Нещодавно всіх сколихнула новина про повернення Анни Нєтрєбко до лондонського Королівського оперного театру. Якщо ви раптом пропустили, нагадаю: Анна Нєтрєбко — проросійська оперна співачка, яка впродовж останнього десятиліття запамʼяталася не лише виступами на найпрестижніших майданчиках світу зі своїм сопрано, а й досить бурхливим політичним життям.
У 2014 році Нєтрєбко, наприклад, підтримала створення «Новоросії» та щасливо фотографувалася з Олєґом Царьовим, тримаючи сепаратистський прапор. Тоді на інцидент відреагувало навіть австрійське МВС, оскільки Нєтрєбко має австрійське громадянство. Однак справжні труднощі почалися 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Співачку звільнили з Metropolitan Opera в Нью-Йорку. Скасували її виступи в багатьох європейських містах. Сама ж Нєтрєбко пристрасно боролася за відновлення власної репутації: скаржилася на Metropolitan Opera, вимагаючи компенсації, казала про дискримінацію за національністю, писала дописи, де то засуджувала війну й стверджувала, що її позицію неправильно інтерпретують, то висловлювала протест проти лицемірства Заходу, відмовляючись «засуджувати батьківщину». Хай там як, але навіть один із чільних російських оперних театрів зрештою скасував виступ Нєтрєбко через неоднозначність позиції.
Проте вже восени 2022 року стало зрозуміло, що Анна Нєтрєбко й далі виступатиме в європейських столицях і провідних культурних центрах. Просто не у всіх. Просто менш публічно. А потім — повернення на міланську сцену La Scala 2023-го. А ще — виступ на Palm Beach Opera у Флориді кілька місяців тому.
Звісно, Нєтрєбко не всюди приймають із розкритими обіймами, але приймають — і цього достатньо. Достатньо, щоб оцінити рівень толерантності / резистентності до російських митців, який може дозволити собі Західна Європа та США, коли йдеться про людину, яка відверто підтримала анексію українських територій та не висловила жодної послідовної думки щодо своєї політичної позиції після початку повномасштабного вторгнення. Що вже казати про більш media-trained представників російського культурного світу. І тут теж не без прикладів.
The New York Times 3 квітня опублікувала статтю із заголовком «Ольга Смірнова, да Вінчі балету, облаштовується в новому житті та новому репертуарі», де йдеться про те, як «колишня зірка Великого театру, найвідоміша танцівниця, яка покинула Росію, робить карʼєру в Національному балеті Нідерландів».
Згідно з матеріалом, до 2022 року Смірнова була однією з найбільш затребуваних балерин Росії, мала величезний репертуар. Проте через кілька тижнів після повномасштабного вторгнення залишила Великий театр та приєдналася до Нідерландського національного балету. Полишаючи Росію, Смірнова писала, що їй соромно за свою країну (в оригінальному дописі фраза звучить дещо інакше: «Я ніколи не думала, що мені буде соромно за Росію» — і це важливо), що вона «проти війни всіма фібрами своєї душі».
Ціна цього рішення для неї була високою, йдеться у The New York Times, адже тепер, три роки по тому, Смірнова має «дуже мало контактів» із колишніми колегами, друзями й родиною, якій «важко зрозуміти рішення» доньки. Окрім цього, труднощі адаптації в новому середовищі. «Я маю деякі психологічні проблеми й намагаюся адаптуватись до нової культури», — зазначає Смірнова, але додає, що це, звісно, не порівняти з «кошмаром», у якому «український народ живе щодня».
«На Заході аура Смірнової лише посилилася», — зазначають у виданні. До того ж «Смірнова змогла продовжити свою міжнародну карʼєру на власних умовах»: у червні балерина планує повернутися до Американського театру балету як запрошена артистка в «Жизелі». До речі, публікувати статтю в The New York Times про підготовку нової постановки-перепрочитання Шекспіра «Леді Макбет», де Смірнова виступатиме в головній ролі, на мою думку, дуже іронічно.
Зі статті читач дізнається дещо й про позабалетне життя Смірнової. З російськими артистами балету в дискусії вона намагається не вступати. Живе за кілька хвилин ходьби від театру зі своїм чоловіком, який виїхав разом із нею 2022 року. Посада в Нідерландському національному балеті гарантована до 38 років — Смірновій нині 33. Загалом почувається комфортно. «Як показала мені ситуація, не можна бути впевненими в майбутньому. Я намагаюся не мріяти довгостроково», — зазначає балерина.
