Тридцяту річницю своєї незалежності Україна зустрічає з тривожним настроєм. Уже понад сім років триває розв’язана Кремлем і неоголошена з обох сторін війна з Росією. Насправді це війна не за території Криму чи Донбасу, а за саму державність України. І Україна тут не єдина, над ким нависла загроза. Російський президент, як випливає з його нещодавньої гучної статті, заперечує саме право слов’янських (як мінімум) народів, які проживають на території колишнього СРСР, на окреме від Росії існування. Появу національних держав України, Білорусі й Молдови в Москві вважають історичним непорозумінням, трагічною помилкою, якої допустилися на хвилі емоцій у ході «найбільшої геополітичної катастрофи» 1991 року. Не приховуватиму, що автор цих рядків сам бачить майбутнє не тільки пострадянського, а й загальноєвропейського простору як єдиний союз, у якому кожен народ зберігає свою унікальність, кожна громада має максимально широкі права на самоврядування, але в якому водночас є спільне законодавство, спільні правила безпеки й повна свобода пересування, освіти та праці. Однак до такого світлого майбутнього можна дійти, тільки коли кожна політична нація вільно вибере цей шлях у рамках визначених нею самою правових процедур.
Довічний президент РФ
Ми вже багато разів бачили політичних діячів, які намагалися силоміць змусити європейські народи об’єднатися. Так робили і Наполеон, і Гітлер, і багато інших. Усі вони погано закінчили. Зараз у тому самому напрямі рухається Владімір Путін — хоча в нього, звісно, труба нижча й дим рідший. Натомість є велика армія з ядерною дубиною й радянським військовим арсеналом. Тому сусідам ніяк не вдасться від нього відгородитися, а отже, необхідно аналізувати сильні та слабкі сторони противника, намагаючись не лише передбачати його дії в майбутньому, а й сформувати власну контрстратегію, щоб забезпечити виживання своїх країн.
Перше, що нам слід прийняти як аксіому, — те, що Путін не відмовлятиметься від влади ні в короткостроковій, ні в середньостроковій перспективі (хоч би як навіть йому особисто хотілося протилежного — але надто високі ризики стати після відставки Каддафі або Піночетом). Дуже ймовірно, що він буде довічним володарем Кремля — і покине його або природним шляхом (від старості чи хвороби), або насильницьким (унаслідок перевороту чи революції). Водночас, як на мене, цілком можливо, що Путін шукатиме нових конфігурацій створеної ним владної конструкції, й не виключено, що його майбутня посада не буде посадою президента РФ. Зрештою, експеримент з рокіруванням із Мєдвєдєвим у 2008—2012 роках довів, що він може утримувати повноту влади у своїх руках на будь-якій позиції.
Читайте також: Європейський суд з прав людини закликає Польщу та Латвію допомогти мігрантам на кордоні з Білоруссю
Друге, що також важливо розуміти, — імовірність економічного краху російської економіки навіть за умови максимального тиску санкцій за час правління Путіна разюче мала. Основа її доходів — широкий спектр різноманітної сировини; усе це природне багатство згладжує коливання кон’юнктури за окремими позиціями. Так, років за 20—30 попит на вуглеводні, що забезпечує максимум доходу РФ, почне знижуватися, однак це вже буде проблемою тих, хто прийде на зміну Путіну, а на його вік вистачить.
Третє — це мотивація російського лідера. Багато хто на Заході вважає, що Путін — справжній переконаний імперіаліст, який своїм завданням вважає відродити Російську імперію. Думаю, таке судження помилкове. Уся історія Путіна при владі — це історія приблатненого самозванця, який свою владу здобув випадково, з широкого єльцинського плеча, тому він прагне втриматися в сідлі, попутно заробляючи для себе та своїх поплічників. Він не завойовник, а переконаний клептократ; жахливий стратег і чудовий тактик. Треба віддати йому належне: російський президент — неперевершений маніпулятор, парламентер і арбітр, який до того ж чудово відчуває настрої «глибинного народу». Багато російських опозиціонерів, які описують його як слабкого, відірваного від реальності й наляканого, звісно, не мають слушності — Путін упевнено тримається в сідлі, і хоча, судячи з усього, якість аналітики, яку йому надають спецслужби та його адміністрація, справді невисока, проте її компенсує звірине чуття й кураж фартового бандита, який зірвав небачений в історії куш. А нахабство, як ми знаємо, бере міста. Вік рано чи пізно дасться взнаки, але років п’ять, а то й десять активного життя російський лідер ще має.
