Ольга Михайлова журналіст

Смак комерційної незалежності

ut.net.ua
21 Грудня 2007, 00:00

 

 

 

У дитячій пам’яті усіх, кому зараз за 30, колись навіки закарбувався світ без права на комерційну ініціативу. Ховаючись від Кримінального кодексу, окремі особи діяли потайки, надаючи іншим доступ до дефіцитних товарів за окремі дивіденди фарцовщика. Та частка цих грошових обертів у загальному ВВП не була значною. І стиль життя тих підприємців мало чим відрізнявся від загальноприйнятого, бо уникати долі бюджетника, як і нехтувати трудовою книжкою, було справою підсудною.
 
Запал Перебудови
Віддатися на повну своїй вдачі підприємця, тим, в кого вона була, дала змогу Перебудова. Цьому посприяло гасло переходу державних підприємств на госпрозрахунок. Дотаційні, звісно, не змогли з того скористатися, але на цьому етапі пройшов перший відбір тих підприємств, які за незначних інвестицій грошей і уваги могли давати прибуток. Пізніше вони стануть авангардом комерційної ланки, а їхні керівники – піонерами буржуазії. Зокрема, Михайло Бродський пробував свої сили у 1986–1989 роках як керівник госпрозрахункової дільниці треста «Київпобутрембуд» і власноручно клеїв шпалери у приватних квартирах.
 
Водночас поштовх отримала кооперативна діяльність. Ненасичений ринок послуг і товарів пізнього СРСР був клондайком для кооперативів, що займалися чим завгодно – відкриттям кафе, торгівлею цінними металами, виготовленням біжутерії та інших товарів легкої промисловості. Звичайно, нашим кооператорам важко було наздогнати прудких грузинських, серед яких було і підприємство «Нашого» Давида Жванії. Шляхом кооператора з 1988-го йшла і Юлія Тимошенко.
 
Кооперативний рух під кінець 1980-х м’яко перейшов у наступну фазу, що характеризувалася появою різноманітних ЧП, ООО і фінансових пірамід. Це стосується не лише України – подібні процеси проходили скрізь на руїнах СРСР.
 
Лише у житті бюджетників, здається, нічого не змінювалося. Вони отримували заробітну плату, якої вистачало на харчі. Ставлення працівників державного сектору, яких було більше, до підприємницької активності було позитивним – ейфорія завжди супроводжує початок доби реформування. Лише у 1994–1995 роках ставлення до буржуазії змінилося на гірше, як внаслідок несприйняття методів збагачення, так і внаслідок загального песимізму та стрімкого падіння рівня життя.
 
Незалежність і капіталізм
Радянська статистика аж до 1970-х років порівнювала економічні показники з 1941 роком, останнім довоєнним. Ще й досі в Україні порівнюють стан економіки з тим, яким він був у 1991.
 
Саме бюджетники найбільше наїлися гірких плодів економічних реформ. Синхронізована зі здобуттям Незалежності гіперінфляція знецінила заробітні плати, які почали виплачувати з відчутним запізненням. Зрозуміло, що причиною порожніх полиць у магазинах був не лише розрив загально радянських зв’язків. Криміналізація суспільства в цілому і повідомлення ЗМІ про вбивства із вогнепальної зброї прямо на вулицях додали дещицю до суспільного песимізму.
 
Та незважаючи на рекет, що процвітав на початку 1990-х, саме тоді відтік працівників з державного сектору економіки відбувався найбільш інтенсивно. Він став складником загального розвалу відпрацьованої економічної моделі.
 
Соцопитування переконують, що на теренах колишнього Радянського Союзу люди ставали підприємцями під дією психологічних чинників. Наявність професійних якостей при цьому не була принциповою, а важливішими вважалися енергійність, жорсткість та організаційні таланти. І мотивацією для комерційної діяльності були не в першу чергу гроші. Вони – обов’язково, але більшість опитаних вважала важливішим незалежність, яку дає підприємництво. Існує підтверджене статистикою спостереження, що, ставши підприємцем, навіть не надто успішним, людина не бачить альтернативи цьому вибору. Чи не солодкий смак свободи робить цей вибір незворотним? Економічні та політичні цінності на початку 1990-х сприймалися як ніколи взаємозалежними – аж до повної тотожності.
 
