На знак протесту проти цієї інтервенції у Варшаві 8 вересня облився бензином і згорів філософ Ришард Сивець. У Празі студент Карлового університету Ян Палах 10 січня 1969-го спалив себе на Вацлавському майдані. Незабаром там само наклали на себе руки Ян Заїц, робітники Йозеф Главатий у Плзні та Мирослав Малінка в Брні, підліток Ян Береш у Хебі, а загалом упродовж трьох місяців до такого акту вдалися 26 чехів, із яких семеро загинули.
Свічки і квіти щороку є навколо меморіальної плити «смолоскипів свободи». Юнак Ромас Каланта 14 травня 1972-го згорів у Каунасі з вигуком «Свобода Литві!» («Lietuvos laisvės»). Муса Мамут спалився 23 червня 1978-го в Беш-Тереку через перешкоди репатріації з Азії до Криму депортованих і реабілітованих татар, які шанують його пам’ять. Обурений замовчуванням убивства тисяч людей радянськими катами в Катині, поляк Валенти Бадиляк 21 березня 1980 року прикувався ланцюгом і запалав у Кракові. Драматург і президент Вацлав Гавел писав, як сила безсила спроможна здолати посттоталітаризм. Інший колишній дисидент, в’язень сумління і правозахисник, психіатр Семен Глузман вважає ці самогубства не патологією, а опором сваволі, коли решту способів боротьби вичерпано. Чехи шанують пам’ять Яна Палаха, але варто знати такі самі відчайдушні вчинки до і після цього. До самоспалення на знак протесту проти сваволі вдавалися не лише народовольці Росії та буддисти – ченці В’єтнаму.
Читайте також: Людина-смолоскип
Повстанець Юрій Михайловський жив 20 років у криївці на Тернопіллі й спалився живцем, щоб не взяли вороги. Василь Макух, поранений у бою і непритомним схоплений прикордонниками, після 10 років ув’язнення в таборах Мордовії мешкав із родиною під наглядом у зросійщеному Дніпропетровську, листувався з друзями, читав «Собор» Олеся Гончара, а 5 листопада 1968-го неподалік Бессарабки в Києві облився бензином й, охоплений вогнем на Хрещатику, гукав: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна! Геть з окупованої Чехословаччини!». Міліція розганяла людей, а наступного дня мученик у лікарні сказав перед смертю, що нащадки пишатимуться його вчинком. Держбезпека пильнувала похорон, на допитах замордувала сестру небіжчика, позбавила вдову з дітьми засобів для існування. Арешти спіткали Богдана Чабана і Степана Бедрила за листівки в його пам’ять. Закордонні інформаційні агентства розповіли про подію. Вчитель із Бердянська, що на Запоріжжі, Микола Береславський 10 лютого 1969-го намагався вчинити самоспалення в Київському університеті із закликами: «Свободу діячам української культури! Боріться за законні права української мови! Припиніть дискримінацію українського народу! Хай живе самостійна Україна!». Хворий після ув’язнення і голодувань у таборах суворого режиму, у своїй публіцистиці він викривав радянську владу в самвидавних «Українському віснику» і «Порогах», за кордоном. Лише за рік незалежності України Береславського реабілітовано, а 2005-го нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня незадовго до смерті. Дніпропетровський осередок Асоціації політв’язнів марно клопотався перед президентом України 2006 року про посмертне вшанування Василя Макуха званням Героя.
Пластун і «сокіл» із Бойківщини, член ОУН і політв’язень у Польщі, а потім у таборах Норильська й Магадана, Олекса Гірник повернувся до Калуша 1948-го, був інженером на цегельні, мав родину. Напередодні 60-річчя ІV Універсалу Центральної Ради про незалежність Української Народної Республіки вночі 21 січня 1978-го він вчинив самоспалення на Чернечій горі в Каневі біля могили Тараса Шевченка. У його розкиданих навколо виготовлених власноруч листівках названо прометеїзмом протест проти окупації, русифікації, тортур і поневолення, за самостійну соборну Українську державу. Попри заборону, труну було потай відчинено, і священик підпільної греко-католицької церкви відправив панахиду. Влада брехала про автомобільну аварію, та вдова довідалася правду від лікаря швидкої допомоги Михайла Іщенка, а родичі в Польщі, профспілка «Солідарність» і «Радіо Свобода» повідомили на Захід. Хтось щороку клав червону калину на могилу. Ім’ям Гірника названо вулицю в Калуші, відкрито меморіальні знаки й експозиції в Івано-Франківську, вшановано званням Героя України 2007-го; щороку його згадують товариство «Просвіта», демократичні та націоналістичні партії. В осередку організації «Чорнобиль-допомога» в Донецьку 2008-го відкрито музей «Смолоскип» у пам’ять Макуха і Гірника. Після 2010 року жоден урядовець не взяв участі в меморіальних заходах. Фундація Олекси Гірника на чолі з його сином Євгеном відзначила студента Віктора Мельничука з Луганщини за захист у суді навчання українською мовою, колишнього міліціонера Олександра Гнучкого за збереження листівок Олекси, його біографа Михайла Іщенка, Юлію Тимошенко і Юрія Луценка, Віталія Запорожця з Київщини, засудженого за вбивство садиста-міліціонера.
