Ці країни й народи не починали війни. Вони не ігнорували й не задобрювали німецького реваншизму. Вони не обирали диктаторів і не укладали угод зі Сталіним. Але на них ліг тягар наслідків.
Утім, їхні голоси рідко чути в дискусіях про сучасне значення Другої світової. Історія війни все ще належить великим країнам. У Німеччині точиться широка суперечка про те, чи у травні 1945-го країну було розбито, чи визволено. Сучасна Росія заявляє, що мужність і самопожертва, проявлені «радянським народом» (цікавий термін) у перемозі над Гітлером, наділяють Кремль особливою роллю захисника Європи від усього, що він називає «фашизмом».
Обидві ці ідеї викликають запитання. Антинацистську меншість у Німеччині було справді визволено. Згодом зони окупації західних союзників у цій країні стали (після подолання певної відрази на початку) територією зразкової демократії. Сучасні німці можуть радіти, що трапилося саме так. Але у 1945-му більшість їхніх співвітчизників не була проти нацизму. Навіть не знаючи (чи не бажаючи знати), які звірства насправді чинили нацисти, вони хотіли перемоги Рейху в тій війні. Таких німців було розгромлено. Від будь-якої неспроможності визнати це за версту тхне лицемірством та ігноруванням фактів.
Російська міфотворчість стосовно воєнного періоду ще огидніша. Радянське керівництво коїло страшні речі до, під час і після війни.
Сталін був спільником Гітлера й радо залишився б у цьому союзі, якби фюрер не напав у 1941-му. Коли почалася війна, Росія змогла уникнути найбільших людських і матеріальних утрат – їх зазнали інші народи СРСР. Після війни радянська влада поневолила ті нації, які, за її ж таки словами, вона визволила.
Тут я мушу додати, що пам’ять британців про війну залишається ганебно вибірковою: серед багатьох білих плям – замовчування масових убивств польських офіцерів у Катині й повоєнна депортація козаків та югославських антикомуністів, які загинули потім від руки Сталіна.
Замість знову носитися в чергову річницю із власною історією великі країни повинні скористатися нагодою, щоб поміркувати про цю війну з позиції народів, які вони прирекли на тортури між нацистським молотом і радянським ковадлом. Такі думки тривожать. Історія про «правильну війну» – зручна і проста. Але насправді Друга світова не була просто битвою добра і зла. У ній було багато сторін, а між ними – складні, заплутані відносини. Скільки сучасних британців могли б пояснити (не кажучи вже про те, щоб виправдати), чому їхня країна оголосила в 1941-му війну Фінляндії, тоді як, наприклад, США цього не зробили?
У багатьох випадках компенсації і досі немає (серед прикладів – примусова позика, видана Німеччині окупованою Грецією і досі не повернута, або награбовані радянськими військами в Естонії та інших країнах матеріальні цінності). Але ще більше значать слова. Ця річниця дає нагоду разом розвіяти міфи, нав’язані Росією (кожен, хто воював проти Радянського Союзу, – «фашист»), а також застарілу брехню про те, що німецькі тюрми й фабрики смерті на окупованій території були «польськими таборами». Німцям найкраще випадає говорити про це, і вони повинні сказати своє слово голосно й чітко.