Союз різних

«Європа в економічному сенсі є гігантом, у політичному ж – карликом. І сьогодні, і в бли­­зькому майбутньо­­му немає й не буде «європейців», готових віддати за «Європу» свої життя», – так оцінив потуги зі створення спільної євро­ідентичності поляк за походженням й американець за усвідомленням Збіґнєв Бжезинський.

 

 

Коли один із «батьків» нової Європи Жискар д’Естен у 1970-х роках вирішив на догоду поєднанню з німцями скасувати святкування 8 травня як Дня перемоги, тисячі людей із ветеранських та профспілкових організацій вийшли опротестувати це рішення. У 2001-му міністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін, вочевидь, поспішив із висновком: «Європейська ідентичність є історичною і культурною реалією». За опитуванням газети Le Monde, проведеним двома роками пізніше в шести країнах Європи, у свідомості європейців немає чогось такого, як «європейський пантеон»: кожна країна відтісняє чужоземні особистості, а загалом Європі притаманне радше співіснування національних пам’я­тей, аніж їх інтеграція.

 

Окрім ефекту присутності на­ціональної пам’яті, для кожної етнічності характерні збереження звичаїв, традиційний одяг, організація суспільного життя, обізнаність із рідною кухнею. Коли названі риси вже непомітні, національна ідентичність мо­­же проявитися у ціл­­ком новому, неочікуваному вигляді. На думку української дослідниці Наталії Дере­­вінської-Со­бесь­кої, хоч у процесі європейської інтеграції (її нерідко ототожнюють із вестернізацією) спершу й виникає бажання приймати певні, передусім західні, нововведення, пізніше національна ідентичність відкидає незрозумілі їй речі і повертається до своїх цінностей. Спрощено: якщо, куштуючи вперше оливки, ви спочатку захоплюєтеся їхнім смаком, то пізніше все ж повернетеся до маринованого огірка з бабусиного слоїка.

 

Українці, як й інші пострадянські народи, пам’ятають намагання створити «нову історичну спільність – радянський народ». На думку того самого Бжезинського, у цю байку повірили хіба що чиновники з Держдепартаменту США, які за аналогією з «американським народом» не помітили визвольних устремлінь балтів, українців та інших неросійських народів. Тому, коли наступник д’Естена на посаді президента Франсуа Міттеран брався описувати істо­­рію континенту як пригоду «братерських народів, яким знадо­­би­лося понад тисячу років, щоб визнати себе такими, як вони є, і разом повернутися до своїх джерел», ми могли лише посміхнутися: десь ми таке вже чули. «Якщо Європі й вдасться досягти об’єд­навчого апогею, вона швидше нагадуватиме не Америку, а велику Швейцарію», – пише Бжезинський. Сьогодні ж вона, як засвідчила газова криза, нагадує хіба що желе у замкненій оболонці Шенгена. Підтверджує цю тезу й активне відродження правого консерватиз­­му, підкріпленого ультракатолицизмом. Ця пара переможно крокує просторами Австрії, Франції, Польщі. Не переоцінювати загрози євроасиміляції радить і польський соціолог Єжи Єдліцький. На його переконання, культурна інтеграція відбулася вже тоді, коли впали кордони і було відкрито доступ до інформації.

 

 

Євроінтеграція є одним із аспектів глобалізації, яку так любив свого часу пропагувати Білл Клінтон, називаючи її економічним еквівалентом сили природи. Процес створення єдиної єврототожності крокує поруч із соціалізацією життя, видозміною поняття про родину, укоріненням толерантності до національних і сексуальних меншин. Застереження до євроінтеграції, яке небезпідставно висувають представники української еліти: чи можемо ми собі дозволити влитися в європейське море з недовершеною націо­­­нальною самосвідомістю, коли на наших околицях населення ще може окреслювати себе як «совєтське», а слово «євро» асоціюється з модерно пофарбованою стіною? Себто як, не говорячи однією мовою, не ходячи до єдиної помісної церкви, без побічних наслідків долучитися до євроспільноти? Такі проблеми мають і білоруси, в ос­­нові ідентичності яких лежить, на думку публіциста Сергія Багро, проти­­став­­-
лення себе світові. «Але в чому ж особливість білоруської інакшос­­ті?» – запитує він і відповідає: «Цього країна ще не вирішила».

 

Львівський історик Ярослав Грицак чомусь упевнений, що голоси українців і білорусів «зву­­чать приглушено або не цілком певно, як непевними є і їхні ідентичність, і місце в Європі. Бо Європа – це не Радянський Союз: там не можна показуватися без національної ідентичності, традицій, власної культури».

 

Очевидним є факт, що українці й білоруси не перебувають, можливо, в такій вигідній позиції, як нещодавно приєднані до ЄС угорці чи поляки, моноетнічність яких є приводом для анекдотів. Але той самий Грицак зазначає, що українське націєтворення не таке вже й запізніле, як видається. Україна разом із Литвою та Росією потрапляє у групу з вельми поміркованою інтенсивністю національної ідентичності. Фактично спостерігається зростання ролі соціальних ідентичностей на тлі поступового зменшення важливості націо­нальної тотожності. Інакше кажучи, ми маємо шанс увійти до Європи не як, приміром, затяті українці, а як «гостинні», «релігійні», «приязні» люди. Українцями для європейців ми станемо «за фактом прийняття».

 

 

Оскільки зовнішньополітична ситуація (мається на увазі неокреслений статус України в її проєвропейських устремліннях) надає нам «час і натхнення», можемо хвильку поміркувати: що українці можуть докласти до спільного борщу європейської тотожності? Як зазначає бельгійська дослідниця Валері Розу, чим є так звані європейські цінності, окреслити важко. Допоки Євросоюз розширюватиметься, принаймні у царині європейської пам’яті залишатимуться прогалини і недомовки. Для прикладу: уявляючи собі факт майбутнього приєднання України до Євросоюзу, європейці не зможуть прийняти образ Богдана Хмельницького у, скажімо, його польському трактуванні. Або, записавши до реєстру «традиційно словацьких страв» брин­­зу, Європа здивується, коли під час вступу Україна заявить, що це «суто українська страва». Стрибати на підніжку європейського потяга потрібно якнайшвидше, доки за нас усього не «роз’яснили» інші.

 

А ось чого не слід виставляти, то це своєї провінційної самозакоханості. Після десятиліть самобичування за гріхи фашизму в Німеччині, переоцінки колоніальної спадщини у Франції, примирення зі своїм «європейським», а не «острівним» статусом у Британії українців не зрозуміють, якщо у нашому багажу червоною ниткою буде присутнє пресловуте «наші мікросхеми найбільші у світі», а «наші поїзди – …». До речі, певне несприйняття на Заході українського бачення Голодомору має ту саму причину. Реалією ж сучасної України є захист наукових (!) праць із назвами на кшталт «Аберація християнства, або культурний імперіалізм у шатах псевдохристології», з яких, між іншим, можна дізнатися, як заради ближнього свого «ненавистю та безоглядною боротьбою» вчить «приймати ворогів» своєї нації український націоналізм або що в українській класичній традиції «Бог зображується передусім як український Господь». Якщо у розвитку української самосвідомості домінуватимуть саме такі підходи, питання бути чи не бути в європейській нації, нам, вочевидь, не «загрожуватиме».