Анрі Берґсон, автор знаного нарису про сміх, зазначає, що поза людським не існує нічого комічного. Хоч би скільки ми вдивлялися в природу, вона не стане потішною. Та досить втрутитися людині, як одразу, либонь, з’явиться привід засміятися. Достатньо взяти капелюха й насунути собі на носа — і це викличе посмішку в оточення. Комічне передбачає абстрагування від прозаїчності, митарства, можливість не перейматися чимось серйозно, «відірватися» від реальності. Варто затулити вуха, як довколишній світ наповниться дивацькими рухами й жестами. Втім, для цього ми маємо поділяти всі соціокультурні смислові конвенції. Тому, хто не живе у конкретному суспільстві, не буде смішним те, що випадає з норм співжиття.
Отже, колективний сміх є чи не першою формою комічного. Тільки-но хтось голосно розрегочеться під час лекції чи в кіно: миттю загал відреагує на цю витівку невимушеною посмішкою. Потішними бачаться повтори фраз і висловів, особливо відірваних від контексту. Так само комічною є зміна голосового тону. Людина вдається до іронії, коли показує, нібито не розуміє, про що йдеться й нарочито наполягає на неймовірному.
Треба зробити над собою зусилля, щоб засміятися з того, як людина із власної неуважності перечепилась і впала. Бо ж іноді смішним видається знеособлення: важко утриматися від сміху, коли Санчо Пансу підкидають на ковдрі чи коли барон Мюнхгаузен летить на ядрі. Але сміх позитивний, коли не злорадствують, а зауважують зашкарублість, неоковирність, неуважність у поведінці. Комічне тут постає як випадковість, котру годі передбачити. Якщо певним чином змінити вираз обличчя — і одразу ж вигулькне дурнувата пика. Кумедними є жести, які дивним чином супроводжують виступ оратора, котрий, приміром, частенько чухає собі потилицю.
Читайте також: Інституалізація чи домінування
Отже, комізм буває спричинений надміром тілесного, коли його зовсім не очікують. А ще як ці жести до того ж хтось вправно імітує — сміху точно не оберешся. Люди посміхаються, коли хтось вдягнувся старомодно (байдуже, свідомо чи ні). Ми ж пам’ятаємо, що блазень виряджається строкато. Специфічні габітуси, або ж форми поведінки, дозволяють одразу маркувати людей, які спричиняють сміх. Берґсон наполягає, що нерідко комедії називають уже відповідними поняттями: «Скнара», «Гравець», «Ревнивець» тощо. Комічна вада ніби існує незалежно від суб’єкта.
Та сміятися означає вміти радіти. Коли Ніцше називає свою філософію «веселою наукою», він закидає християнству співчуття й жаль, які ніколи не дозволять втішатися. Справді, мало хто хотів би бути осміяним, і не кожному вдається зустрічати нацьковане презирство благословенною усмішкою. А чим могла б бути спільна усмішка, як не можливістю порозуміння?
Сміх амбівалентний, він дає змогу виказувати рівність і зверхність. Коли козаки обирають кошового отамана, вони вимазують його багнюкою, аби той не зазнавався й не думав, що чимось кращий за них. Але коли ті ж таки запорожці пишуть листа турецькому султану, скільки зневаги звучить у їхньому реготі! Як же близько підходять одно до одного у сміхові життя та смерть? Лише трикстеру, цьому міфічному героєві, вдається пов’язувати такі протилежності, та й то завдяки його вдачі бути не від світу цього.
У давнину сміятися означало, крім усього іншого, подолати страх і страждання. Воїн сміється перед битвою, як сміються самі боги. Діоніс оточує себе усміхненими вакханками, не побоюючись, що вони розірвуть його на кавалки. Але комедія починається як можливість висміятися, піднятися над чимось, що поневолює, виказати неповагу, навіть за допомогою непристойності. Затим і сатиричний жанр силкується висміяти вже соціальні вади. Та що може зрівнятися з анекдотом, жанром доволі невибагливим, який не лише розважає, а й часом повчає? Так, сміх виконує і терапевтичну функцію, даючи змогу доповнити серйозний погляд на світ. Демокріт сміється на противагу Геракліту, а Арістофан сміхом підважує діалектичний дискурс іронічного Сократа.
У Середньовіччі ми знаємо про іншу дилему: Христос ніколи не сміявся, натомість нестримний регіт є ознакою диявола. За сміх могли переслідувати як за гріх. Переважно це стосувалося сміхових обрядів чи ритуалів. Адже вони руйнували ієрархічну будову світу, хоча б шляхом пародіювання. Втім, і тут не обійшлося без несподіванок: якщо блазень або скоморох є таким собі підпільним фахівцем на поприщі сміху, то юродивий готовий стати мучеником цієї стихії. Сміхові ситуації є доказом викривлення світу культури порівняно із Царством Небесним. Аж ось вульгарні простонародні голоси лунають у карнавальній літературі Ренесансу з її низинним гумором (Рабле, Шекспір, Чосер, Сервантес).
Читайте також :Шопенгауер: франкфуртський Будда і його Атма(н)
А в новочасну добу сміх уже реабілітований сповна. Ба більше, він дає змогу піднестися тому, хто сміється, залишаючи десь унизу все те, що гідне осміяння (Гоббс). У часи Просвітництва гумор змінюється в’їдливо-сміховинною політичною критикою (Вольтер, Свіфт). А згодом романтики показали, що сміх існує не лише на масовому, а й на індивідуальному рівні. Своє розуміння іронії Шлеґель описує як здатність спостерігати за всім згори, поєднуючи розірвані фрагменти реальності. Пізніше у К’єркеґора іронія перетвориться на засіб долати універсалізм, що дає змогу стрибнути в ірраціональне, в царство свободи як особистої істини. У ХХ столітті постмодерні теоретики перетворять іронію на інструмент самопародії, змішуючи стилі, віддаючись вічній грі й шукаючи чогось нового.
Сміхом дозволено порятуватися в умовах неабиякого напруження, під тиском настанов і приписів. У такій ситуації, як припускає Фройд, варто говорити про комічну дотепність. А Кант стверджував, що сміх є спонтанним розрядженням напруження в Ніщо. Тобто сміх настільки спонтанний, що об’єкт, на який він спрямований, може бути не тільки нікчемним, а навіть і прекрасним.
Людина, яка сміється, виражає якусь одвічну свою потребу. Її не влаштовує світ у тому вигляді, в якому він постає перед нею. Їй завжди хочеться чогось іншого. Своїм сміхом вона творить собі безліч подібних світів. Власне, завдяки цьому сміх перетворюється на естетичну здатність творити.