Референдум 1 грудня 1991 року став відправною точкою для побудови новітньої української держави. А ще — залізним аргументом на її користь. Бо ніхто в світі з моменту, коли понад 90% українців сказали «Так» незалежній державі, не мав права засумніватися в її легітимності. Але минуло зовсім мало часу, й інструмент референдуму тепер уже намагаються використати для знищення цієї держави. Поки що безуспішно, але процес просувається.
Референдум, який називають одним із ключових механізмів прямої демократії, — річ доволі неоднозначна, а часто й небезпечна. Все залежить від мети та способу його використання. Окупувавши український Крим, Кремль також не погребував ним скористатись, заявивши, що анексія стала втіленням мрії мешканців півострова «померти в Росії», що підтверджено результатом «референдуму» про статус Криму 16 березня 2014 року. Хто і як проводив цей фейковий плебісцит, добре відомо, проте на «хотілки» Путіна це аж ніяк не впливає. Бо ж мета виправдовує засоби. А в Росії віддавна любили використовувати у власних цілях всілякі «загальновизнані» демократичні форми та інструменти, спотворюючи їх сенс до невпізнаваності.
До того ж референдум — одна з найулюбленіших забавок Путіна. Він давно усвідомив потенціал, прихований за цим багатогранним словом, та з превеликим задоволенням пускає його в дію, де лише може. Так, він удався до референдуму для продовження свого царювання в Росії, розширення територій і посилення впливу на сусідів — і, звісно, для геополітичних ігор по цілому світу. Сліди кремлівської творчості знайдено і на полотні Brexit, і на ескізах каталонського референдуму про від’єднання від Іспанії.
Очевидно також, що вже багато років Кремль намагається затягнути в цю пастку й Україну. Основним підрядником із реалізації цієї ініціативи є Віктор Медведчук, провайдер «русского мира» в Україні. Ще з часів Помаранчевої революції він спекулює темою плебісциту. В 2006-му Медведчук навіть організував збір підписів за проведення референдуму про членство України в НАТО та Єдиний економічний простір із Білоруссю, Казахстаном та Росією, але ця авантюра не вдалася через відсутність відповідного законодавства та ігнорування токсичного політика тодішньою владою. Втім, це не розохотило кума Путіна. Добре підготувавшись і створивши у 2012 році свій «Український вибір», він почав працювати системно.
Читайте також: Андрій Гевко: «Завжди в питаннях проведення виборів повинен бути паперовий слід»
Під прикриттям народу
За дивним збігом обставин на етапі провокування референдуму Медведчуком в Україні почали з’являтися, здавалось би, не пов’язані між собою громадські організації: «Асамблея малого та середнього бізнесу», «Вільний простір», «Правовий простір», «Самоврядна громада», «Народні збори, України (Віче)», «Міжнародна академія козацтва», «Соборне гетьманське козацтво», «Хран» тощо. За десять років їх наплодилося як грибів після дощу. Багато з них розгорнули активну співпрацю з органами місцевого самоврядування, дехто навіть зумів розбудувати потужну мережу. Скажімо, майже у кожному обласному центрі чи й у малих містечках було створено свою Територіальну громаду або Територіальну общину. Керувала цим нехитрим процесом якась міфічна «Науково-практична лабораторія перспективних досліджень у галузі правознавства і юриспруденції», яка навіть не була зареєстрована.
Іноді ці організації були вельми специфічні. Скажімо, «Титульний суверенний народ України» (ТСНУ) 2006-го оголосив про створення Чернігівського муніципалітету суверенного народу України, назвав Чернігівщину «Світовою Міжнародною Екстериторією», а свого очільника, колишнього викладача Чернігівського технологічного університету (уродженця РФ) Олега Брильова — «Його Величністю Государем Титульного Суверенного Народу України». Дуже скоро в «державі» з’явилися свої самоврядні, правоохоронні та судові органи, фінансові установи, армія, автомобільні номери і навіть гроші. Аферисти почали видавати мешканцям регіону так звані «паспорти людини корінного народу України», обіцяючи звільнити їх від оподаткування, зробити непідсудними судовим органам України, забезпечити можливістю ухилятися від сплати комунальних платежів, мати недоторканним майно тощо. Щоб не стати об’єктом зацікавлення спецслужб, вони завбачливо не говорили про відокремлення своєї «держави» й чинно листувалися з державними органами та міжнародними посольствами, вимагаючи визнання. Утім, вся ця історія виглядала настільки шизофренічною, що до аферистів багато років взагалі нікому не було діла. Лише у 2016-му вони зацікавили українські спецслужби, і то випадково. Поліцейські зупинили автомобіль «генерала армії Государя» з дивними номерними знаками й звернулися до СБУ, щоб прояснити ситуацію.
