Найближчим часом українській владі доведеться суттєво відкоригувати свій вектор руху, спрямований на припинення збройного протистояння на Донбасі та розв’язання проблем окупованих Росією українських територій. Надалі гратися у затятих миротворців контрпродуктивно. Така поведінка виглядатиме як неадекватна і може звести нанівець рештки підтримки навіть найбільших фанатів влади.
Цього вочевидь не хочеться ані президенту, ані його підопічним «слугам». Навпаки, судячи з їхніх організаційно-творчих потуг, вони були б не проти продовжити свою політичну кар’єру ще на п’ятирічку. Натомість їхні рейтинги досить помітно просіли всього за два роки. І якщо глава держави все ще користується популярністю та в теорії міг би навіть знову перемогти на виборах (якби вони відбувались десь найближчим часом), то з популярністю його партії все набагато гірше. Від найближчих конкурентів із «Європейської солідарності» (ЄС), «Опозиційної платформи — За життя» чи навіть «Батьківщини» «Слугу народу» відділяють, за різними даними, всього кілька відсотків, часто в межах соціологічної похибки. Цей провал можна спробувати підлатати за допомогою розіграшу численних популістсько-чутливих тем на кшталт боротьби з корупцією, олігархами та продажною владою Порошенка. Але без чіткої та твердої позиції влади щодо адекватних способів розв’язання питання номер один — війни із Росією — всі її показові реформістські потуги можуть бути недооцінені. Українці, на відміну від влади, схоже, нарешті вповні оцінили загрози, що нависли над нами зі Сходу, та поглянули на все, що відбувається на Донбасі, трохи тверезіше, аніж іще навіть рік тому.
Читайте також: Кінець belle epoque
Сьогодні 71% громадян країни переконані, що між Україною та Росією точиться справжня війна (див. «Переоцінка загроз»). Про це свідчать дані загальнонаціонального дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва 14—19 травня 2021 року. Як цю війну закінчити, українці, як і влада, достеменно не знають. Хтось за те, щоб продовжувати дипломатичний тиск на Росію, «ДНР» та «ЛНР» включно з посиленням усіх можливих санкцій (20,3%). Дехто бачить порятунок у зміцненні економічного та військового потенціалу України, інші — в повній ізоляції окупованих територій (19,3%) Всі ці варіанти однаково популярні. Ще 20% взагалі не можуть визначитися з рецептом. Але при цьому понад половина українців впевнені, що політика щодо тимчасово окупованих територій має бути жорсткішою. Так, 30% громадян виступають за повну їх блокаду: не провадити жодної торгівлі, припинити виплати, надання послуг і переміщення людей. Ще 21% вважають, що за умови збереження економічної «блокади» все ж варто підтримувати гуманітарні відносини. А 10% навіть не проти дозволити торгівлю деякими товарами.
І все ж лише 18% українців вважають, що заради миру варто погоджуватися на будь-які компроміси. А майже половина громадян (46%) переконана, що погоджуватися на компроміси заради миру варто тільки вибірково. До слова, з осені 2019 року відсоток таких громадян суттєво скоротився. Тоді їх було близько 60%. Втім, готовність домовлятись аж ніяк не означає готовності отримати мир за будь-яку ціну. Більшість компромісів, на яких наполягає Росія з посиланням на Мінські домовленості, українці вважають неприйнятними. Зокрема неможливим для 70% є проведення виборів на умовах бойовиків. 66% українців проти амністії всіх учасників бойових дій. 64% — проти особливих економічних та політичних відносин ОРДЛО з Росією. А 61% — проти формування силових органів ОРДЛО лише з місцевих представників. До того ж показово, що більшість українців виступає проти проведення виборів на тимчасово окупованих територіях без відновлення повного контролю над ними української держави. 25% вважають, що вибори можуть відбуватися після повного виведення російських військ і роззброєння бойовиків, а ще 28% — що взагалі лише через декілька років після звільнення. І лише 17% опитаних підтримують ідею негайного проведення виборів паралельно з місцевими виборами в Україні, яку (нібито на вимогу Кремля) ще восени минулого року просував офіс президента Зеленського.
