18 лютого відзначаємо річницю з дня народження однієї з найвідоміших жінок українського громадського руху і педагогіки — Софії Русової. Її внесок, попри шлюб із не менш активним діячем, є значним — як у зв’язку з діяльністю чоловіка, так і незалежно від нього. Попри тернистий життєвий шлях, поліційні переслідування й еміграцію, Софія Русова долучилася до кількох періодів українського руху:
- періоду громад,
- політизації руху,
- першої революції,
- Визвольних змагань,
- еміграційного періоду.
Її теоретичні й практичні напрацювання, як і вольові рішення та злами біографії, можуть слугувати дороговказом і сьогодні.
Одруження з Олександром Русовим: взаємне посилення протилежностей
Софія Русова народилася 1856 року в Олешні, у маєтку колишнього військового офіцера. За походженням вона була шведкою Ліндфорс по батьківській лінії, французкою Жерве — по материнській, і російською дворянкою, яка виросла в типовій атмосфері для Російської імперії. Вихована в традиції відповідальності дворян перед підданими, вона остаточно сформувала свої світоглядні орієнтири вже у спілкуванні з майбутнім чоловіком — Олександром Русовим.
Своє «перетворення» на українку Софія Федорівна визнавала заслугою чоловіка — відомого етнографа й фольклориста Олександра Русова, теж українця «за вибором», що мав російсько-грузинське походження, проте став одним з основоположників української статистики. Саме за його порадою молода гімназистка вирушила до родинного маєтку на Чернігівщині, щоб зібрати народні пісні, колядки та щедрівки, і повернулася до сестри Марії в Київ «…з текою, напханою матеріалами з етнографії Алешні». Згодом вона згадувала, що саме на цьому ґрунті зародилася їхня взаємна симпатія з Олександром.
Весілля Русових стало вагомою подією в українському культурному середовищі. Посадним батьком був Михайло Драгоманов, рідний дядько Лесі Українки, а Микола Лисенко саме в помешканні сестер Ліндфорс здійснив постановку першої української опери «Різдвяна ніч» і підготував для нареченої дорогий подарунок — рапсодію на пісню «Золоті ключі».
Перше враження від цієї пари Дмитро Дорошенко передав словами: «Хвиля і камінь, вірші і проза, лід і полумʼя». Проте саме ця відмінність характерів допомагала їм долати життєві випробування: «…всі, хто згадує Русових, дивуються, як вони могли так багато працювати при своїм циганськім житті, вічних переїздах, а головно — чисто ярмарковій метушні у власній хаті…».
Будучи «еволюціоністом, культурником і народником у найширшому значенні цього слова», Олександр Русов цілковито підтримував «революційні прагнення дружини». Де б Софія й Олександр Русови не жили — в Чернігові, Харкові, Києві чи Одесі, — їхнє помешкання ставало центром інтелектуальної, громадської та національно-революційної роботи. Там збиралися представники місцевої громади, зберігалася заборонена література і відбувалися дискусії та планування розвитку української справи.
Показовою стала перша весільна подорож Русових. Навесні 1875 року за дорученням київської «Старої громади» подружжя вирушило до Праги з метою видання першого «суцільного» «Кобзаря» Тараса Шевченка, що мав містити заборонені цензурою твори — справді детективна і драматична історія. Ця поїздка дала Україні неоціненний культурний здобуток, але стала для родини трагедією: у Празі вони поховали тримісячну доньку Людмилу.
Другий син Русових, Михайло, подавав великі надії в науці, однак рання смерть у 33 роки урвала його кар’єру. На руках у Софії Федорівни залишилася чотирирічна онука Оля — та сама дитина, яка в грудні 1921 року переходила з бабусею Збруч, «втікаючи від большевицького наїзника».
Третя дитина Софії, донька Люба, ще немовлям стала «учасницею» підпільної діяльності батьків. Під час одного з обшуків поліції «компрометуючі» папери мати сховала в її пелюшки. «Боже, — писала Русова, — як обережно я її клала, щоб папери не зашелестіли, як щільно вкрила її, щоб, бува, ніжками не порозкидала пелюшок…». Дітям довелося зростати в умовах арештів і постійних переїздів. Згадуючи побачення у катеринославській в’язниці, Софія Федорівна писала: «Миші було вже 5 років і він з ненавистю ставився до жандармів… Маленька трьохлітня Люба… вимагала від імперського поліцая одного: “випустіть мою маму, пустіть мою маму!”».
