тимошенко (2010), а потім знову перейти до Партії регіонів, змінивши близько 10 фракцій у парламенті. Попри карколомні політичні кульбіти, пан Фельдман має стабільну підтримку виборців у 174-му окрузі – Жовтневому та Ленінському районах міста Харкова, які «підгодовує» вже понад 10 років.
Якщо проаналізувати електоральні показники Харківщини, то виявиться, що область є однією з найбільш застійних. А сам Харків утратив статус регіонального центру, поступившись ним Донецьку. Так, на всіх виборах, починаючи від 2004 року, тут хай і не так беззаперечно, як на Донбасі, але достатньо впевнено перемагають Янукович & Co. Понад те, якщо показники Партії регіонів трохи знизилися (від 49,61%, які вона здобула 2007-го, до 40,98% на минулорічних парламентських виборах), то підтримка Януковича як кандидата у президенти, навпаки, зросла (від 68,12% у 2004 році до 71,35% у 2010-му). Всі 14 мажоритарників від Харківщини за результатами минулорічних виборів до ВР представляють Партію регіонів. Друге місце на електоральних перегонах-2012 посіли комуністи із 20,84%. Успіх КПУ можна пояснити великим запитом на «третю силу» серед місцевого електорату. Адже, як показують цифри, тутешній креативний клас зі стабільними впродовж різних виборчих кампаній 15–20% підтримки опозиції є краплиною в морі серед звичайних громадян, які насправді й формують електоральну картину. Так само як чепурна центральна вулиця Сумська чи амбітний будинок Держпрому губляться серед сірої занедбаності харківських робітничих кварталів. Якщо до цього додати фактичну недієздатність місцевої політичної еліти в плані регіонального лобізму та відсутність будь-якого сформованого клану, то можна говорити, що провідне колись місто України перетворилося на покірного постачальника голосів нинішній владі. Й це дуже схоже на маленьку копію загальноукраїнської ситуації, де малолюдний інтелектуальний клас дуже часто абсолютно безсилий перед конформізмом і байдужістю основної маси населення, чим користуються хвацькі пройдисвіти.
ПРОЛЕТАРСЬКО-СЕЛЯНСЬКИЙ ТРАЙБАЛІЗМ
«Харків’янам, як і українцям загалом, притаманні так званий клієнтелізм та патерналізм. Для них типовою є ситуація, коли патрон, лідер забезпечує собі підтримку людей не якимись політичними чи ідеологічними ідеями, а матеріальними ресурсами, – пояснює Вікторія Шевчук. – Простіше кажучи, це та сама сумнозвісна гречка, тобто лояльність громадян купують. Перебування біля керма Добкіна й Кернеса – зайве підтвердження тези про те, що харківський виборець є не наймачем депутатів, а їхнім клієнтом. До того ж у нас завжди голосують за вождя, персону, а не за ідею. Взагалі мислення в нашому регіоні не селянське й не індустріальне, а плебейське. Така модель, на жаль, є типовою для всієї України, просто в Харкові вона виражена дуже яскраво».
Парадоксально, але, попри чималу кількість великих підприємств, які, на відміну від більшості території країни, ще й відносно успішно працюють, в Харкові так і не сформувалося індустріальне світосприймання. Це тип мислення, притаманний сусідньому Донбасу, де вважають, що коли в місті нема заводу, то це неправильне місто. «Навіть у районах, де мешкають працівники великих підприємств, у нас сформувався такий собі гібридний тип мислення – пролетарсько-селянський, – каже Вікторія Шевчук. – У ньому немає ні гордості за своє робітниче походження, ні селянської традиційної моралі». Від донбаського відверто кримінально-мафіозного він відрізняється хіба меншою агресивністю.
Важливим чинником формування цієї ментальної матриці стала біонегативна селекція населення внаслідок Голодомору, який дуже відчутно вдарив по Харківщині, а особливо по старих козацьких районах: Чугуївському, Зміївському, Балаклійському, Ізюмському та ін. Далося взнаки й масове переселення росіян до новозбудованих підприємств у 1960–1970-ті роки. Тож сучасна Харківщина до історичної Слобожанщини, що існувала на цих теренах, майже не має стосунку, хіба окрім топонімів.