«Дружба народів» і образ ворога
Урешті, не можна не зважати на настрої російських громадян. Ще одна поширена помилка — вважати, що в Росії як начальство скаже, так народ і зробить. Насправді так думають насамперед вітчизняні ліберали, які цих самих «простих людей» знати не знають, зневажають і бачити не хочуть. А в Кремлі розуміють, що можуть ефективно промивати мізки за допомогою своїх телевізійних каналів; але щоб цей наркотик працював, треба потрапляти в резонанс з громадськими настроями, а особливо — з людськими фобіями та забобонами. Апеляція Путіна до «скреп» — саме із цієї серії. Дії влади мають бути зрозумілими й популярними серед громадян (а непопулярні рішення слід здійснювати чужими руками й бажано «на численні прохання громадськості»). Демократія в Росії повністю імітаційна, однак формально вона не згортається; кандидатів на думські вибори від керівної партії ретельно відбирають, щоб вони були привабливими для народу; при невеликому виборі дедалі дорожчого хліба після анексії Криму Кремль не скупиться на пропагандистські видовища.
В Україні багато хто іронічно посміхнеться, але головною стравою в цих шоу є ідея дружби народів (природно, організована росіянами) і їхнього союзу (для певних груп населення його називають «русским миром», але суть маніпуляції це не змінює). Свідомість росіян узагалі завжди була месіанською («ми оточені ворогами, але ми захищаємо та заступаємося за всі довколишні народи й готові терпіти будь-які незгоди в ім’я наших братів-слов’ян») — і на цьому в Кремлі досконало навчилися грати. Тим паче, що в Росії, Україні та Білорусі ставлення до СРСР зовсім різне. Якщо для українців, наприклад, економічні негаразди від розпаду Союзу все-таки компенсувало здобуття незалежної держави, то росіяни тричі перейменовували свій «день незалежності» 12 червня — і досі ніхто з них не розуміє, що ж вони там святкують. Усе це я розказую для того, щоб спробувати спрогнозувати коридор можливостей для Путіна на найближчі роки. Думаю, немає сумнівів, що Кремль намагатиметься відновити свою сферу впливу в слов’янських державах колишнього СРСР — Україні, Білорусі та Молдові. Це буде продиктовано навіть не тільки «місцем Путіна в історії», а банальною боротьбою за утримання влади в самій Росії. Передумов для зростання економіки, а з ним і доходів громадян немає, рівень сподівань на майбутнє в росіян дуже невисокий, а отже, падає рейтинг і наростає втома від влади — і це треба компенсувати надіями на повернення в досить спокійне радянське минуле.
Читайте також: Білорусь. Майже гаряча точка
Вітчизняні ліберали (зокрема опозиційні) полюбляють повторювати, що ніколи раніше російський народ не жив так ситно, як у час Путіна. І якщо дивитися на середню температуру по палаті, то справді — середній дохід на душу населення в РФ у 2000-х упевнено (приблизно на третину) перевищив найвищу точку доходів, якої було досягнуто за радянських часів. Однак такий показник забезпечують високі доходи 10% найбагатших громадян, натомість понад 50% жителів країни досі живуть істотно гірше, ніж вони жили в СРСР, а 18 млн осіб узагалі перебувають за межею бідності (до того ж ця цифра помітно зросла після початку війни з Україною). Так чи так, а для багатьох ідея Путіна про відродження Союзу є саме економічною, а не геополітичною. Якраз останнє міркування задаватиме тон зовнішній політиці в країнах колишнього СРСР. Думаю, азійським або кавказьким республікам ніщо не загрожує: їх «захищає» російський етнічний націоналізм, їхні жителі чужі для більшості росіян, і жодні «інтеграційні» проєкти для них не здобудуть популярності в РФ.
