Китай ставиться до неї, як до бунтівної провінції, що вдає із себе країну. Приблизно так само Кремль сприймає колишні поневолені країни Радянської імперії.
Ще одна подібність у тому, що для більшої частини зовнішнього світу взаємодоповнюються корисливі економічні інтереси й політичне боягузтво. Єдиним справжнім гарантом європейської безпеки є роль Америки в НАТО. Так само й вразливий суверенітет Тайваню залежить від недолугої й неоднозначної гарантії безпеки від Сполучених Штатів.
Однак Тайваню ведеться гірше, позаяк країни Заходу приймають невротичну заборону пекінського режиму щодо політичних зв’язків з острівною китайською республікою. Таким чином Захід надсилає запобігливе послання Комуністичній партії Китаю: так само як із Тибетом і Гонконгом, ми приймаємо ваші правила.
Нещодавно дещо змінилося. На присмерку адміністрації Трампа держсекретар Майк Помпео скасував давно запроваджені норми, що обмежують дипломатичні відносини США із Тайванем. Наприклад, норми передбачали, що американські урядовці рідко зустрічаються із тайванськими колегами за офіційних обставин чи на офіційному заході. Простежити зміни на практиці можна, зокрема, у тому, що невдовзі постійна представниця США в ООН Келлі Крафт відвідає Тайвань.
Наразі не дуже-то модно бодай за щось хвалити адміністрацію Трампа. Цілком можливо, що цей крок був продиктований підступними мотивами: зганьбити адміністрацію Байдена, зі старту обтяживши складним вибором між запеклим конфліктом із материковим Китаєм або проявом слабкості в істотному питанні безпеки.
Однак можна також розглядати цей крок як вдалий маневр. Китай не може завдати удару у відповідь, позаяк рішення прийняте адміністрацією, що відходить від влади. Адміністрація Байдена може виправдовуватись тим, що тільки продовжує успадковану політику. Китай може обурюватись, скільки заманеться, то й що? Оскільки йдеться про символічну зміну, ціна доволі низька. (Натомість продаж зброї Тайваню становить справжній політичний ризик).
Крок США може спонукати інші країни до дій. І діяти їм слід швидко й рішуче. Якщо, скажімо, Європейський Союз заявить, що теж хоче ставитися до Тайваню із належною увагою і повагою, адміністрації Байдена буде складніше згорнути нову політику. Зненацька табу китайців почне виглядати безглуздим. Країни Балтії, Польща, Чехія і Словаччина мають, скориставшись нагодою, вимагати від Європейської комісії стрімких дій. Вони та інші країни, як-от Велика Британія й Україна, також повинні вжити власних заходів: відкрити дипломатичні місії в Тайбеї, якщо досі їх не мають, або розширити будь-які наявні там представництва і посилити їхній статус.
Це не означає (наразі), що доведеться відмовитися від «політики одного Китаю», за якою країни домовились мати офіційні дипломатичні відносини тільки з одною із двох країн, які проголошують себе легітимними правителями Китаю. (Офіційна назва Тайваню — «Республіка Китай», закріплена, відтоді як 1949 року антикомуністичні лідери втекли на острів після перемоги комуністичних сил).
Однак навіть у рамках «політики одного Китаю» країни мають значно більше простору для маневрування, ніж собі гадають. Китайська заборона на політичні й дипломатичні зв’язки із Тайванем спрацьовує тільки тому, що її приймають ззовні. Що більше країн відмовляться запобігати перед китайцями, то менше важитиме заборона — і то сміливіше кожний почуватиметься.
Та й безпечніше. Для країн, що бояться Росії, міжнародна солідарність — найкраща оборона. Підтримка Тайваню зробить її вірогідною.