Що не кажіть, а ми живемо в благодатний час: видавництва друкують усе, що можуть продати, вказавши про всяк випадок на наявність нецензурщини, чи на «наукову цінність видання». Інша річ колись: «ідеологічно неправильних» письменників до народу не допускали, а якщо вже не можна було обійти світову славу такого собі Генрика Сенкевича, то принаймні заплющували очі на певні його «творчі недогляди» (йдеться про роман «Вогнем і мечем», який знайти в українському перекладі свого часу було неможливо). Проте коли хтось подумає, що такий підхід притаманний лише пострадянському, чи навіть постімперському простору, то він помилиться. Яскравим прикладом «вибірковості» є ставлення наших західних сусідів до творчості Миколи Гоголя.
Поляки, поза розумінням, що Микола Гоголь як класик ХІХ сторіччя (до речі, писався він латинкою тоді саме «по-українськи» – Hohol, a не Gogol) увійшов зі своїми безсмертними «Мертвими душами» чи «Ревізором» до скарбниці світової літератури, були старанно відгороджені власною державою від повісті «Тарас Бульба». Хоча перший її переклад польською здійснив ще 1850 року львівський учитель Петро Гловацький, твір ігнорували. Нині, як зазначає дослідник явища Януш Тазбір, жодного примірника першого видання в польських бібліотеках немає. Коріння цієї позиції не лише в «антипольському» характері книжки, а й у тому, що повість насаджувалася окупаційною владою при вивченні російської мови. Тому, коли були спроби вшанувати пам’ять письменника в польських містах, учні показово рвали його портрети. За часів міжвоєнної Польщі, в 1936 році цензура конфіскувала вже надрукований наклад книжки. У ПНР обходилися російським варіантом, за практикою царського режиму, тож шанс вийти знову польською повість здобула тільки в 2002-му.
Дивним чином обидва ігноровані твори взаємопов’язані: Сенкевич не міг не читати «Тараса Бульбу» в школі, його дикий козацький степ «родом» із Гоголя, а образ Богуна прописаний «у піку» Андрієві Бульбенку. Те, що доля обох творів склалася подібно, з віддалі нашого часу вже не мусить дивувати. Фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» є однією з найпрекрасніших кінозамальовок про Україну, натомість видавці польськомовного «Тараса Бульби» заохочують з «історично-літературної дистанції» ознайомитися з цією «чудовою повістю». Може скластися враження, що проблему вичерпано, й Сенкевич із Гоголем тепер квити. Проте чимало чого не зроблено на інших «фронтах».
Якщо під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Варшаві поляки змогли не помітити його «полякожерчих» «Гайдамаків» через маленьке, проте щире звернення до брата-ляха: «Подай же руку козакові і серце братнєє подай», чи також дати ласкавий дозвіл на впорядкування могили автора мелодії українського гімну в селі Млинах на Надсянні, то, приміром, із народженим на території нинішньої Польщі істориком Михайлом Грушевським справа не така легка. 2007 року волинський губернатор Володимир Бондар звернувся до властей міста Холма, який є, до всього, побратимом волинського Ковеля, з проханням назвати одну з вулиць іменем Грушевського, адже історик народився в цьому місті (така ж пропозиція надійшла від українського консульства в Любліні). Оскільки Грушевський як творець незалежної України виступав за приєднання Холмщини й суміжного Підляшшя до УНР, польські чиновники відмовили «побратимам». Але ця ініціатива мала й своїх симпатиків: історик Ян Левандовський нічого проти такої вулиці не мав би, оскільки «для України це дуже важлива постать, а стосунки з сусідами не повинні зводитися лише до декларацій».
Як видно, боротьба за подолання взаємних ігнорацій триває, проте це вже зовсім інша історія.