Згодом виявилося, що діяльність аферистів не обмежувалась Чернігівщиною. Їм вдалося навербувати прихильників по цілій Україні та створити ще сім муніципалітетів. Після Революції гідності та початку російської агресії зібрання активу «територіальних громад» перейшли в закритий режим без допуску сторонніх та навіть нових прихильників. А ще як мінімум із 2010 року проєкт ««Титульний суверенний народ України» (ТСНУ) фінансувався благодійним фондом «Російсько-українське співробітництво».
Читайте також: Криза партійного жанру
Але і це ще не все. Виявилося також, що ТСНУ — лише одна з величезної мережі «гошок», створеної в Україні в рамках реалізації проєкту іноземних спецслужб під умовною назвою «пряме народовладдя». І що, окрім ексфілософа «Государя» Брильова, в організації є набагато цікавіші персонажі. Скажімо, його «суверени» Константін Горбунов та Сєрґєй Рязанцев — уродженці Загорська Московської області та громадяни РФ. І їхня діяльність не обмежується екстериторіальними іграми в чернігівських лісах. Вони популяризували та втілювали ідею територіальних громад від Львова до Харкова, їздили з лекціями, адміністрували сайти і навіть зняли чотиригодинний фільм «Територіальні громади. Основи прямого народовладдя в Україні», який досі можна знайти в інтернеті.
Входить до команди «народовладців» із російською пропискою і Сєрґєй Разумовскій (Рощін), колишній співробітник ФСБ РФ (до приїзду в Україну служив в антитерористичному підрозділі російської спецслужби). На його постаті варто зупинитись детальніше, бо він вельми колоритний персонаж і встиг наслідити в масі проєктів. Він очолював Харківський Муніципалітет ТСНУ, проголосив себе Гетьманом українського народу, створив цілу мережу воєнізованого формування «Каскад» — «самооборона російськомовного Південного Сходу», яке під час Революції гідності взяло під контроль штаб Партії регіонів у Києві. 22 березня 2014 року Разумовскій і 40 його підопічних із «Каскаду» потрапили до рук СБУ. Служба звинуватила їх у спробі дестабілізації ситуації в столиці та інших містах, знайшла на їхній базі чимало зброї, але справу швидко зам’яли, і Разумовскій зареєструвався кандидатом у народні депутати від ВПО «Україна — єдина країна» Олександра Ржавського. Ким тільки не видавав себе Сєрґєй Разумовскій: то українським розвідником із Криму, то третьою силою Революції гідності, то головою Всеукраїнського союзу бездомних офіцерів, але найголовніше в його біографії для нас — це співпраця з Віктором Медведчуком. Разумовскій як активіст «Українського вибору» був наближеною до лідера особою і причетний до більшості проєктів, за якими стирчать вуха кума Путіна.
Посіяти хаос
Коли в українських спецслужб нарешті дійдуть руки до народної творчості під патронатом ФСБ в Україні, стане зрозуміло, що поява цих численних НГО є не чим іншим, як реалізацією кремлівського проєкту поступової дестабілізації та знищення України зсередини. Роблять вони це шляхом популяризації ідеї федералізації та самоврядування — аж до знецінення державності України як такої, розхитування системи управління та руйнування наявних державних інституцій. В послужному списку всіх цих «контор» — створення паралельних органів влади і присвоєння владних повноважень; намагання перебрати функції ліквідованих житлово-комунальних господарств; захоплення споруд та незаконне заволодіння землею; перешкоджання діяльності Збройних Сил України та створення незаконних парамілітарних структур; проголошення «екстериторіальності» окремих територій і видача документів невстановленого зразка, а також реалізація механізмів ухилення від сплати податків шляхом реєстрації «народних» підприємців, ухилення від призову на військову службу тощо.
Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»
Аби було зрозуміліше, які ідеї неслися в маси «борцями за владу народу», достатньо зацитувати самозваного «Гетьмана українського народу» Сєрґєя Разумовского (Рощіна). У передмові до «Декларації про Народний Суверенітет», що мала стати засадничим документом усієї цієї спецоперації, 2 листопада 2011 року він писав: «Українці знаходять новий правовий статус — статус джерела прямого народовладдя. Ми більше не чекаємо нічого від партій і урядів. Майбутнє нашого народу — в наших власних руках. Ми звертаємося до Російського Народу із закликом створити правовий документ про існування Російського Народу і створити союз корінних народів — Українського та Російського… Кордони — можуть пролягати між державами. Але держави — всього лише організаційно — правова форма існування Народів. Кордонів між народами — встановити неможливо». Декларація, за словами Разумовского — це «пряме втілення упереджуючих Стратегій», що передбачає «…відновлення Верховенства Народу і родових громад над державою, створення Громад, вибори органів прямого народовладдя…», і лише її реалізація здатна «зупинити соціальний колапс Унітарної Держави Україна».
А ось і сама декларація. «Стаття 6. Громади Українського Народу мають право вільно створювати і стверджувати, відповідно до власного розуміння: органи самоврядування, системи оподаткування, фінансові та банківські інституції, системи пенсійного забезпечення та охорони здоров’я, освітні системи, народні земельні суди, народну міліцію». «Стаття 10. …право Громад і Родів і право людини Українського Народу превалює над правом будь-яких організаційно-правових форм існування Українського Народу, як-то: Держави, Республіки та інших…». «Стаття 11. Даною Декларацією визнається право скликання перших Установчих Зборів Українського Народу…». Ці збори «є вищим органом Українського Народу, покликаним здійснювати Вище Виключне Невід’ємне Право Українського Народу на прийняття та затвердження Канонів Українського Народу, постанов і розпоряджень, що визначають порядок забезпечення існування, життєдіяльності та розвитку Українського Народу». Але в часи, коли збори не збираються, країною має керувати так звана «Рада Українського Народу», в яку, звісно, ввійшов сам Разумовскій в ролі т.в.о. Голови Банку Українського Народу і вже згадувані вище уродженці підмосковного Загорська Рязанцев (голова Казначейства) та Горбунов (голова Народної Корпорації).
Можна ще довго цитувати програмні документи адептів «встановлення дійсного народовладдя в Україні», але й цього достатньо, аби зрозуміти, про що йшлося організаторам цього довготривалого гібридного спектаклю. Він відбувався під безпосереднім патронатом і за участі ВГО «Український вибір», членами якого були й більшість учасників. А заступника голови «Українського вибору» і соратника Медведчука Василя Німченка можна було частенько побачити на тематичних зустрічах на кшталт обговорення самоорганізації територіальних громад Хмельниччини як інституту народовладдя 24 січня 2014 року у Хмельницькому. Ну і, звісно, червоною ниткою, яка проходить крізь усі ці проєкти, лекції та ініціативи з народовладдя, є ідея «народного референдуму»: від змін до Конституції та надання російській мові статусу державної до федералізації та входження в Митний союз.
Кремль працював в Україні системно і різносторонньо. На це виділялись шалені кошти. І якби не Революція гідності, все могло би вдатися. Але, за великим рахунком, забракло часу. Мережа станом на весну 2014 року виявилась іще не готовою до «великих звершень», плани довелося корегувати, в Кремля з’явились інші пріоритети, а Медведчук отримав кращу нагоду для своєї легалізації. Проєкт «пряме народовладдя» на якийсь час довелося заморозити, але ненадовго.
Референдум на часі?
