Міста Старої Європи давно втратили ознаки людяності: уніфікованість життя в сьогоднішніх мегаполісах перетворює тебе на вічного пасажира громадського транспорту, де всі твої функції зводяться до вчасного компостування проїзних квитків. Життя тут механізується за принципом американських ресторанів швидкого харчування, й у цих ресторанах розпивати принесені з собою напої категорично забороняється.
Останнім прихистком непідробних емоцій і неоподаткованих прибутків є хіба що вулична торгівля. Тут починається територія химерного емігрантського менеджменту та діє базований на родових поняттях і релігійних упередженнях поділ сфер упливу. Скажімо, продаж зів’ялих троянд довірливим туристам у ресторанах і кав’ярнях є виключно прерогативою турецьких громад Відня, Берліна та Мюнхена. Саме турки печально сновигають вечірніми кварталами з оберемками зів’ялих троянд під пахвою, завалюючи ними (оберемками) ошалілих американських пенсіонерок і відбиваючись ними ж таки від надокучливих конкурентів. Те саме стосується вуличних музикантів. Умовно їх можна поділити на два ворожих табори – перший утворюють випускники білоруських і українських музичних училищ: люди виховані, інтелігентні, схильні до сольних партій і дрібних правопорушень. Це, умовно кажучи, «класичне» представництво лабухів, члени якого виїжджають за кордон, як правило, з метою культурного обміну. В їхньому репертуарі переважають Чайковський і Штраус, щедро розбавлені «Под московнимі вєчєрамі» й «Калінкою». Працюють вони зазвичай на центральних вулицях, поблизу бутиків і католи цьких соборів, травмуючи без того нечисленних прихожан дружним боєм по балалайкових струнах.
Цільовою аудиторією цієї когорти вуличних музик слід уважати російських туристів. Саме вони, виходячи з бутиків і ще не встигнувши як слід похмелитися, ладні віддати рідному лабухові останню шубу з ондатри, тим більше, що всі й так уже косо дивляться на цю його ондатру – можливо тому, що в ондатрах тут ніхто не ходить, особливо влітку. Почувши на вулицях чужих і ворожих міст перші акорди «Прощання слов’янки», легкий катарсис переживають наші співвітчизники, чим безсовісно користуються згадані вище білоруські балалаєчники.
Іншу представницьку групу вуличних виконавців репрезентують перуанці й ті, хто із себе таких удають. Одягнені в національні строї, обвішані підозрілим пір’ям і амулетами, перуанці орієнтуються на іншу аудиторію – люмпенізованих міських маргіналів і нелегальну балканську еміграцію. Працюють перуанці, як правило, поблизу цілодобових супермаркетів, винних магазинів і приміських вокзалів. Виконують перуанську народну музику та пісні групи «Бітлз», як вони їх розуміють.
Мені в цьому випадку пригадується один персонаж – доволі старий і понад усяку міру екзальтований мужик, котрий стоїть біля входу до однієї зі станцій харківської підземки й старанно співає українські народні пісні, розлякуючи у вечірніх сутінках заклопотаних домогосподарок. Працює він нерегулярно та на економічні показники, схоже, зважає не надто сильно. Десь до обіду, випивши першу пару доз, він робить перерву й кудись зникає. Іноді забуває на робочому місці власний протез. Але обо в’язково повертається за ним і продовжує свій спів. Оскільки знає напевне, що головний закон шоу-бізнесу – не дати про себе забути.