Ґенеза прошарку
Як же рекрутувався клас підприємців, хто склав його кістяк? Позаяк соціальні процеси на початку 1990-х були подібними в Росії та в Україні, можна пристати до думки московського соціолога Вадима Радаєва, який виокремлює три шляхи. По-перше, бізнесову ініціативу проявили колишні чиновники державного апарату та керівники державних підприємств. До цього сегменту долучилися і представники керівної ланки КПРС (і навіть більше – ЛКСМУ). Типовість такої кар’єри тим очевидніша, що є можливість ознайомитися з біографіями цих людей «поіменно» – вони на виду, зокрема мільярдер Віталій Гайдук або впливовий політик і мільйонер Микола Мартиненко.
 
До другої групи підприємців належать «незалежні», ті, які почали з нуля за рахунок кредитів, власних коштів і власної ризикованості. Ця група вкрай різноманітна – до неї належать і маргінали. Отже, бізнес як можливість відбутися – Буржуй з достопам’ятного роману Юрія Рогози, герой народного, дарма що не мексиканського серіалу. Широко йшов цей рух «із грязі в князі», проте, це був і найнебезпечніший шлях, найкриміналізованіший, де рекет і бізнес співіснували у тісній взаємозалежності аж до повного злиття. Можна підозрювати, що саме такий етап становлення відповідає білим плямам у офіційних біографіях, скажімо, Віктора Балоги чи Ріната Ахметова. Останній, шахтарський син, накопичував свою економічну вагу в умовах, коли значна частина його оточення загинула у кримінальних розбірках.
 
Остання група складається з технічної інтелігенції, спеціалістів із інженерною освітою. Цій верстві, позбавленій звичного фінансування, тоді можна було хіба співчувати. Хоч, очевидно, саме до неї належить і уславлений Борис Березовський. Технічний фах мають і чимало помітних імен українського бізнесу, зокрема мільярдери Ігор Коломойський, Віктор Пінчук.
 
Привабливі галузі
Від початку для бізнесу були найбільш привабливими сфери, де за низьких капіталовкладень можна було сподіватися на прискорені оберти – торгові та посередницькі операції, а також банківський бізнес з його високими процентними ставками. Навіть будівництво житла і виробництво товарів широкого вжитку певний час не цікавили підприємців, при тому що наприкінці 1980-х вони почали бурхливо розвиватися за кооперативного руху.
 
Кон’юнктура змінювалася на наших очах – підприємці опановували все нові і нові галузі економіки. Доки нарешті не надійшла черга виробництва. Заводи із заскорузлим менеджментом, без обігових коштів один за одним просто падали в руки людям, які ще недавно були рядовими науковцями, кооператорами чи просто бандитами. Але приватизація господарчих об’єктів не прирівнює їхніх нових власників до «червоних директорів» пізнього СРСР, адже останні, як-не-як, залишалися бюджетниками. І їм у страшному сні не снилося, що економічні об’єкти стратегічного значення колись опиняться у приватних руках.
 
Принцип розподілу на бюджетників і підприємців у сучасній Україні простий і очевидний. Бюджет давно не опікується тими сферами, які можуть дати швидкий прибуток (їх приватизовано). Але він мусить підтримувати сфери, що мають стратегічне значення для існування держави – освіту і медицину, суди і податкову, армію і чиновництво. Гонор радянських часів не дозволяє зовсім забути про підтримку науки, академічного мистецтва і мережі бібліотек. Але держава так-сяк зможе існувати і без них. Підозра щодо цього знайома першому-ліпшому працівникові Академії наук, та ніби прихований від нього є той факт, що його ділянка належить до стратегічного сектору. А от успішний бізнесмен сильний саме тактичними успіхами. І це не применшує його значення, просто тактика і стратегія – речі різні.