У День Незалежності 24 серпня 1998 року шахтарі заздалегідь заявили про ходу зі смолоскипами вулицею Радянською до пам’ятника Трудівникові Луганщини на захист Конституції. Вони вимагали вкрадену заробітну плату й хотіли спалити опудало паразита. Пікетників лякали генерали, загартовані мордуванням людей на похороні Патріарха Володимира в Києві 1994-го. Спецназ шукав вибухівку, зненацька вдяг чорні маски, гамселив кийками маніфестантів по нирках, труїв паралітичним газом, кількадесят осіб знепритомніло. Лікарі мовчали, тероризовані невідомими особами. Верховна Рада у вересні створила комісію, але слідство загальмовано. Шахтар Олександр Михалевич вчинив самоспалення 14 грудня на знак протесту проти знущань і помер за два тижні. Шахтарі 16 грудня атакували адміністрацію, а міліція не видала хижих беркутівців, які стояли на подвір’ї. Кілька робітників вдалися до самогубства, не одержавши заборгованої плати. Кримінальний кодекс України вбачає склад злочину в доведенні до самогубства (ст. 99), заваді профспілкам і порушенні законодавства про працю (ст. 132–133), зловживанні посадовими повноваженнями (ст. 165–166) і сваволі (ст. 198). Прокуратура не покарала винуватців. Тодішній керівник Луганської обласної адміністрації нині очолює фракцію Партії регіонів у Верховній Раді й замість України каже «наше государство» з євразійською ностальгією. Тривають плюндрування пам’яток, побиття за українську мову, замахи на життя. Архієпископ Донецький і Маріупольський Сергій з Єнакієвого погрожував самоспаленням, бо бандити палять і силоміць загарбують храми Української православної церкви Київського патріархату, яка в сотнях парафій, монастирях, притулках і доброчинних осередках піклується про дітей, старих, хворих та немічних. З нею спілкуються католики і (потай від єпископів) священики Московського патріархату.
Шість сторіч тому за відмову зректися переконань згорів на багатті Ян Гус, а Чехія повстала за рівність і гідність. Його девіз «Правда переможе» є на штандарті, що майорить над палацом президента Чеської Республіки. Незабаром минає 200 років від народження Тараса Шевченка, котрий присвятив батькові славістики Павелу Йозефу Шафарикові поему «Єретик», у якій писав, як зі страти Гуса все принишкло, та «постривайте! Он над головою старий Жижка з Таборова махнув булавою». В бронзі на майдані Старого Міста Праги похнюплені постаті дослухаються до магістра Яна, випростовуються й беруться до зброї, щоб не бути чужинським бидлом. Гусити захлинулись у розбраті. В поемі «Кавказ» сказано, як «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Кобзар ремствував, що «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!». Жертовність мучеників живить віру, відчайдушний спалах одинаків розбурхує сумління. Зараз ми не самотні, а зворохоблений і згуртований народ робиться нездоланним. Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі 1 липня 2009 року в Резолюції «Возз’єднання розділеної Європи» зрівняла нацизм і комунізм. У Донецьку шахтарі 22 червня 2011-го спалили на териконі прапори Третього Рейху і Радянського Союзу. В Києві 2013-го потрощено пам’ятник Лєніну. Шевченко оспівує Прометея: «Не вмирає душа наша… Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». Пильнуймось і не гаймо часу. У собі й навколо відчуймо живу силу свободи, якої варта і гідна згуртована, статечна, освічена й працьовита нація.