Думка про катастрофічні події спрадавна не полишає філософське візіонерство. Справді, теза про часи, що почалися розквітом, але раптом обернулися розпадом, була живучою завше. Недарма на межі ХІХ і ХХ століть укоренилося переконання, буцімто світ очікує глобальне потрясіння, несучи за собою грізні зміни. Скажімо, Фридрих Ніцше, підсумовуючи наслідки домінування платонізму та християнства, оголошує настання доби нігілізму. А згідно з уявленнями Освальда Шпенґлера, перехід культури у фазу технологічної цивілізації запускає процеси руйнації Заходу. Втім іще Геґелю судилося побудувати теорію, де буття нагадує поступ Духу, що втілюється в абсолютному знанні. Щоправда, Карлу Марксу не сподобалися ці спекулятивні висновки. Відтак у його доктрині залишилася діалектична складова розвитку, що стосувалася реалій економічних. А тому буржуазна соціально-політична формація мусила зазнати краху, після чого неодмінно мав би настати комунізм.
Але щойно в Україні запанувала марксистсько-лєнінська доктрина, звернення до будь-яких альтернативних концепцій розцінювалось яко злісні прояви контрреволюції. Зрештою, дослідники долі культури мали допильновувати свої преференції, стежити за власними висловлюваннями та дотримуватися специфічної ритуальної термінології. Серед осіб, які наразилися на підхожі ризики, варто назвати представника харківської філософської школи, учня Володимира Юринця — Петра Демчука, чиї візії залишались у полоні марксизму, хоч і доповнювались інтервенціями ніцшеанства.
Народився він у селянській родині в Городенці (тепер Івано-Франківщина) в 1900 році. Рано осиротів і привчався до самостійного життя. Відвідував народну школу та приватну гімназію. У п’ятнадцятилітньому віці долучився до Легіону Січових Стрільців, а потім і до Української Галицької Армії ЗУНР (1918). Двічі потрапляв у полон до поляків і рятувався втечею. Натхненний ідеями більшовизму, брав участь у комуністичному рухові Чехії та Польщі (1920/25). Працював у редакції органу КПЗУ. Володіючи мовами, читає лекції в австрійській школі компартії. Студіює на юридичному і філософському факультеті Віденського університету. Був ув’язнений у Коломиї за виступи проти полонізації українських шкіл, але тікає. Працював у Відні совєтським повпредом. У 1925 році переїжджає до Харкова, де закінчує аспірантуру в Українському інституті марксизму. Поповнює лави КП(б)У (1929). Викладає на філософсько-соціологічному відділі УІМЛ і в Інституті філософії та природознавства ВУАМЛІН, обіймає посаду професора, завідувача кафедри діамату й істмату в Харківському університеті радянського будівництва та права (1925/33). Ба більше: він уже член-кореспондент ВУАН, один із засновників Українського філософсько-наукового товариства «Войовничий матеріаліст-діалектик». У 1929 році здійснює поїдку до Берліна задля вивчення стану філософського знання. А на початку 1930-х його звинуватили в «деборинщині» та сфальсифікували справу про «Українську військову організацію», що збіглося з дискредитацією Миколи Скрипника, котрому буцімто таланило покривати підозрілі теорії. Демчука заарештували (1933), прирівнявши до речника націоналізму, штибу Чижевського чи Донцова, та змусили звести на себе наклеп у створенні українського марксизму. Судова трійка прирекла його на п’ять років і відправила на Соловки, де він оголошує голодування, бунтує, зазнає знущання з боку ВОХР. У 1937 році Демчука розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії. Реабілітували лиш у 1961 році.
