Я вже писав на цю тему, але вона й далі актуальна, ба навіть уже кілька днів, як гаряча, тож я дозволю собі повертатися до неї в більш-менш формалізованій формі. Інтерв’ю відбувалося за допомогою сервісу відеоконференцій Zoom, який за кілька останніх місяців став украй популярним, хоча ще зовсім недавно я й не здогадувався про його існування. Але, як бачимо, часи міняються швидше, ніж наше сприйняття здатне зареєструвати цю зміну. Отож відносини між моїм інтерв’ю і моїми статтями набули, якщо вжити улюблене слово концептуальних митців і деяких філософів, тавтологічного характеру. У радіоінтерв’ю я процитував фрагменти своєї останньої статті, а нині дозволяю собі знову писати про це. Дехто характеризує такі дії як «масло масляне», але мені більше пасує метафора собаки, що крутиться колом, намагаючись схопити свій хвіст. Я з болем зізнаюся, що ця метафора цілком добре описує стан, у якому — не без нашої особистої участі — ми опинилися.
Журналістка з розумінням зауважила, що внаслідок пандемії кілька конкурсних проектів перенесли свою реалізацію з реального простору у віртуальний. А потім запитала, як ця віртуалізація впливає на творців культури та їхні проекти.
Читайте також: Спільність минулого
Відповідаючи, я зрозумів, що в такому переході поки що немає доброї відповіді на дуже багато запитань, які знай сиплються на нас протягом останніх місяців і тижнів. Попри спроби запхати життя у віртуальний простір комп’ютера, дійсність щокроку утинає з нами якусь витівку й вимагає від нас цілком невіртуальної реакції. Тож кому можна вірити? Де можна шукати відповіді? Де шукати відповіді, щоб не крутитися, як той собака, за своїм хвостом?
Я припускаю, що відповіді походитимуть радше з історії, філософії, літератури, мистецтва, а отже, із самого ядра нашої культури, а не від фармацевтичних фірм, суспільних медіа й космосу. Тож кому вірити? Фармацевтичній компанії Pfizer, Маркові Цукерберґу чи Ілонові Маску, — а може, Платонові, Томі Аквінському, Шекспірові, Юзефові Тішнеру, Ользі Токарчук?
Проживши кілька років на Манхеттені з гарним видом на Центральний парк, я щодня усвідомлював, що живу в сюрреальній золотій клітці, яку доглядають і утримують у належній формі «інші», ті, хто щодня їздить на роботу. У сьогоднішньому номері The New York Times Девід Брукс висловив це так: «Люди на заможному Манхеттені живуть в одному світі, а люди за кілька миль далі в Бронксі — в іншому. Чимало чорних родин посилають своїх дітей борсатись у школи в ґетто, тим часом як білі родини перебираються в передмістя й кожні кілька років одягають чорні теніски, протестуючи проти расової несправедливості».
Нині, коли вже лише на екрані телевізора спостерігаю події на вулицях Нью-Йорка, я пригадую ті відкриття й думки, які супроводили їх. Моя донька Оля охарактеризувала тодішню ситуацію так: США — це приклад «безкласового класового суспільства», де уявлення про суспільний клас модифікувалося в бік раси. Навіть тільки побіжне спостереження подій, які відбуваються тепер в Америці, породжує в мені глибоке відчуття дискомфорту. Поміж багатьох цікавих думок, прочитаних за кілька останніх днів, я знайшов таку: «Суспільство, позбавлене етичного фундаменту, саморефлексії, емпатії та краси, — це суспільство, яке втратило свій шлях». Шекспір, Конрад, Мілош і багато інших письменників та мислителів звертали увагу на конфлікт між індивідуальними прагненнями й колективними обов’язками, на отруйні плоди страху та небезпечну спокусу невігластва. Філософ і ксьондз Юзеф Тішнер, що його я не раз цитував, висловив думку, яка всякчас лишається з нами: «Повноцінний діалог формується на основі певного експліцитно або імпліцитно утвердженого принципу: ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе, немов ззовні, — я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди, і тільки отак можна знайти відповідь на питання, які ми є насправді».
Читайте також: Радник
Відповідаючи журналістці Львівського радіо на запитання, що було мені надто близьке серед запропонованих на конкурс проектів, я процитував фрагмент своєї недавньої статті:
«Зрештою, є й такі, що, чи то спираючись на досвід, чи то керуючись передчуттями, прагнуть побудувати на місцевому рівні нові зв’язки між творцями, а також між творцями й жителями міста в дусі суспільного відродження. Ця категорія імпонує мені найбільше, бо такі творці розуміють культуру так, як і я, — як особливий зв’язок між нами як індивідами, здатний створити суспільну єдність.
Саме завдяки такому розумінню культури ми можемо плідно інвестувати капітал нашої ідентичності».
Чи можна такі думки реалізувати у віртуальному просторі? Можливо, але підвалин нам однаково доведеться шукати в глибокій культурі. Якщо пощастить, нам, можливо, вдасться поєднати дві важливі категорії: локальність та універсальність. Може, у цих пошуках є місце й для метафори собаки, що ловить свій хвіст за доби, коли гине один із наших світів.