Діджиталізація — улюблена тема президента та його команди. Коли в далекому 2019-му Володимир Зеленський ішов на вибори з обіцянкою максимально оцифрувати життя українців, він прагнув здаватися сучасним і просунутим. Згодом виявилося, що це один з небагатьох пунктів програми, який справді можна хоч трохи виконати. На відміну від, скажімо, обіцянок здолати корупцію, когось посадити чи припинити війну. Бо людям, звісно, подобаються всілякі приємні дрібнички: паспорт у смартфоні, можливість записатися на прийом до чиновника онлайн, не стояти в черзі, щоб переоформити документи, тощо. Світ стає дедалі динамічним, і діджиталізація справді на часі.
А коли в оточенні президента ще й зрозуміли, що цимес технологій може бути не лише у створенні послуг і зручностей, які часто залишаються непоміченими, а що їх також можна використати з цілком практичною метою: для зміцнення влади, підвищення рейтингів і маніпуляцій — то вибір на користь цифрового світу було зроблено безповоротно. Ба більше. Для реалізації президентських ідей створили окреме Міністерство цифрової трансформації. І сьогодні варто визнати, що його робота на тлі інших структур — чи не найрезультативніша. На це вказує вже хоча б той факт, що його очільник Михайло Федоров — один із чотирьох міністрів першого Зе-уряду Олексія Гончарука, який при переформатуванні Кабміну не лише втримався на посаді, а й здобув підвищення в уряді Дениса Шмигаля до рангу віцепрем’єр-міністра.
Ну і хто в Україні, врешті, не чув про «Державу в смартфоні» чи про її втілення в застосунку «Дія» (особливу гордість влади)? Мільйони громадян, особливо тих, які наважилися вакцинуватися від COVID-19, були змушеними встановити це диво на телефони, щоб отримати сертифікат чи дармову тисячу від президента. Ну а хто й досі не в курсі — йдеться про платформу, на якій українці мають можливість отримати послуги від держави в електронному вигляді: зареєструвати автомобіль, шлюб, дитину, отримати паспорт, посвідчення тощо. І хоча «Дію» вважають іграшкою експериментальною, в Міністерстві цифрової трансформації обіцяють до 2024 року загнати в неї всі 100% публічних послуг для громадян і бізнесу.
Читайте також: Питання виживання
Звісно, застосунок — не єдиний проєкт «слуг». У міністерстві ще багато чого обіцяють втілити. Наприклад, створити доступ до швидкісного інтернету для більшості населення країни, а також покрити цим інтернетом 95% соціальних об’єктів і головних автошляхів. Але основна забаганка влади — це все-таки вибори онлайн. Реалізувати її доволі непросто, адже витівка досить неоднозначна й ризикована. Принаймні для втілення в українських умовах. Вона має і прихильників, і чимало опонентів. І не лише тому, що йдеться про можливі безконтрольні маніпуляції в ході голосування, на чому часто наголошують. Переведення таких важливих процедур, як вибори, в цифровий режим містить безліч інших істотних ризиків. І хоча в Мінцифри впевнено заявляють, що технічно готові до реалізації такого масштабного проєкту й справа лише за ЦВК та парламентом, які мали б подбати про законодавче оформлення процедур, — насправді все доволі непросто. Це, зокрема, яскраво продемонстрували нещодавні спроби зловмисників хакнути одночасно 15 українських банків, сайти міністерств і вже згадану «Дію». Атаку вдалося більш-менш безболісно відбити (з чого в Мінцифри неабияк радіють), але ніхто не гарантує, що наступного разу все не буде серйозніше. І як скористаються здобиччю злочинці, коли до їхніх рук потраплять мільйони документів українців (що, ймовірно, і сталося внаслідок атаки 14 січня), можна тільки гадати.
Але повернімося до виборів онлайн. Попри всю проблемність втілення цієї забаганки, у Зеленського раз у раз про неї згадують. Щоправда, дедалі частіше як про гарну мрію, яку поки що неможливо здійснити. Водночас важко не помітити, що у віртуальному голосуванні там убачають певну рятівну для себе соломинку, шанс на продовження свого перебування при владі. Як це має спрацювати, адепти діджиталізації, можливо, й самі не знають, проте й далі підігрівають тему. Що заважало «слугам» почати перевтілювати законодавство, коли в них була вся повнота влади, — окреме питання. Можливо, загальна несистемність у роботі чи брак підтримки ідеї всередині фракції. Але сьогодні, здається, починати революцію вже трохи пізно й у Зеленського це розуміють.
Якщо відкинути теорію з фальшуванням і маніпуляціями, особливої доданої вартості для електорату запуск такої процедури справді не матиме. Можливе сподівання на тих, хто не любить ходити на вибори чи мешкає закордоном. Що ці люди з вдячності за турботу знову «по приколу» проголосують за «слуг». І тут варто обов’язково згадати ще одну популістську ініціативу президента про множинне громадянство для діаспори. Проте ціна таких революційних змін може виявитися надто високою в багатьох сенсах. Щонайменше доведеться вносити зміни до Конституції. Ця процедура довга в часі й вимагає підтримки понад 300 депутатів. І хоча парламент ще може встигнути до кінця каденції протягнути онлайн вибори, але ресурсу та можливостей на це у «слуг» уже, схоже, не достатньо. Тим паче нардепи перебувають у режимі підготовки до майбутніх парламентських перегонів і це природно порушує ціну питання, яка лише зростатиме, пропорційно до наближення дня виборів. Ну, й на тлі загрози війни такі зміни взагалі видаються дикими. Маючи під боком підлого сусіда, який любить пхати носа куди треба й не треба та ніколи не відмовиться від задоволення напакостити, гратися в такі ігри небезпечно. Тотальна цифровізація країни, всього документообігу й управлінських процесів за таких умов не лише не виправдана, а й шкідлива, адже створює можливість за одну мить усе втратити.
