Банальне. Армія — складна штука. Навіть коли ти не на передовій. Ти не бачиш дружину й дітей місяцями, так само з рідними та друзями, не можеш прогулятися містом, коли захочеться, не можеш випити кухоль холодного пива в спеку, подивитися матч збірної в прямій трансляції, хіба вночі в повторі, а перед тим тобі обовʼязково якийсь телепень скаже: просрали… , усіх на передову.
Також ти не можеш займатися своєю головною справою — писати. Хіба щоденник. Бо якось не до художки. Для неї треба більше тиші, ніж у наметі на кількадесят солдатів. Але коли бачиш фото з Охматдиту, чуєш голос дружини, яка щойно вийшла з підвалу з немовлям на руках після довгого обстрілу, розумієш, чому все це терпиш. І що твої муки не такі вже й страшні. Принаймні поки що. Сподіваєшся, що більшими й не будуть. Тож треба терпіти.
Вчора ми з Денчиком після вечері влаштували короткий спаринг. Без боксерських рукавичок. Долонями. Це як у квача. Але ляпали добре, що пацани вирішили нас про всяк випадок розтягти. Ми, звісно, потисли клешні один одному. Мені дуже сподобалося. Денчик — реально потужний тип. Швидкий і здоровий. Машина. Двадцять років. Якби далі займався, а не пішов в армію, міг би стати чемпіоном. Але в нього ще для цього вдосталь часу. Головне, щоб ми швидше перемогли.
Коли тебе змінюють на посту, можна зробити якісь нотатки. Або почитати книжку. У мене лишилися оповідання Джека Лондона про золотошукачів. Там у людей куди більші випробовування, ніж поки що в мене. Але якось дуже в тему перечитувати ці історії, як перед цим ОʼБраєна про Вʼєтнам. Кожен гає вільний час як заманеться. Хтось дивиться стендаперів, хтось підтягується в броніку, хтось читає Гаррі Поттера або дивиться матчі Євро-2024.
Днями перед сном вдалося заповнити свою невеличку прогалину: подивився «Я і Фелікс» і «Носоріг». Обидва фільми занурюють у дитинство, у спогади — туди, де були фотошпалери, телефони з диском, де на тебе падає з антресолі коробка з новорічними іграшками (у мене вона була точнісінько в тому місці, як у фільмі), де батя під гітару співає «Дим сіґарєт с мєнтолом…». І коли ти занурюєшся в цю атмосферу і раптом спам’ятовуєшся, тобі часом важко повірити в реальність: що ти в армії у свої сорок, що триває війна й убивають людей у дитячих лікарнях. І ти змушуєш себе повірити в усе це. І терпіти. Щоб колись знову все було добре. І можна було спокійно перебрати стару коробку з новорічними іграшками разом з дітьми.