Зовсім інше міркування стримуватиме агресію на південно-західному напрямку: з України пропаганда й далі ліпитиме образ failed state; Україну Кремль використовуватиме як антиприклад, як щеплення від прозахідних настроїв у самій Росії. Максимально розкручуватиме тему країни, що перебуває під зовнішнім управлінням і занурена в безперервний політичний — «демократичний», ще один жупел — хаос, проводитиме паралелі з 1990-ми в самій Росії, щоб наголосити: від Заходу лише нещастя, бідність, корупція, розпад держави й навіть громадянська війна. Якщо Україна й далі тупцюватиме на місці з погляду свого соціально-економічного розвитку, все це дуже ефективно працюватиме на свідомість пересічних росіян. У цьому сенсі будь-які широкомасштабні військові операції на даному напрямку невигідні, бо, по-перше, змусять Кремль узяти на себе відповідальність за те, що відбувається, а по-друге, створять ризики піддати критиці Путіна як того, хто вирішив узяти на себе «прогодування нахлібників». Тим паче, що будуть жертви серед військовослужбовців, яких господар Кремля уникав з часів Другої чеченської війни (ще тоді він почав воювати чужими руками й напівприватними напівлегальними формуваннями, життя яких уже ніхто не шкодував). «Захищати російськомовних братів від фашизму, що насувається із Заходу» — популярна в Росія ідея, але утримувати їх і проливати за них кров — аж ніяк. Не випадково Москва не хоче визнавати «ДНР-ЛНР» — їй вигідний тліючий конфлікт, що гальмує розвиток України, а захоплення цієї території — аж ніяк ні. На жаль, дуже ймовірною є ескалація економічної війни Кремля з Україною, яка зовсім не зводиться лише до будівництва обхідних трубопроводів. Путін зацікавлений торпедувати будь-які економічні проєкти на території сусіда. Автор цих рядків особисто відчув, як добре вміє Москва грати на українських внутрішньоелітних розбіжностях та інтересах, коли боровся за інвестиції в розробку чорноморського шельфу, що могло б принести Україні мільярди доларів і послабити газовий зашморг. У нас іще попереду сутичка щодо транзиту аміаку, власності на низку промислових підприємств, контролю та розробки стратегічних родовищ тощо. Агентів впливу й корисних ідіотів, які гратимуть на руку агресора, в Україні більш ніж удосталь.
Ще один «вічний» президент
Зовсім не така ситуація з іншою країною стратегічних інтересів Кремля — Білоруссю. Росіяни вбачають у ній дивом збережений острівець того самого Союзу, в якому немає безробіття, підприємства працюють, поля розорано, дороги полагоджено, а керівники не купують собі яхт і вілл на Лазурному узбережжі за вкрадені у співгромадян гроші. І що більше їм кажуть, що все це коштом російських дотацій, то більше вони поважають господарського колгоспника Лукашенку, який залізною рукою та селянською кмітливістю зміг «віджати» в кремлівських олігархів хоч якусь копійчину — щастя, якого самі росіяни позбавлені. Возз’єднання з Білоруссю «глибинний народ» сприйме як шанс повернутися в те саме світле минуле, яке має такий вигідний вигляд на тлі безпросвітного сьогодення. Як це часто буває, сам головний архітектор цього історичного російського тупика — Владімір Владімірович Путін — збирається цинічно скористатися такими суспільними симпатіями й відторгненням створеної ним самим системи у власних інтересах. Багато в кого в Росії анексія Криму викликала невиразні сподівання на відновлення СРСР. Не випадково чимало прихильників лівих поглядів підтримали те, проти чого ліві зазвичай виступають (пригадуєте — «ми за світ без анексій і контрибуцій»?) — імперіалістичну агресію. Привид Союзу затьмарив для них і мораль, і переконання, і здоровий глузд. Однак ілюзії залишилися мріями, дива не сталося, натомість посипався рівень життя, тому довелося навіть підвищувати пенсійний вік, і ейфорія 2014 року почала випаровуватися. Нова доза цього помилкового соціального допінгу лежить сьогодні в Мінську, у кишені в Аляксандра Ригоравича Лукашенки. Упевнений, що Путін в ім’я утримання влади не пошкодує сил, щоб його звідти вирвати. Зокрема — й через труп його нинішнього власника.
