Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї «без голови» – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова «доїжджає» лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.
У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті, у гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від «мирних» проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й при кожній вдалій і невдалій нагоді бити себе в груди, горлаючи «я танки гриз як барбарис», послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.
На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства і демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто з хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як «Опер» – снайпер із Луганська, який, втративши все, нині служить в поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією з причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на «нулі», аніж в мирних містах.
Чиатйте також: Розвідник із голкою
На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям та волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й вбивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід та навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, і готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж у офісі.
Ще в 2014-му не треба було прикладати значних зусиль, щоб знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного «тітушки» чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей та кваліфікації.
Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок і ідеальний час для злочинців та шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу «цивільні» компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими «дембелями», але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Відтак колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, «кришування» тощо.
Читайте також: Працевлаштуй ветерана
Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу «Оплот» – того самого, що постачав «тітушок» на Майдан та захоплював адмінбудівлі у Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з «оплотівської» голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, «оплотівські», і нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців з ПТСР, а й дієві програми з їх працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.