«Tertium non datur», себто «третього не дано» – богослови називають такий підхід маніхейським, а в побуті ми кажемо про такий спосіб мислення – чорно-білий. Мовляв, увесь світ – це лишень дуальні пари, чорне і біле, добро і зло, небо і земля, які заперечують одне одного. Такий підхід дуже добре відомий і тим, хто ще застав радянські часи, коли картину світу намагалися подати у такому ж ключі – мовляв, усі соціальні системи треба розрізняти як класово корисні й класово шкідливі. «Два світи – два дитинства» – світ темної минувщини та світлого майбуття. Один світ заперечує існування іншого. Й досі такий підхід зберігся у тому, що стосується оцінки соціальних, політичних, економічних систем: лібералізм супроти консерватизму, комунізм супроти капіталізму, модернізм супроти традиції, ринкова економіка супроти державного регулювання, особа супроти колективу. Багатьох з нас вчили думати саме так. Тому далеко не кожен може вийти за межі дуальних пар і побачити світ інакшим, ніж комбінація чорно-білих тонів. Тимчасом світ яскравіший. Світ різнокольоровий. І чи так вже праві ті, хто вперто наполягають, що третього не дано?
«Третій шлях»
У світовй інтелектуальній спадщині оце загадкове «третє» відомо під кількома можливими варіантами найменувань. З одного боку, це просто «третій шлях» – термін, який почали активно використовувати після Другої світової війни для позначення суспільно-філософських поглядів, котрі не тяжіли ані до крайньо лівої (комуністичної), ані крайньо правої (ліберальної) системи. До цього соціальні філософи воліли орієнтуватися радше на дві екстреми – комунізм vs капіталізм. Але ті, хто торували «третій шлях», давали зрозуміти, що можливі й інші варіанти розвитку соціальної думки.
У царині економіки більш вживаним став термін «соціально орієнтована ринкова економіка», появою якого ми завдячуємо повоєнній Німеччині (точніше, західній її частині — ФРН) та спробам її керівників не потрапити під вплив згаданих вище екстрем. Соціально орієнтована ринкова економіка – це не альтернатива комунізму чи капіталізму, не заперечення праці чи капіталу, колективного чи персонального, а гармонійне та інтегральне поєднання найефективніших елементів і того, й іншого.
Набір поштових марок із портретами Конрада Аденауера, Вінстона Черчилля, Альчіде де Гаспері та Робера Шумана. ФРН, 1968
У сфері ж політики варто згадати про такий термін, який ще донедавна, майже до початку ХХІ століття, не виходив з лексикону професійних політологів. Йдеться про християнську демократію (ХД), яка здебільшого сформувалася саме після Другої світової війни та базувалася на християнській соціальній доктрині, котра активно розвивалася ще з 1890-х. Найвідоміші представники «третього шляху» – це француз Робер Шуман, німці Конрад Аденауер та Людвіг Ерхард, італієць Альчіде де Гаспері. Вони ж – о іроніє долі! – стали отцями-засновниками первісної повоєнної моделі європейської інтеграції (істини заради треба згадати й імена інших отців-засновників – це Жан Моне з Франції, Жозеф Беш з Люксембургу, Йохан Віллем Бейен з Нідерландів, Поль-Анрі Спаак з Бельгії). В чому ж тут іронія? Бо, схоже, та модель ЄС, яку ми бачимо нині, дуже сильно відрізняється від ідей, закладених в її основу представниками «третього шляху». Втім, це тема для окремої статті та окремих досліджень. Наразі ж звернімо увагу, що ідеї «третього шляху» були міцно укорінені не лише в християнській соціальній доктрині, але й спиралися на монументальну спадщину античної філософії, зокрема, на Платона та Арістотеля – причому у їхній транскрипції, котра належить видатному схоласту Томі Аквінському.
Про Платонів та Арістотелів
У одній з зал Ватиканських палаців донині зберігається фреска роботи Рафаеля «Афінська школа». Саме її найчастіше пропонують в якості зразка-образа того самого «третього шляху», про який нам йдеться. У центрі композиції – дві постаті, Платон і його учень Арістотель. Два фундатори філософії, чиї ідеї сформували сучасну цивілізацію. Варто звернути увагу, що на фресці вони не розведені у різні кути, попри те, що їхні філософські моделі суттєво відрізняються одна від одної. Вони стоять поруч, практично впритул один до одного, і… Ні, вони не обмінюються взаємними погрозами чи звинуваченнями, не сваряться, на їхніх обличчях немає ані сліду люті чи неприязні – вони спокійно провадять жвавий діалог. Жодної позиції «або – або», жодного протиставлення, жодної опозиції одного супроти іншого. Навпаки, композиційно ці дві постаті – це позиція не «або — або», а «і – і», тобто і Платон, і Арістотель.