Ідея постійної комунікації влади із суспільством за допомогою референдумів, якою Володимир Зеленський купив собі чимало прихильників — чистої води популізм. Вона не тільки неможлива для реалізації, принаймні в умовах нинішньої України, але й вельми витратна і небезпечна. Втім, вона чудово вписується в концепцію кремлівських стратегів та їхнього підрядника в Україні Медведчука, адже може допомогти здійснити їх плани, про що вони навіть не соромляться говорити. «Це ключ до всього, — каже Медведчук, якого цитує сайт його ж «Українського вибору». — Це інструмент для формування громадянського суспільства і механізм, який дозволить реалізувати те, про що ми говоримо. Від реформи, що дає шлях до прямої демократії, реальної боротьби з корупцією, вибору вектору економічної інтеграції, вигідного країні, до вирішення проблем на рівні області, міста, села чи селища». Якщо відкинути солодку патоку, якою політики зазвичай присмачують свої пасажі, то в чистому вигляді це одкровення є застереженням для всіх, хто розуміє, хто такий кум Путіна, але все ще вірить у силу народного голосу. На жаль, серед них немає ані президента Зеленського, ані чільних представників його команди, які маніакально намагаються втілити свою та Медведчукову мрію в життя, ухваливши закон про референдум.
Перший крок у цьому напрямку зроблено ще в червні 2020 року. Парламент підтримав у першому читанні президентський законопроєкт «Про народовладдя через всеукраїнський референдум» № 3612 із необхідністю його доопрацювання, показово відкинувши два інші від «Батьківщини» та «Опозиційної платформи — За життя» (ОПЗЖ) за авторством Медведчука. Втім, кум Путіна навряд чи сильно образився. Те, чого він так бажає, він скоро отримає. Перший заступник голови Верховної Ради Руслан Стефанчук, якого злі язики називають чи то відповідальним за ухвалення закону, чи то його лобістом, кажуть, зробив усе можливе, щоб проєкт було допрацьовано якнайшвидше. В листопаді його підтримав Комітет з питань організації державної влади, і тепер момент, коли він знову потрапить до сесійної зали — лише питання часу.
Читайте також: Гаданий прогрес
На перший погляд нічого критичного й небезпечного в законопроєкті немає. Норму про місцеві референдуми, якої дуже прагнула ОПЗЖ, із нього викинуто. Відмовилися від консультативних референдумів, передбачили обов’язковість положень результатів референдуму для Верховної Ради та президента і начебто чітко сформулювали чотири основні предмети, які можуть бути винесені на суд народу. А саме: внесення змін до Конституції; питання загальнодержавного значення; питання зміни території України; питання втрати чинності законів чи їхніх положень. Ну, і щоб ні в кого не виникло бажання зманіпулювати, передбачили певні «запобіжники». Так, не можна винести на референдум питання, які суперечать Конституції та нормам міжнародного права та питання, спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету чи територіальної цілісності України, створення загроз національній безпеці, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі. Також не можуть стати предметом референдуму питання податків, бюджету та амністії, а ще питання, що належать до компетенції органів правопорядку.
І все було б добре, якби сам закон не був джерелом небезпеки. Адже його наявність вже відчиняє двері для охочих скористатися ним у своїх цілях. У зразковій Німеччині проведення референдумів заборонено в принципі. Німці добре засвоїли урок і запам’ятали, що гітлерівський режим прийшов до влади саме шляхом плебісцитів. І проблема не в тому, що закони в Україні часто виконують декоративну роль та ухвалюються «під когось» або для чогось — у цьому випадку, схоже, буде так само. І навіть не в тому, що будь-яку норму у нас звикли трактувати, як кому вигідно. Останні президентські вибори чітко продемонстрували, що «громадська думка» або «голос народу» — це надто абстрактний інструмент, на який можна впливати, яким можна маніпулювати і навіть програмувати його за допомогою ЗМІ чи соцмереж. Додаймо до цього ще можливість цифрового голосування, забезпечити контроль над яким неможливо апріорі — і ще один унікальний інструмент для гібридної війни Кремля в Україні готовий.