Вивчаючи філософію Розстріляного Відродження, Георгій Вдовиченко зазначає, що Демчук обстоює діалектику Геґеля в її застосуванні до марксизму. Разом із Юринцем ініціює жанр «критики сучасної буржуазної філософії», який у часи застою перетворюється на спробу ширити тези, що не вкладались у канони совєтського марксизму. Приділяв увагу поезії, вважаючи її сильнішою за філософські трактати. Хоча головним інтересом у його діяльності треба визнати дослідження кризи суспільно-політичного життя та культури західноєвропейського світу на прикладі розкладання капіталізму першої третини ХХ століття. Прикметами смеркання, чи «черваками» культури, він іменує песимізм і резиґнацію, безсилля, лють і рахітичність, воєнізацію, фашизацію, волюнтаризм, антиінтелектуалізм і подібні чинники.
Утім, упроваджуючи формальну партійну риторику, він удавався і до прихованого спротиву догматизації марксизму-лєнінізму, постійно диверсифікуючи джерела свого дослідження. А після бурі сталінської кампанії вимушено визнає себе винним у помилках. У цій вакханалії звинувачень оприявнюється цікава деталь, яка вказує на риси прадавнього феномену — контагіозної магії, лише проявленої на рівні мислення. Властиво, тільки за те, що дослідник оглядав ідеї, які стосувалися так званої буржуазної філософії, його могли звинуватити в причетності до ворожого табору, видаючи за носія цих ідей.
У цілому твори Демчука свідчили про велике зацікавлення німецькою традицією, зокрема, філософією життя, ба навіть і ніцшеанськими вислідами щодо нігілістичного суспільства, нехай український філософ і розробляє концепцію занепаду буржуазної культури. Важлива особливість: аналізуючи не так ідеї Ніцше, що він їх усебічно цитує, а дилетантські фашистські мавпування його світогляду, Демчук усе таки підтримує партійні закиди ніцшеанству. Проте, зваживши на численні викривлення Ніцшевого вчення, його творця Демчук удостоює винятковою роллю, хоч ідеологічна кон’юнктура вимагала визнавати німецького мислителя за речника «великого імперіалістичного капіталу», «блудним утікачем» і «геніальним безумцем». У кожному разі, Ніцше нагадує йому «трагічного філософа молотобійного стилю».
Одначе на трагедію перекинулась і критика фашизму Демчука. Його нарекли пропагандистом українського войовничого соціал-фашизму. Хай як дивно, проте в основу закиду було покладено схвальні відгуки філософа про геґельянство. Сталінській ідеології було несила змагатися з ідеями такого рівня. Тож у них убачали небезпеку. Річ у тім, що в протистоянні «механістів» (природознавців) і «деборинців» (діалектиків) — обидві групи були засуджені — Демчук обстоює підхід останніх, адже вони дали друге дихання філософії Геґеля, й обґрунтовує свою позицію розмислами довкола категорії «випадковості», не зводячи її до фаталізму й абсолютного детермінізму. Водночас увиразнює категорію «ставання», що наближало його до Ніцше, у чиїм ученні життя нагадувало бурхливе становлення. Саме про це і йшлось у статті «Проблема випадку» (1928):
…коли під силою «абсолютного неспокою ставання», absolute Unruhe des Werdens, наступає стрибок, Umschlagen від простого, формального можливого до можливого дійсного, що може себе проявити тільки в стосунку, в зіставленні з іншим, тоді воно має свою основу саме як щось інше, ніж усі інші можливости. Вся сила змісту Геґеля, нам здається, полягає в його думці про “absolute Unruhe des Werdens”, і тільки в такому розумінні треба брати цей перехід від простої, так би мовити, потенціяльної можливости, до дійсної, обоснованої, до випадку.