Афінська школа. Фреска Рафаеля Санті у Ватиканському палаці
Саме таку парадигму у 2005 році папа Бенедикт XVI році запропонував вважати парадигмою тяглості й спадковості. Не протиставлення, а доповнення, розширення й продовження. Тривання одного в іншому, тяглість одного зараз після іншого. Жести Платона і Арістотеля як раз дають зрозуміти, про яке «і – і» йдеться у цьому випадку. Жест правої руки Платона суворо вертикальний – він показує, що на його думку, світ влаштований так, що небесне in secula seculorum, у віки віковічні, протиставляється земному, трансцендентне – дочасному, горішнє – долішньому. Права ж рука Арістотеля доповнює, розширює сенс жесту Платона: його десниця неначе описує горизонтальну лінію – hic et nunc, тут і зараз на людей чигають питання й проблеми. Майстерне, філософськи осмислене Рафаелем поєднання платонівської вертикалі із арістотелівською горизонталлю – ось ось він, «третій шлях». Небесне і земне, трансцендентне і дочасне, вічне і скороминуще. Із поєднання, інтеграції цих горизонталей і вертикалей й народжуються принципи й цінності «третього шляху».
Принципи й цінності
За великого бажання число цих принципів і цінностей можна намножити незчисленно. Втім, традиційно їх налічують три – йдеться про субсидіарність, солідарність і спільне благо. Цими термінами описується підхід, котрим має послуговуватись тверезо мислячий філософ – теоретик і практик. Для не-філософів це так само заохочення: мовляв, спробуй-но подивитися на світ крізь таку призму, і побачиш, наскільки яскравішим він виявиться.
Перший принцип — субсидіарність — відсилає нас радше до жесту Платона на фресці Рафаеля. Йдеться про те, що зв’язки у спільноті розглядаються у їхній вертикальній спрямованості. Проте – і це надзвичайно важливо! – ієрархія цих зв’язків вибудовується знизу вгору. Первинними учасниками субсидіарних відносин є людські персони та їхні сім’ї, які насамперед є первинними носіями усіх суспільних обов’язків та повноважень. Ці учасники не є об’єктами соціальної підтримки, але найважливішими та первинними суб’єктами соціально-економічних та політичних відносин. І лише тоді, коли їхніх сил не вистачає, аби ці повноваження та обов’язки реалізувати, вони можуть звернутися за допомогою (власне, субсидією) до тих, у кого ресурсів тут і тепер більше – до спільнот безпосередньо вищого рівня, добровільно і свідомо передавши їм частину своїх повноважень і зобов’язань.
Папа Лев XIII – один з провідних архітекторів соціального вчення Католицької Церкви
Принцип субсидіарності полягає не у централізації, тобто не передбачає перебирання соціальними структурами найвищого рівня на себе повноважень структур нижчого рівня. Навпаки, йдеться про децентралізацію, диверсифікацію повноважень і зобов’язань. Спільноти вищого рівня підключаються із допомогою спільнотам безпосередньо нижчого рівня лише і винятково на їхнє прохання і лише тоді, коли ті не спроможні самотужки впоратися зі своїми повноваженнями. Дотримання цього принципу дозволяє забезпечити оптимальний розвиток особи і менших спільнот (сімей, товариств, локальних громад тощо), а також сприяти поглибленню відповідальності спільнот за суспільне життя: від спільнот базового рівня (сімей) через спільноти проміжного рівня (локальні громади) до спільноти найвищого рівня (держави). Поступово і послідовно – не перестрибуючи жодного щабля; самотужки – наскільки це можливо; прохаючи про допомогу – коли це необхідно.
Читайте також: Велика традиція
До другого принципу – солідарності – нас відсилає арістотелівський горизонтальний порух рукою. Солідарність для «третього шляху» – це про те, що людське суспільство існує не лише у системі вертикальних ієрархій, але і системі горизонтальних партнерських зв’язків рівних між собою суб’єктів. Рівних у всьому – у своїй гідності, юридичних правах та обов’язках, своїй незалежності й ба навіть суверенності. Останнє надзвичайно важливе – адже у цій концепції кожен (підкреслюю – кожен!) учасник суспільних відносин є сувереном щодо своїх рішень, лише йому належить повне й безсумнівне право виносити власне судження щодо того, вступати йому у правові відносини із рівними собі, чи ні. Прохати про співпрацю рівних собі – чи згадувати про принцип субсидіарності та волати про допомогу спільноту безпосередньо вищого рівня. Солідарність – це про стосунки рівних серед рівних.