За незвичайних обставин народився молодший син Юрій — майбутній учений і громадський діяч. Його батьків якраз переслідували у справі фатальної для «Братства тарасівців» пересилки забороненої літератури з Галичини, й мати народила його ледь не у вʼязничній камері. Та це не завадило її синові стати відомим ученим: від успішного випускника природничого факультету Київського університету, делегата від студентської громади до Української Центральної Ради, і до доцента зоології та іхтіології в Кам’янець-Подільському університеті, доктора філософії Віденського університету, викладача у Чехословаччині та директора секції рибальства в Національному зоотехнічному інституті в Бухаресті.
Вже у 1915 році Софія Русова овдовіла: під час евакуації з Києва до Саратова Олександр Русов захворів у дорозі й помер. Згадуючи спільне життя, вона писала: «Ми ніколи не знали й не добивалися комфорту, завше жили в невеличких кватирях, які діти наповнювали своїм галасом, і свої статистичні праці Ол. Ол. написав на тому столі, під яким весело вовтузились діти».
Любов і взаємозвʼязок із власними дітьми та дієве відчуття громадського обовʼязку зробило із Софії Русової видатну педагогиню, досвід якої й досі є актуальним та сучасним.
Теорія і практика творення української освіти
Софія Русова розпочала педагогічну діяльність 1871 року, відкривши разом із сестрою перший у Києві (а можливо, й по всій імперії) дитячий садок — подію, що стала знаковою для становлення українського дошкільного виховання. Надалі її праця охоплювала організацію недільних шкіл і народних читань, укладання підручників («Український буквар», «Початкова географія»), викладання у Фребелівському інституті й активну участь у численних учительських з’їздах, де вона послідовно відстоювала ідею національної, рідномовної школи.
У 1917–1919 роках діячка стала однією з ключових постатей розбудови української освітньої системи. Як очільниця Департаменту дошкільної й позашкільної освіти Генерального секретарства (згодом Міністерства) освіти Української Народної Республіки вона проводила дерусифікацію шкіл, ініціювала підготовку українських підручників, сприяла створенню нових навчальних закладів: лише з березня по вересень 1917 року було відкрито 66 шкіл і 21 українську гімназію. Софію Русову обрали до Центральної Ради як представницю просвітницьких організацій — так вона стала однією з 11 жінок у фактичному першому парламенті незалежної України.
Свої погляди на національну школу педагогиня формулювала чітко й безкомпромісно: «Намагання всіх народів до забезпечення своєї власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи…».
У праці «Націоналізація школи» (1917) вона наголошувала: «В педагогіці не може бути загальних світових шаблонів… є один науковий принцип — школа скрізь повинна відповідати психології дітей…». І далі: «Рідна, національна школа, це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу… Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість… Раби утворювалися в …чужій школі…».
Не маючи університетської освіти (її формальні документи — атестат із золотою медаллю Фундуклеївської жіночої гімназії та диплом на право викладання французької мови), Софія Русова стала професоркою педагогіки й докторкою соціології Honoris causa у Празі. Вона читала лекції на Бестужевських курсах у Санкт-Петербурзі, у комерційному та Фребелівському інститутах у Києві, в Кам’янець-Подільському державному університеті, а в еміграції очолила кафедру педагогіки Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. Там вона розвивала теорію дошкільного виховання й представляла українську педагогічну думку на міжнародних форумах.
Також Софія Русова була засновницею і співредакторкою першого українського педагогічного журналу Наддніпрянщини «Світло» (1910–1914), а ще організаторкою і керівницею Всеукраїнської учительської спілки в роки національно-визвольних змагань. Її педагогічна концепція поєднувала національну ідею з глибоким розумінням психології дитини. «Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти…» — писала вона 1918 року.
Особливу увагу Русова приділяла дошкільному вихованню. У праці «Колись і тепер» (1927) вона наголошувала: «Ми мусимо… підготувати таких провідниць дошкільних установ, які зуміють ставитися до дітей з необхідною увагою і пошаною…». Вона підкреслювала значення мови, природи й пісні: «В нашому садку мусить панувати природа… В наших дитячих установах мусить панувати наша рідна пісня!».
У ширшому соціальному вимірі школа, на її думку, покликана формувати активного громадянина: «…суспільне завдання школи є приготовити правдивих громадян…», а «гаслом нової школи є саморозвиток і соціальна служба…». Водночас вона застерігала: «Справжнє виховання починається не з школи, а далеко раніш… те перше слово та мова… стає їй назавжди рідною…».
Вагоме місце у педагогічній системі Софії Русової посідала гра. У праці «Соціальне виховання. Його значення в громадському житті» (1930) вона зазначала: «…в іграх розвивається дитяча думка… Гра гуманізує учасників… Гра дає радість…». Саме через гру, на її переконання, дитина вчиться співпраці, справедливості й творчості. І цей погляд є напрочуд актуальним для сьогодення.