Опосередковано це підтверджують і ті ж таки результати голосувань, адже якраз старі екс-козацькі райони, свого часу впокорені голодом, найслухняніше віддають голоси ПР, особливо міста із сильними радянсько-ностальгійними настроями, де були розташовані нині не діючі великі промислові підприємства, зокрема військові (Ізюм). Тоді як більш опозиційними настроями відрізняються райони, прилеглі й географічно, й ментально до Полтавської та Сумської областей – Валківський, Зачепилівський, Красноградський, Краснокутський, Богодухівський та ін. Зі 145 депутатів місцевих рад, яких має опозиція загалом по Харківщині в результаті виборів 2010 року, переважна частина сконцентрована саме там.
«Для ментальності харківського виборця характерне дистанціювання від партійних брендів, – стверджує Юлія Біденко. – Дуже важливим є місцеве походження – тут голосують передовсім за своїх». Так, наприклад, серед обраних на торішніх виборах 14 мажоритарників від Харківщини тільки регіонали Ірина Бережна з Луганська на 169-му окрузі та Валерій Писаренко з Нової Каховки на 168-му не є уродженцями Харківської області. Показово, що вихідці з інших країв здобули перемогу на округах, які територіально охоплюють центральні Київський та Дзержинський райони обласного центру, де переважно проживають викладачі й студенти.
Цей політичний трайбалізм із боку основних мас населення та «першостоличний» комплекс інтелектуалів проявляється й у тому, що тут досить негативно ставляться до «донецьких». Їх сприймають як конкурентів на побутовому рівні, однак це жодним чином не впливає на голосування на глобальному, адже Харківщина традиційно підтримує Януковича та Партію регіонів.
СОЛОДКА ПАРОЧКА В НАСТУПІ
Харків називають містом студентів та ментів. Якщо студентство й справді залишається одним із визначальних його чинників, то вплив міліцейського клану як певної «третьої сили» за часи правління сумнозвісного тандему Кернес – Добкін майже мінімізований.
Нині Харківщиною безроздільно керують очільник ОДА Михайло Добкін та його постійний компаньйон, що змінив його на посту мера Харкова, Геннадій Кернес. Ці двоє діячів, відомих своєю українофобією, ексцентричністю, кримінальним минулим та особистою відданістю Вікторові Януковичу, змогли, зрештою, стати його фаворитами й «царевим оком» у регіоні. Про ступінь довіри до них свідчать чутки, що в Харкові немає «смотрящєго» від влади, бо його функції витискання коштів до партійного бюджету ПР успішно виконує керівництво міста.
Ні Добкін, ні Кернес не намагаються стати самостійними політиками й максимально лояльні до Києва, що не може не влаштовувати Банкової. За свою відданість «солодка парочка» дістала карт-бланш на вичавлювання з регіону всіх своїх супротивників, головним із яких є помаранчевий екс-керівник Харківщини Арсен Аваков та згадуваний уже Олександр Фельдман, що зараз фактично усунувся від активної політичної діяльності, попри мандат народного депутата. Тільки-но Геннадій Кернес за шаленого сприяння адміністративного ресурсу та, подейкують, масштабних фальсифікацій переміг Арсена Авакова на виборах у 2010 році, як узявся до зачистки доти достатньо незалежного й розгалуженого харківського медіа-ринку, особливо тієї частини, що належала подоланому супернику. Так, у телекомпанії «7-й канал» викупили частки власності Авакова у структурі, телеканал «Фора» був уже без зайвих еківоків захоплений силовим способом, а канали «А/ТВК» та «АТН» узагалі відключені від ефіру під технічними приводами.
Читайте також: Обтяжені злом харківські заколотники: Добкін, Кернес та інші
Так само під ударом опинилися всі незалежні від влади громадські та культурні ініціативи. Нещодавня ганебна історія зі зняттям із подачі Кернеса пам’ятної дошки відомому лінгвістові Юрію Шевельову стала наочним прикладом практично ручного управління ситуацією в Харкові. При цьому за своїм культурним життям місто – одне з найактивніших, адже традиції художнього авангарду, що були закладені ще в 1920-ті роки, нікуди не поділися. Залишається серед світових лідерів, зокрема, харківська школа фотографії, в обласному центрі діє багато прогресивних майданчиків сучасного мистецтва: «Єрмілов-центр», Муніципальна галерея та ін. Однак усі ці ініціативи обмежені вузьким колом інтелектуалів, фактично закритою тусовкою, кількість представників якої сягає тих-таки 15–20%. Тоді як основна маса населення живе й далі в полоні телебачення та російськоорієнтованого кітчу, що його плекає керівництво регіону й країни. Кернес намагається не чіпати цього вузького прошарку «креаклів» і навіть фінансує деякі починання, щоб інтелектуали залишалися жити у своєму маленькому гетто, не претендуючи на участь у політиці.
