Дуже рідко коли дебати про Україну відбуваються без згадок про російську мову. “Якби Київ не заборонив Донбасу говорити російською, не було б війни,” – лунає з телеекранів та конференц-залів частіше, ніж хотілося б. Спростовуй — не спростовуй, а фейк прижився, особливо в обивательських, не політизованих колах.
Тим не менш, велика кількість французів у себе вдома зовсім не переймаються долею регіональних мов та культур, які, на відміну від російської в Україні, є автохтонними. “Традиція якобінства — це ставка на жорсткий державний централізм, недовіра до нефранкомовних громад, концепт одної нації — одної мови — однієї держави, – вважає активіст руху на захист корсиканської мови Пьєр Томазіні. – Воно б і добре, але ж всі знають, що Франція — це політичний проект, що об’єднав землі з дуже різними за корінням культурами: Прованс, де майже вмерла окситанська, Бретань з ледь-ледь живою бретонською, Ельзас, де в селах ще більш-менш тримається місцева версія німецької… Я вже не кажу про Каталонію та Корсику, що стали французькими провінціями лиш 250 років тому. Наша мова — це частина нашої ідентичності, нас самих. Але Париж про це не готовий говорити — боїться спокуси сепаратизму, що могла б виникнути, на думку політиків, у тих регіонах, де відродиться первинна автентика.”
Читайте також: Привид Третьої світової
Мильна опера з ратифікацією Хартії на підтримку регіональних та місцевих мов триває у Франції довгі двадцять три роки, себто з 1999, коли на державному рівні було підписано відповідний документ Ради Європи. Зобов’янання містить 98 пунктів. Кожна держава, яка його ратифікує, мусить дотримуватися бодай 35 з них. Франція, коли підписала Хартію, пообіцяла виконувати 39… і відклала справу до зелених віників. Все завмерло, поки, у статусі кандидата у президенти, Франсуа Олланд не пообіцяв у 2012 році домогтися ратифікації Хартії.
Щоб зрозуміти, в якому стані перебувають баскська, бретонська, каталонська, корсиканська, фламанська, ельзаський діалект німецької та окситанська, – всі ці сім мов мали потрапити під захист Хартії, – треба на дві хвилини уявити, що недоброї пам’яті Радянський Союз проіснував не до 1991, а, нехай буде, на 25 років довше. Що сталося б із українською у великих русифікованих містах? Ось така реальність у Франції. Зведені до статусу діалектів, всі ці мови майже витіснені з культурного життя та взагалі не існують в адміністративному. Шкіл, де б викладання відбувалося бретонською, чи, наприклад, корсиканською, нема, обов’язкових програм з вивчення цих мов у загальних школах відповідних регіонів також не існує. Навчання — тільки факультативне, вечірнє, суботнє, домашнє… Для найзатятіших.
Де починається загроза державній цілісності та закінчується право автентичних культур на існування на тих землях, де вони сформувалися? Де закінчується діалект і починається повноцінна, самодостатня мова? На ці дуже непрості питання кожна держава знаходить свої відповіді. Франція, на думку правника Фредеріка Петі, формально посилаючись на невідповідність Хартії державній Конституції, за суттю відтворює свою звичну бюрократичну традицію. “Національна Асамблея в січні цього року легко ратифікувала Хартію, а от у Сенаті Республіканці, скориставшись спеціальною процедурою “попередне запитання”, не допустили її до обговорення, – пояснює Фредерік. – Привід — регіональні вибори в грудні та небажання “допомогти” Олланду виконати передвиборчу обіцянку, здобути бали для соціалістів. Але все значно глибше. Не тільки Конституція, – політична традиція країни не передбачає мовної розмаїтості, яку захищає Хартія.”
Поховавши закон на захист семи регіональних мов, республіканці на чолі з Ніколя Саркозі швиденько зареєстрували свій проект light: про заохочення регіональних мов у побуті, медіа та кінематографії. Жодного натяку на перспективу використання всіх цих мов у адміністративному житті цей документ не містить. Офіційною державною мовою залишатиметься лише одна — французька. От згадаємо тепер закон Ківалова-Колесніченка, що також нібито апелював до базових документів Ради Європи. Пригадуєте поле використання російської в усіх регіонах, де знайдеться бодай 15 відсотків російськомовних? Так отож…
Читайте також: Переможцям закон не писаний
“Немає сенсу переглядати Основний закон заради регіональних мов”, – вважає лідер фракції Республіканців Бруно Ретайо. Контраверсійно, але позиція. Проте коли мова заходить про російську в Україні, ті самі люди пропонують зовсім інші пріоритети. Й попри те, що російська має медійні, комунікативні, освітні умови, про які не може мріяти жодна з регіональних мов Франції, сенатори та депутати Поццо ді Борго, Тьєрі Маріані, Крістіан Жакоб, Жерар Лонге та інші політики з близького кола Саркозі не втомлюються бідкатися про “утиски російськомовних в Україні”. Та мовчки політично добивають, у себе вдома, бретонську, окситанську, каталонську…
Подвійні стандарти? І це також. Але ще більше — звичка прямувати до мети, не гребуючи засобами. Не заморочуючись “периферійними територіями” та “вторинними культурами”, – і таке довелося читати про Україну в газеті “Русская мисль”, яка тривалий час виходила в Парижі. “Хартія не врятувала б сім мов, які повільно вмирають, – вважає Фредерік Петі. – Вона могла б стати лише символом поваги, жестом запізнілого вибачення за витоптану ідентичність”… Але навіть цього не станеться. Законопроект вкотре засне летаргійним сном, а промосковське лоббі повернеться до звичної справи — просуванння до влади за будь-яку ціну, в яких завгодно альянсах. Регіональні вибори у Франції — за півтора місяці. А Саркозі так прагне реваншу!