Перекидаючи місток від геґельянства до ніцшеанства, він анітрохи не протиставляє випадок і необхідність, а отже, не схиляється до метафізичного детермінізму. Властиво, так уважає також і Ніцше, коли поєднує необхідність із випадком, як-от у «Ecce homo: Also sprach Zarathustra, § 6»:
— душа… найнеобхідніша, котра радісно впадає у випадок (Zufall), суща душа, котра владає становленням (Werden), яка воліє бажати та прагнути —
Тим часом у статті «Нариси про сучасний стан німецької філософії» (1929), беручи до уваги погляди західних інтелектуалів, наш автор указує на те, що вони констатують усебічне «зниження цінностей» і «розклад розуму». Та висновує: «криза духовної культури виявляє безперспективність капіталістичного суспільства», бо «вона не має відповідного ґрунту». Зрештою, Hochkapitalismus «переживає період старечих ілюзій». У стилі Шпенґлера, Демчук указує, що живі сили вихолощує механізація господарства, призводячи до старіння культури. Безсиле та безпомічне суспільство все дужче спочуває «холодні, кістляві руки» та «прихід холодної бабусі», співаючи «похоронну пісню філософії», котра стає дедалі трагічнішою:
Ситуація трагічної людини, яка вже позначилась у виступі Кіркеґаарда і пізніше ще гостріше виступає у Нічше та в деяких інших постатей, ця ситуація залишалась такою, якою була. Навіть більше: вона стала тільки ще загальнішою.
Та не Кант із Ґеґелем і не примхи юрби були причиною такого назадництва. Демчуку йдеться про поширення містицизму й антиінтелектуалізму, а ще спіритуалізму, котрі зросли «на гнійному ґрунті застою» німецької буржуазної культури, що видно по кількості часописів, які тоді з’явилися та набули популярності. Тож і «віра в науку захитана», тоді ж як у філософії запановує категорія «життя», що фіксує падіння старих і потребу нових цінностей. Але «життя не находить опорного пункту; … воно залишає пусте місце для духів і нічних мишей». Отже, починається домінування політичної думки, зосібна фашизму, що силкується кардинально змінити все, наголошуючи на «духовній боротьбі», «глибокій безодні», «брутальності маси» та подібних явищах. І цитуючи книжку Ганса Лайзеґанґа, Демчук описує риси смеркання тодішньої капіталістичної культури:
Таким чином, над всією духовною творчістю сучасности, особливо над філософською працею, над цією розбудовою світогляду, що рухає людину вперед, лежить гірка трагічність, над якою терпів вже Нічше колись: «Творча людина шукає собі товаришів і співженців, бо все довкола неї готове до жнив. Але їй бракує сотні серпів; тому вона вириває колосся і лютує».
У другій частині розвідки Демчук підходить до проблеми з іншого боку, звертаючись уже до культу природничого знання, що нагадує критику «механістів». У центр уваги потрапляє «Союз Моністів» як осередок емпірико-позитивістського знання, в якому панує «хаотична мішанина біології й соціології», заперечується діалектика, натомість усі духовні й етичні принципи витісняє досвід. Одне слово, це така собі філософія «подвійної бухгальтерії», що непослідовно поєднує матеріалізм із ідеалізмом, а завершується пошуками «сильної руки»:
Для цієї групи характерною є ще ідейна близькість до Ніцше з його культурою «надлюдини»… Для сучасного капіталістичного суспільства більше підходить етика Ніцше з його апотеозою «сильної руки». Міщанство теж великий приятель і прихильник «сильної руки», незважаючи знову на дуже часті «парляментські і демократичні» страждання. Ця роздвоєність, це скакання між Муссоліні й парляментом, між Гітлером і соціяль-демократією, між Пілсудським і соймом, є істотною ознакою внутрішньої діяспори міщанства. Тому «Союз Моністів» в даному разі, заперечуючи Канта й висуваючи натомість Ніцше, виявляє, так би мовити, сумлінно «голос епохи».
У третій частині дослідження «монізм» іменується «філософією опортунізму», а його речники «інтелектуальними гермафродитами» за вміння підлаштовуватися. Проте також і за те, що вони — прибічники індивідуалізму (хоча капіталізм намагався звести одиницю до бездушного ґвинтика) й «обманного» колективізму (фашизму). Іншими словами, всі вони — соціальні реакціонери, котрі лише прикидаються вільнодумцями, коли кажуть таке:
Вільнодумець не може бути в тому сенсі марксистом, чи нічшеянцем, щоб він уважав кожне слово Карла Маркса, чи Фридриха Ніцше за правдиве, а кожне заперечення за злочин. Тільки можна себе назвати вольтеріянцем, не боячись наразитись на непорозуміння, бо Вольтер був цілковитим безсистемним вільнодумцем.