Очевидно, що в оточенні глави держави добре розуміють, що означають усі ці цифри. І хоча про крах президентської політики говорити недоречно, привід замислитись про її корекцію таки з’явився. Українці більше не вірять у розповіді про те, що закінчити війну можна, лише припинивши стріляти чи подивившись в очі Путіну. Вони не готові домовлятися «десь посередині», бо нарешті зрозуміли причинно-наслідковий зв’язок між проблемами, та й знають, що домовлятись по суті ні з ким. Бо той, від кого залежить мир, цього миру насправді не хоче. І найголовніше: виявилось, що значна частина громадян не вповні розуміє, що президент та його команда роблять для того, щоб зупинити війну, хоча, звісно, й вітають ті зусилля, що помічають. І от у цьому місці у Володимира Зеленського справжній провал. Бо саме припинення конфлікту на Донбасі було в його програмі першим пріоритетом. І мало того що жодного видимого поступу у виконанні цієї топової обіцянки за два роки не відбулося, то ще й донести до потенційного виборця і пояснити йому логіку своїх дій президенту не вдалося.
Читайте також: Хто замовляє музику у політиці
Звичайно, такій різкій зміні настроїв мільйонів українців, які ще два роки тому були «дуже втомлені від війни» та готові шукати миру байдуже на яких умовах, посприяло чимало чинників. І несподівані для багатьох одкровення, що війна триває не тому, що на ній заробляє президент Порошенко. І відверта зневага до миротворчих прагнень «найвеличнішого лідера сучасності» з боку Кремля та намагання підсунути йому примітивні зрадницькі сценарії примирення. І найголовніше — спроба Кремля налякати не тільки українську владу та українців, але й цілий світ. Весняне брязкання зброєю вздовж українського кордону засвідчило, що Росія не збирається зупинятися у своїх агресивних намаганнях змусити сусідів танцювати під її дудку. Вона надто непередбачувана, щоб повірити в її миролюбність. Страх, що війна вибухне з новою силою і перенесеться з Донбасу на всю Україну, зробив свою справу.
Можна й не сумніватися, що тепер проігнорувати такий чіткий і важливий для себе меседж у Офісі президента навряд чи наважаться.
Читайте також: Ціна егоїзму
Нинішня влада занадто чутлива до суспільних настроїв. Вона до них прислухається, вивчає. Фактично вона живе в цьому ритмі постійного моніторингу, вкидаючи питання, що її цікавлять, на обговорення й ухвалюючи згодом рішення відповідно до реакції суспільства. Тому якщо виборець радить главі держави бути жорсткішим у певних питаннях та не погоджуватись на сумнівні компроміси, той обов’язково прислухається. Тим паче що так думають не лише умовні порохоботи чи юлефани. Понад 63% виборців Зеленського також підтримують повну або часткову блокаду окупованих територій. Лише прихильники Порошенка більш затяті в цьому питанні. Таких серед них 72%, у Тимошенко ж — усього 51,5%. 63% виборців «слуг» виступають за повернення до України окупованих територій без жодних особливих статусів на тих самих умовах, що й раніше (ЄС — 65,9%, «Батьківщина» — 64,9%.) А ще 62,1% «зеленого» електорату проти проведення виборів в ОРДіЛО до повної їх зачистки від ворожих елементів (ЄС — 65,7%, «Батьківщина» — 52,4%). Проти повної амністії терористів — 73,8% із них (ЄС — 80,4%, «Батьківщина» — 74,1%), проти проведення прямих переговорів із керівниками самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» — 56,4% (ЄС — 70,4%, «Батьківщина» — 57,9%).
Напевно, Володимиру Олександровичу буде нелегко сприйняти цю відносно нову для нього реальність та перебудувати своє мислення. Але така трансформація невідворотна. І в його випадку — життєво необхідна. Деолігархізація, санкції, закриття пропагандистських каналів Медведчука та велике будівництво доріг — це, звичайно, добре й українці, можливо, будуть за все це вдячні. Але тільки якщо виживуть у тривалому протистоянні з агресивним сусідом, до якого вони все ще не готові. Бо самообман щодо можливості чи неможливості великої війни може дорого коштувати.