У межах кількох тисяч знаків для читача може відкритися одразу кілька історій. І яка саме — залежить лише від читача. Можливо, хтось побачить в оповіді Смірнової вимушений переїзд у невідомість, трагічне розставання з родиною, важкий психологічний стан та працьовитість, яка веде до нових вершин і, зрештою, переродження. Нехай. Але я бачу ще дещо.
Я бачу, як росіяни, які виїжджають за кордон, стають героями натхненних, співчутливих матеріалів про початок нового життя в турбулентному світі, який, якщо вірити стилю схожих текстів, розхитався самостійно й непередбачувано, змусивши простих, хороших, недотичних до політики людей (особливо митців) шукати нових, неминуче тернистих шляхів особистісного зростання. Звісно, без жодного колективного рішення щодо проблеми, яка заважає повернутися додому й той дім крок за кроком змінювати.
Бачу, що, щоб завоювати (у цьому випадку лише метафорично) довіру, досі достатньо кількох вчасно сказаних, правильно побудованих, простих (і за синтаксисом, і за змістом) речень — дарма що за обережним «не розуміють рішення доньки» ховається значно більше, як і за небажанням вступати в дискусії з російськими колегами. Бачу, що війна цілком може стати виходом у кращий, зручніший, більш захопливий та професійно стимулювальний світ, який вабить значно більше, ніж домашня диктатура, і на роки вкорінює в умовних комфортних (завдяки атмосфері дозволеної і завченої ще вдома політичної бездіяльності) Нідерландах.
«Ситуація» і «щоденний кошмар» тривають, бо це «гра в довгу». І правда в тому, що інформаційно «ситуація» лише ускладнюється, адже відверто непослідовних (хоча, як бачимо, і ця риса не стала катастрофічною для карʼєри) діячів і діячок на кшталт Нєтрєбко в міжнародному медіапросторі стає все менше. Навіть відвертого «руского міра» — менше. Він шукає (і знаходить) нові способи впливу.
Для мене ж немає кращої (з нового, звісно) ілюстрації цих процесів, — і тут нарешті переходимо до літератури, — ніж свіжий роман Марка Гебера «Менші руїни» (Lesser Ruins). Його називають «найсміливішим та найцікавішим американським романом за останні роки», «винахідливою медитацією», «витвором справжнього мистецтва» тощо. Марк Гебер, до речі, і справді створює винахідливий текст про одержимого французьким філософом Монтенем професора, якого навіть смерть власної дружини цікавить менше, ніж написання того самого геніального тексту, який врешті пояснить Монтеня. Розумію, чому роман вражає. От тільки перший десяток сторінок — і вже зрозуміло, що десь поруч із ноутбуком Гебера точно лежало кілька томиків Достоєвского. Надто багато тут того, що Володимир Рафєєнко коротко схарактеризував як «мікс квадрата і круга, помножений на бажання вбивати з найліпших міркувань». І з цієї позиції, чесно кажучи, вже не так і цікаво.
Окрім цього, текст Гебера здається непересічним суто технічно: ексцентричний пристрасний потік свідомості, нагромадження обсесивних думок, водночас белетризована оповідь про самого Монтеня й про його оточення, фіксація, постійне кружляння довкола одного образу. Неуважного читача точно вразить ця химерна стилістика. Уважного ж — ні. Бо уважний бачив епіграф — «Літо в Бадені» Лєоніда Ципкіна. Це маловідома в нас і дуже відома на Заході повість, де в дуже схожий спосіб переплітаються оповідач та Достоєвскій.
І здавалося б, нічого такого. От тільки Достоєвскій лишається неперепрочитаним. Звʼязки російської літератури із західноєвропейськими літературами — недооціненими. Природа подальшого російського впливу на ці літератури — непрописаною. Зостається тільки суцільний непробивний російський погляд (скажіть, а існує термін Russian gaze? Може, введемо?), що спостерігає не лише з теренів відверто ворожого до України, а тому й примітивного, «руского міра», а й напозір нейтральних розумних текстів, які начебто не мали жодного стосунку до російсько-української війни — і байдуже, говоримо ми про роман-ремейк Ципкіна чи про статтю зі Смірновою. В основі — одне явище, а саме зрада базового критичного мислення, дотримання якого могло б підважувати як абсолютистські твердження щодо книжок ХІХ століття, так і начебто аполітичні історії тижневої давності.
Як я вже казала, «ситуація» ускладнюється. Час змінювати сокиру на пінцет. А Гелен Пікетт, хореографиня, яка працює зі Смірновою, до «Леді Макбет», до речі, ставила «Злочин і кару». Це до теми Russian gaze.