Третій принцип — спільне благо – тема дещо складніша. Без детального тлумачення тут не обійтися.
Труднощі перекладу
Що добре вдавалося марксистським ідеологам, так це бездоганно споганити понятійно-категоріальний апарат. Саме тому з тлумаченням поняття спільного блага (латиною – bonum commune) нині існує багато проблем. В українських перекладах досі можна зустріти два можливі варіанти перекладу латинського терміну – уже згадане «спільне благо» та «загальне благо». І той, і той переклади, на жаль, не досить влучно передають сенс латинського відповідника. Тому спробуймо препарувати його ґрунтовніше.
Ключовим словом тут є не bonum («благо»), а commune («спільний» і одночасно – «спільнота»). Це питання важливе не через буквоїдську прискіпливість автора цих рядків. За томістичною інтерпретацією терміна commune стоїть школа римського права, яка стверджувала, що в кожному суспільстві можуть існувати різні типи й види єдностей між людьми. Люди можуть творити альянси, союзи, спілки, товариства – і з точки зору права, кожен учасник таких єдностей залишався юридично у своєму праві, тобто, рівним серед рівних сувереном щодо самого себе. Натомість був один з видів єдності – власне, оця сама commune, – яку вирізняла специфічна та характерна особливість. Цим словом позначали спільну (префікс co-, com-) участь у здійсненні єдиної місії або ж осягненні єдиної цілі (munus – корінь -mun-). При цьому на відміну від усіх інших видів єдності єдність-commune неначе творила, породжувала нову й самостійну юридичну одиницю, нове правове тіло, яке набувало здатності тривати у своєму праві.
Барельєф на фасаді будинку у Бірмінгемі, Англія. Фото: Oosoom
Єдність-commune – це не колектив, не суспільство, не мультитюд, не юрба і не зібрання людей. Це новий і самостійний цілісний організм, єдине тіло, усі члени якого у єдності із іншими стараються й терплять заради осягнення спільної й добровільно взятої на себе місії та відповідних цілей. Приналежність до спільноти-commune – це одночасне перебування і у своєму праві, і у праві спільноти. Місія спільноти-commune – це одночасно і місія у її праві, і місія у праві кожного члена спільноти, оскільки кожен добровільно і свідомо вирішив цю місію розділити з іншими. Автор цих рядків волів би передати сенс цього поняття словом «співпричетність», але готовий прийняти й слово «спільний» – але аж ніяк не «загальний».
Читайте також: Архітектура становлення
Трохи простіше зі словом bonum (благо) – йдеться про надбання, майно у тому сенсі, у якому ці всі слова означають ресурси, засоби, інструменти осягнення місії і цілей – як матеріальні, так і нематеріальні. Найближче ж і найточніше пояснення терміну bonum commune можна запропонувати із царини бухгалтерського обліку та фінансової звітності. «Спільне благо» це баланс між (а) певною і визнаною усіма і кожним членом спільноти місією та цілями та (b) ресурсами, засобами, інструментами виконання місії та цілей, що є у розпорядженні усіх і кожного з членів спільноти. Бухгалтери та фінансисти побачать тут повну подобу із пасивами та активами бухгалтерського балансу – і будуть безсумнівно праві. Бо баланс – це саме про спільне благо акціонерів.
«Любов, що водить сонце й зорні стелі»
Поки що ми виносили за дужки ще одну ключову проблему «третього шляху» – мотиви, які змушують рухатися й поєднуватися оці всі вертикалі й горизонталі, породжують субсидіарність, солідарність і прагнення спільного блага. Для сучасних соціологів, філософів, економічних теоретиків та інших дослідників цей мотив виглядатиме дещо дивно – представники «третього шляху» виходять з того, що рушійним мотивом будь-якого соціального дійства виступає любов. Тут важливо зауважити, що йдеться аж ніяк не про відомий емоційний стан («хто в любові не знається, той горя не знає»). Все якраз з точністю до навпаки – сповідники «третього шляху» виходять із томістичної позиції, що любов – це інтелектуальний акт пристрасного та усвідомленого прагнення блага для іншого. Той, хто любить, той усіма фібрами душі й тіла прагне осягнення блага іншим – саме так і проявляється оте саме загадкове «спільне благо», про яке йшлося вище. Саме пристрасне й усвідомлене прагнення блага для іншого спонукає людей єднатися у спільноти, бути солідарними одне з одним, прагнути спільного блага та надавати одне одному допомогу. Та й по всьому виходить так, що «третій шлях» – це історія про любов та про те, якими шляхами її осягнути.