У пізніших роздумах про молодь Софія Русова підсумовувала: «Тільки сильна воля, високий інтелект, чистий, непохитний характер може дати повну духову незалежність… Український народ потребує юнаків з незалежною самостійною думкою…». Ці слова стали своєрідним кредо і життя педагогині — служіння освіті як основа національної гідності й державного майбутнього.
Лідерка українського жіночого руху
З кінця ХІХ століття Софія Русова активно поєднувала педагогічну працю з боротьбою за права жінок і їхню просвіту. У 1890-х роках вона організовувала літературні читання для дівчат-гімназисток, підтримувала жіночу освіту, сприяла формуванню жіночого інтелектуального середовища. Її активна діяльність була прикладом і символом незламності для багатьох інших українок.
У 1917–1920 роках Софія Русова стала однією з провідних діячок українського жіночого руху. Її обрали заступницею голови української філії Жіночої національної ради, а в Кам’янці-Подільському вона очолила Жіночий комітет, який організував громадський шпиталь для українських військових. Вона виступала на всеукраїнських освітніх з’їздах із доповідями про націоналізацію школи та роль жінки у вихованні; її курс лекцій «Дошкільне виховання» (1918) став програмною працею, що підкреслювала суспільну місію жінки як виховательки нового покоління.
В еміграції Софія Русова репрезентувала українство на міжнародній арені жіночого руху. 1922 року взяла участь у Міжнародному жіночому конгресі в Гаазі, де поінформувала світ про голод в Україні, а 1923 року — у конгресі Міжнародного союзу за громадянські права жінки в Римі. Вона співпрацювала з міжнародними жіночими організаціями, виступаючи з доповідями про становище українських жінок і необхідність захисту прав національних меншин.
У 1930-х роках вже «ветеранка» українського руху стала моральним авторитетом світового українського жіноцтва:
- взяла участь в Українському жіночому конгресі в Станиславові (1934),
- очолила Українську національну жіночу раду (спершу в Кам’янці-Подільському, згодом у Празі),
- стала почесною членкинею «Союзу українок» у Галичині, товариства «Мироносиць» на Буковині та довічною почесною головою Всесвітнього союзу українок із осідком у Львові.
Софія Русова була однією з небагатьох представниць українського жіноцтва на конгресах і з’їздах, організованих міжнародними жіночими об’єднаннями в Австрії, Голландії, Данії, Італії, Франції, Чехо-Словаччині. Водночас «жіноче питання» для неї залишалося передусім загальнолюдським. За її переконанням, поки «…не запанує в житті людяність, поки не шануватимуть прав людини взагалі, не може й жінка мати жодного забезпечення своїх прав».
Особливе значення мало її звернення «до усіх Червонохресних організацій» і жіночих товариств з приводу голодомору 1933 року: «…Стає дивно, — писала вона, — як можуть орґанізовані держави Европи, Америки визнавати таку безладну державу, яка руйнує… край і нищить без війни міліони населення». У зверненні «До жінок світа», опублікованому в американському виданні «Жіночий світ», Русова наголошувала на потребі рятувати українських дітей — жертв громадянської війни і терору, застерігала від перетворення школи на «партійнополітичний мітинґ». «Для рятування дітей, — стверджувала Софія Русова, — нема територіальних кордонів, ані політичних пересторог. Мусить панувати один закон вселюдного гуманізму, вселюдний обов’язок захищати усіх дітей, як найдорожчий скарб».
Як членкиня Народної української ради в Празі вона була співорганізаторкою звернення до Верховного комісаріату при Лізі Націй щодо практики записувати українських емігрантів у паспортах «руськими» чи «поляками», називаючи це «найбільшим політичним насильством». 1930 року Русова виступала проти дискримінаційного становища української меншини в Польщі, а 1931 року була делегована понад 60 українськими організаціями Чехо-Словацької республіки захищати інтереси галицьких українців у комітеті національних меншин при Лізі Націй. У листі до сина Юрія Русова писала, що на цей вибір вплинули не лише знання французької мови, а й переконання, що «…ніхто не скаже того, що скажу я». «Не честолюбіє, не легкодухість», — зазначала вона, керували нею, а «…бажання прикласти сили на маленьку користь Україні».
Софія Русова осмислила роль українських жінок в новітній історії в кількох публікаціях, заклавши нам певний канон видатних діячок. До цього кола, безперечно, входить і вона сама — жінка, яка, попри численні життєві та політичні втрати, не загубила свого призначення: в теорії та практиці розвивати українську освіту та боротися за рівність і справедливість. Дещо несправедливо, що українці досі не повернули її останки із чужини, бо повернення додому, на деокуповану від червоних московитів батьківщину, було однією з мрій Софії Русової наприкінці життя.