Тож і виходить, що
Своєю «аполітичністю», «позапартійністю» союз моністів прикриває політику соціяль-фашизму. У своїй містичній ніцшеанській пошані «індивідуальности» витворює ідеологію «сильної руки», ідеологію фашизму. Через свій соціяльний та культурно-політичний опортунізм союз моністів торує шлях наступові ультрамонтанізму та ортодоксії.
Наступними кроками задуманого Демчуком огляду німецької соціокультурної кризи стали висліди, що він їх оформив у статті «Філософська мудрість сучасної буржуазії (До характеристики філософської школи Кайзерлінґа)» (1930). Великою пасткою західноєвропейської вченості, на його думку, було б уважати, нібито «не націоналізм і класичність, а романтика й містика можуть спасти людську культуру». Доволі виразно це чуть у Германа Кайзерлінґа з його «філософією войовничого наступаючого німецького фашизму» та з її «бойовими льозунґами». Звісно, буде перебільшенням іменувати це філософією, тим паче, що й автор охрестив Кайзерлінґа «візіонером, імпровізатором капіталістичної мудрости», котрий «уважає себе школою ренесансу капіталістичної культури», проте нагадує, либонь, «аристократа (звідсіля неначе ніцшеянізм) з певними ознаками російського барина». Хоча направду лише вдає типові ніцшеанські риси: «активну боротьбу», виступає «за динаміку проти статики, за героїзм проти міщанства», зневажає революцію та маси, виокремлює кращі та гірші біологічні типи, визнає становлення, волю та долю, банкрутство розуму, філософію трагізму, нову людину тощо. Та тільки все це схоже радше на велике філософське шахрайство:
Зі всієї постанови ясно виходить, що ідейним spiritus movens [духовним рушієм — Т.Л.] школи мудрості Кайзерлінґа являється ніцшеянство. Для Кайзерлінґа, Ніцше — «спаситель заходу»… Ніцше виявив себе «першим і найбільшим пророком новонадходячого світу». Приймаючи позу ніцшеянської «надлюднии», Кайзерлінґ бундючно виявляє свою погорду до «суспільної думки», називаючи її «глупим ослом». Кайзерлінґ проти «милосердя», він і проти любови й жалкування слабого. Слабе повинно гинути. Коли у Ніцше, цього без сумніву значного, як він сам себе називав Tugitirus errans, цебто «блудного утікача» подібного роду вислови можна б уважати за оригінальні прояви доволі сильного філософського духа, то в устах Кайзерлінґа вони скидаться на жалюгідну комедію — фарс. У Кайзерлінґа це все ніцшеянство заступить характер звичайного дрібного hocus-pocus, як це назвав би сам Ніцше.
І чи не останнім ухналем у труну новопосталого занепадницького західного руху стає стаття «До філософії фашизму (З приводу «Філософії життя» Леопольда Циґлєра)» (1930). Простежуючи ґенезу філософії життя по лінії Артур Шопенгавер — Едвард Гартман — Фридрих Ніцше, Демчук оприявнює невтішну кінцівку процесу формування цього напряму:
Філософія Ніцше — це філософія наростання сили капіталізму. Ніцше вийшов як заперечення Шопенгавера. В період контрреволюції юнкерства філософія Шопенгавера з його песимізмом була духовною розрадою буржуазії, але в міру поступового зростання сили буржуазії їй набридає Шопенгавер, і вона переходить до філософії… Гартмана, який… склеїв буржуазії свою «філософію несвідомого». Але німецька буржуазія скоро вбирається в імперіялістичне пір’я, вона виходить на широку міжнародню арену, і їй уже не потрібно Гартмана, вона висуває свого філософа, а саме — Ніцше, що його голос лунає, як бойовий заклик одчайдушного, цинічного німецького імперіялізму… Стара мораль співчуття — це для Ніцше «фальшива монета». Ніцше розриває наліплені для окраски етикетки й просто заявляє, що життя це «по суті — присвоєння, порушення, насильство над чужим і слабшим, це гніт, жорстокість і в кращому разі експлуатація». На історичну сцену Ніцше виводить «аристократію каналій», для якої з її мораллю панів геть чисто «все дозволено».