Процес пригнічення громадського життя зайшов настільки далеко, що добрався навіть до маргінально-радикальних кіл на кшталт ультраправої організації «Патріот України», про яку свого часу тут було багато розмов. Вона будувала свою риторику та акції на протидії численним мігрантам, котрих приваблює вигідне географічне положення Харкова як перевалочного пункту в торгівлі між Європою та Азією, і величезній кількості іноземних студентів. Однак у 2011 році організація після провокації правоохоронців була розгромлена й фактично зійшла з політичної сцени регіону.
«Добкін і Кернес уособлюють усі комплекси та світосприймання харківського селянського пролетаріату, – пояснює Юлія Біденко. – Вони дуже гарно вміють грати на почуттях цих людей, чітко знають свою цільову аудиторію і адресно працюють із нею, а це мешканці спальних робітничих районів, для яких головним критерієм є побутова ефективність, помножена на імідж «крутого пацана». Саме цим питанням, точніше встановленням «показової» ефективності й займається наразі цілком успішно Кернес. Так, наприклад, під час виборчих перегонів у 2010 році він обійшов сотні будинків і в кожному влаштовував відповідну виставу. Тобто приходив із комунальниками, яких у наказному порядку змушували супроводжувати тоді ще кандидата в мери, й вимагав при всіх вирішувати проблеми мешканців у авральному режимі».
Харків має одні з найвищих в Україні тарифів на послуги ЖКГ, особливо на гарячу воду та опалення, жахливий стан доріг, саме під час каденції Кернеса розпочалися чергові забудови парків тощо. Однак Геннадій Адольфович, який, нагадаємо, на початку 1990-х відсидів два роки у в’язниці, авторитарно лідерствує за допомогою свого друга Добкіна, ефективно контролюючи місто, примушуючи до лояльності всі бізнес-угруповання й виживаючи незгодних. Як того-таки Авакова чи ще кілька років тому, здавалось би, дуже перспективного й сильного олігарха Олександра Ярославського, власника концерну DCH (Development Construction Holding) та екс-господаря футбольного клубу «Металіст», який, за чутками, взагалі нині виводить усі свої активи з міста.
Поява свіжоспеченого гравця в харківський вищій політичній лізі, загадкового Сергія Курченка, лише підтверджує другорядність міста в сучасному політичному пасьянсі. Ця «людина нізвідки», яка за три роки раптом стала мільярдером нібито завдяки торгівлі газом та бензином, нині очолює концерн «СЄПЕК», що динамічно скуповує активи у всіх галузях економіки. Як не раз припускали експерти й опозиційні політики, насправді пан Курченко є фігурою прикриття для «Сім’ї».
«Харківське лобі багато років очолював Євген Кушнарьов, – підсумовує Юлія Біденко.
–Й воно було переважно на середньому рівні управління: керівники департаментів, заступники міністрів та ін. Із його дивною смертю Харків утратив останнього політика, здатного захищати інтереси регіону в масштабах країни. Саме тому, на превеликий жаль, у місті наразі просто немає альтернативи Добкіну й Кернесу».
Нині ситуація в Харкові бачиться такою: основна маса населення покірно прийматиме будь-який курс влади незалежно від того, який він буде – європейський чи російський. Харківська інтелектуальна еліта й активна частина студентства майже одностайні у своїх євроінтеграційних прагненнях, що, власне, підтвердив місцевий Євромайдан із кількома тисячами мітингувальників. Однак більшість населення байдуже ставиться до цього питання, не забуваючи повторяти мантру про «дружбу з Росією». Адже на місці фізично винищених козацьких станичників історичної Слобожанщини тепер бачимо здебільшого аморфну масу не до кінця урбанізованих учорашніх селян. Які, проте, здебільшого мешкають у містах, не маючи до кінця усвідомленої позиції щодо всіх головних питань громадсько-політичного життя. Тож зміни ситуації можливі лише після усунення від керма області тандему Добкін – Кернес, що, як видається, може статися виключно через зміну центральної влади.