Адепти діджиталізації кивають у бік естонців, які запровадили онлайн голосування на виборах ще у 2005 році, але переважно сором’язливо замовчують, що такі країни, як Литва, Франція, Фінляндія чи Норвегія, відмовилися від голосування через інтернет, коли вивчили можливі ризики. І йдеться не лише про технічну складність організації чистого процесу, в який не могли б втрутитися треті сили. Насправді виведення виборця в онлайн може створити ідеальні умови для підкупу й торгівлі голосами. Заміна реальної гречки й консервів на віртуальні лише спростить процес скуповування голосів, адже проконтролювати, як насправді голосує людина — самостійно, під примусом, твереза чи при здоровому глузді, — буде неможливо.
Водночас пригальмовування з певних причин реалізації ідеї онлайн голосування в Україні аж ніяк не означає, що від неї остаточно відмовилися. До цього можуть повернутися будь-якої миті. І сьогодні, найімовірніше, ідеться лише про необхідність напрацювати певні схеми й технології, які дадуть змогу запровадити повноцінне цифрове голосування. Скажімо, 7 лютого цього року постановою № 90 Кабмін затвердив порядок громадських опитувань через застосунок «Дія». Тепер органи центральної чи місцевої виконавчої влади можуть замовляти проведення опитувань «з питань державного управління в різних сферах суспільного життя». Чиновники заявили, що опитування не є голосуванням, передбаченим законом «Про всеукраїнський референдум», і не є виборами, передбаченими Виборчим кодексом України, а також формою публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю. Принаймні поки що. Але якщо зважити, що, за даними Мінцифри, станом на 24 січня 2022 року користувачами «Дії» було 13,5 млн українців, то не важко збагнути, що влада створила майже ідеальну соціологічну службу для вивчення громадської думки й ідеальне провладне ЗМІ для висвітлення її позиції та, що вже там приховувати, — маніпуляцій суспільною думкою. За бюджетні, до речі, гроші.
Ну й на завершення пандемії COVID-19 у парламенті знову активно заговорили про можливість надати депутатам право голосувати онлайн. Знову, бо вперше цю ідею озвучив нинішній голова ВРУ Руслан Стефанчук ще у 2020 році, коли коронавірус лише починав крокувати планетою. Тоді його пропозицію Рада не підтримала. Але, як бачимо, Стефанчук не здається і сьогодні є шанси, що найближчим часом ініціативу таки може бути реалізовано. Принаймні, як стверджують у фракції СН, у природі вже навіть є відповідний законопроєкт, який, щоправда, досі не зареєстровано, але нібито написано. Стефанчук під час брифінгу навіть розповів, що йдеться про так зване гібридне голосування. Коли до роботи в залі долучаються онлайн депутати, які не можуть бути присутніми через хворобу. За словами спікера, для цього необхідно мати офіційний позитивний ПЛР-тест на COVID-19. Голосують «хворі» шляхом підняття карток зеленого, червоного чи жовтого кольорів, і їхні голоси потім додають до кількості голосів у залі. Тих, хто не може перебувати в Раді з інших причин, до голосування нібито не допускатимуть. Але ж усе завжди можна змінити.
Читайте також: Стратегія деокупації Криму. Наміри, проблеми і гасла
Особливо якщо зважити, що раніше спікер аргументував потребу запроваджувати зміни необхідністю мати запобіжник у разі виникнення непередбачуваних ситуацій, зокрема й можливої збройної агресії, коли нардепи не зможуть зібратися в парламенті, щоб ухвалювати рішення. Та й сама ідея про можливість працювати та навіть голосувати в онлайн вельми приваблива. Тим паче, що запідозрити більшість вітчизняних нардепів у надмірній працьовитості вкрай важко. Варто лише проглянути їхній дуже демократичний робочий графік, доступний на сайті Ради. Тисячі українців можуть лише мріяти про таке безтурботне життя. І саме тому охочих потрапити в парламент завжди дуже багато. Але самим депутатам навіть такий стиль життя видається занадто напруженим і вони воліли б узагалі не працювати або робити це принагідно, сидячи десь у ресторані у Ніцці чи під пальмою на Сейшелах.
Є, щоправда, думка, що такі зміни можуть бути антиконституційними. Зокрема про це заявила голова партії «Голос» і перша заступниця голови комітету з питань цифрової трансформації Кіра Рудик. Вона стверджує, що запропонована модель роботи також створить величезну можливість для зловживань. На неконституційність ініціативи вказує і її колега, депутат від «Батьківщини», юрист Сергій Власенко. Він стверджує, що існує рішення Конституційного Суду (ухвалене десять років тому), згідно з яким засідання Верховної Ради — це зібрання народних депутатів у визначеному місці у визначений час. А це означає, що йдеться про фізичну присутність депутатів. Натомість голова фракції СН Давид Арахамія жодних порушень Конституції в запровадженні часткового онлайн-голосування не вбачає. Переконує, що закон наголошує лише на особистому голосуванні нардепа, але жодних норм, які вимагали б його присутності в залі Ради, немає.
Чи погодяться народні обранці змінити модель своєї роботи, українці зможуть невдовзі побачити. Якщо, звісно, «слуги» дотримаються обіцянки й зареєструють нарешті відповідний законопроєкт. Хоча якщо вірити Кірі Рудик, яка стверджує, що на її робочий планшет, як і на планшети інших нардепів, нещодавно було встановлено спеціальний модуль для онлайн-голосування, то справа по малу просувається і діджиталізація триватиме. Адже «слугам» вона вдається найкраще.