Саме так і розлилося широке море філософії життя, почавши живити радикальні соціальні рухи. Перетворивши філософію Ніцше на путівник, ідеологи фашизму переінакшили його символи, гіперболізували та викривили їх. А тому надлюдина вже нагадувала знавіснілого карателя:
Сучасний фашизм за свій ідейний vade mecum [путівник — Т.Л.] вважає мудрість Заратустри… Цинізм і одчайдушність своєї кляси фашистівські філософи ладні виводити від діонізівського почину Ніцше. Ясно, що Ніцше з його «надлюдиною» й до максимального напруження доведеною волею, хотінням жити навіть «всупереч умовам, навіть всупереч долі» дуже приваблює до себе увагу фашизму… Філософія «надлюдини» — це фантазія вмираючого суспільства, чого не заперечує й сам Ніцше. Весь свій пієтизм «надлюдини» сучасні філософи фашизму беруть з ніцшівської критики занепалого, надгнилого суспільства.
Демчук усвідомлює, що зліпити з Ніцше тривіального людиноненависника не випадає. Звісно, його філософія провокативна. Проте фашисти скористалися нею лиш яко попоною, за якою не виявилося того, що мало підносити їхнє панування, бо їм бракувало самоперевершення:
Не розуміючи соціяльно-політичного руху робітничої кляси, Ніцше не розумів і не знав по суті й великих капіталістів, «надлюдей», яких славив і які з страху перед смертю записуються в «героїв». Саме для них страх смерти повинен заступити ніцшівський волюнтаризм, його «трагізм», його «красу» та «самознищення». Антропоцентризм Ніцше, що проходить провідною думкою через усю його творчість, сучасні філософи фашизму заміняють по суті посередністю, половинністю, шкірництвом. Боротьбу Ніцше проти аполонівського почину (пляномірна творчість) і сократівського почину (утилітарно-раціоналістичне розуміння дійсности та віра в абсолютне значіння науки) філософи фашизму заміняють містикою та американським прагматизмом, цебто цинізмом вигідного паразитарного життя… Навіть ніцшеанський плащ не може прикрити бідности, безпомічности, комедіянства, сірости й рахітичности фашистівської філософії.
Правду кажучи, деколи непросто збагнути, що Ніцшева наука навчає гартуватися самому, не паразитуючи на інших, аби перетворити боротьбу на головний інстинкт і перемагати себе, радіючи долі:
Ніцше навчає Гамлетового: «Будь готовий — от і все!». Це вираз до абсурду доведеної Ніцше — Шопенгаверівської «метафізики волі». «Надлюдина», як навчає Заратустра, мусить виховати в собі таку «надійну й довгу волю, щоб уміти весело сміятись і віддаватись безтурботній радості дитини». Ніцше навчає: «Перш за все умійте хотіти життя, радости, щастя!». Але радість цю не може принести ані сентиментальність, ані гуманність, ані милосердя, — тільки боротьба. Тому для Ніцше “Wille zur Macht”, цебто «воля до влади» є основний інстинкт, що визначає собою все в людському суспільному житті… це біологічний почин, що собою все проймає.
А коли Демчук і сам утрапив у лабети сталінської терору, тоді йому довелося підняти градус критики проти немарксистських інтерпретацій Геґеля. Про це йшлось у статті «Неогеґельянство як зброя фашизму» (1931). Негативну силу цієї філософії він і вимушено шпетить:
Нігілістична безперспективність, що за нею ховається страшне ніщо — оце є тло, на якому снує своє затруєне ненавистю до рації історії животіння сучасна буржуазна філософія… Через це то, власне, незважаючи ніяк на те, що вона себе любить називати «філософією життя», в суті своїй вона є тільки запереченням життя.
Все виглядало як продовження нагінки вище згаданій лінії зародження філософії життя, де Ніцше постає ланкою опосередкування між ранніми та пізнішими її формами:
Бунт буржуазної філософії проти розуму, інтелекту, логосу — вже старий… Цей бунт розпочав геніяльний безумець німецького імперіялізму Ніцше своєю апотеозою гону (Trieb) «білої бестії». Далі проти раціоналізму за інтуїцію виступає пророк европейського раціоналізму Берґсон; за емоціяльне постає католицький філософ Макс Шелер, за підсвідоме-сексуальне Фройд, за історичне життя проти законів логосу — Дильтай, Зимель, Трьольч; Кляґес (у психології) за вітальну душу і т. д.
Якщо філософію Канта, каже Демчук, якнайбільше пов’язують із ліберальним проєктом, то «Геґель і фашизм — це сьогодні два нерозривні поняття буржуазного неогеґеліянського “ренесансу”»:
Натяки на елементи ув’язання геґеліянізму із сучасним життям, що лягли в основу «ренесансу» геґеліянізму в сьогоднішній його фашистській формі, дав, безперечно, Ніцше, який у своєму “Willen zur Macht” визнає велике значення філософії Геґеля для нової німецької культури. Ніцшеянізм — це геґеліянізм мінус трансцендентальна філософія, себто чиста, антираціоналістична «філософія життя».
Тобто не діалектика, що намітила підмурівок у марксистському вченні, була конче потрібна фашизму від Геґеля, а його «схоластичні форми» чи «туманна метафізика», щоб не пізнавати дійсність, а зупиняти її. Якщо цю тенденцію, на думку Демчука, лише розпочинає Бенедетто Кроче, то довершує вже Джованні Джентіле — піонер італійського фашизму. Такого штибу геґельянством оснащували свої теорії також і німці: це стосується Вільгельма Дильтая, Едмунда Гусерля, Ґеорґа Зимеля, Ернста Касирера, Ніколая Гартмана й інших.
Власне, всі ці напрями та школи переживають період загального «перецінювання цінностей» (“Umwertung der Werte”). Жорстоке життя розвиває, як миляну баньку ті давніші цінності, що на них спирались буржуазна культура, буржуазний світогляд. Руїна, хаос довкола. І цікаво, що в процесі цієї загальної атомізації, а власне, повного нівелювання, під нігілістичним тиском скептицизму пересичення та релятивізму зневіри, рівночасно доконується процес якогось, так би мовити, геґеліянізування буржуазної мислі.
Напевно, саме неґація, що несе в собі силу переоцінки, та спромога виходити в інші простори, долати попередні стани — все це і поєднувало Геґеля з Ніцше. Недарма Демчук об’єднав їх у своїм аналізі. Певна річ, йому більше до шмиги критикувати їхніх послідовників, які потребували лише «туманної метафізики», «темної водички», принади «страшної методології», бо з її допомогою вони сподівалися сягнути суспільного зрушення. До слова, й у Дмитра Чижевського є твір із назвою «Геґель і Ніцше». Можна тільки здогадуватися, чи відомо було про це Демчуку, проте він ущипливо титулує нашого філософа-вигнанця «українським підголоском европейського фашизму». Це нині ми здаємо собі справу, що всі прокльони з марксистсько-лєнінської «методички» були необхідною перепусткою у світ філософування…
Хай уже там як, а говорити про червоне ніцшеанство Демчука непросто саме через ідеологічне забарвлення його позиції. Марксистська постава змушувала його визнавати Ніцше за буржуазного мислителя, чий індивідуалізм і аристократизм лягає в основу програми поневолення пролетаріату. Та навіть за маскою Демчуку годі приховати сентименти до Ніцше, хоч і не все в ученні німця йому до вподоби. Тому він і таврує хибні тлумачення ніцшеанства, а надто — розвій антиінтелектуалізму, що спричинився до появи фашизму. Попри все, Ніцше він ушановує за правдивість, яка давала змогу правильно ставити діагнози занепаду культури та шукати шляхи його подолання.