Читайте також: Анн-Марі Ґуссар про події на литовсько-білоруському кордоні: "Ми маємо справу з терористичною державою"
З Білоруссю взагалі склалася вельми суперечлива ситуація, коли єдиною перешкодою на шляху аншлюсу є постать Лукашенки, «останнього диктатора Європи» (думаю, як мінімум передостаннього, хоча в Євросоюзі зараз вистачає доволі колоритних особистостей). Кремль цинічно дав йому змогу здійснити всі можливі помилки, посваритися зі значною частиною власного народу (хоча він має, як і раніше, досить велику базу підтримки в межах 30—40%), та провокує на нові помилки — й так дедалі міцніше затягує петлю на шиї. Путіна абсолютно не влаштовує опинитися в одній державі з чинним політиком Лукашенкою — максимум із пенсіонером Лукашенкою; тому він робить усе можливе, щоб прибрати небезпечного конкурента зі сцени. Завданням є ініціювати процес остаточного об’єднання (під яким російський президент має на увазі вкрай просту річ — створення поста повновладного лідера об’єднаної союзної держави) до 2024 року, коли в Путіна закінчуються президентські повноваження. Проте якщо до того часу не вдасться впоратися, то не страшно, адже торік відбулося «обнулення», і ці повноваження можна продовжити ще на 12 років. А там, чого доброго, білоруський начальник сам пропливе по річці Свіслоч через Березину в Дніпро. В Україні й не таке бачили…
Правда перемагає
А що Захід, запитаєте ви? Я свідомо майже не згадував про нього в цій статті. Думаю, як мінімум упродовж найближчих років, поки в США при владі перебувають представники демократичної партії, політика Заходу в усіх без винятку викликатиме лише розчарування. З одного боку, прозахідні сили постійно обурюватимуться пасивністю зайнятих своїми справами атлантистів, яких китайський фактор хвилюватиме значно більше за російський, а відсутність історії успіху в Україні — змушувати ввічливо посміхатися й надавати перевагу витрачати гроші на інші форми благодійності, наприклад, на вакцини для бідних африканських країн. З іншого — «прагматики», які закликатимуть забути про права людини й підходити до Росії з тією самою міркою, як і до Китаю, та вирішувати ділові питання з огляду на «споконвічно російські інтереси» на пострадянському просторі, теж виявляться незадоволеними — яструбів у парламентах США і європейських країнах буде досить, щоб блокувати пом’якшення режиму санкцій і загальне поліпшення відносин із Кремлем. Це абсолютно патова ситуація, яка невизначено довго стримуватиме українські амбіції вступити в НАТО і ЄС та водночас сприятиме гонці озброєнь і економічних втрат для всіх без винятку сторін і народів. Що ж у такій ситуації робити Україні, яка відзначає свій ювілей?
По-перше, будь-якими можливими шляхами заважати анексії Білорусі. Для цього треба відновити відносини з Лукашенкою і за змогою зайняти роль посередника між Заходом і Білоруссю. Це те, що зараз потрібно всім і що може принести реальні дивіденди та зміцнити безпеку північних кордонів України. Навіть якщо аншлюс неминучий, як мінімум можна купити собі додатковий час, необхідний для зміцнення армії та рубежів оборони.
По-друге, пам’ятати, що всі диктатори бояться правди. Путіна особливо лякає порушення його телевізійної монополії. Україна постійно лише обороняється в гібридній війні, намагається не допустити проникнення російського дурману на територію своєї країни, але нічого не робить, щоб перейти в наступ і стати голосом правди для росіян. Це особливо дивно, адже медійне середовище в Україні високоякісне й розвинене, а на чолі держави перебуває колишній медіапродюсер. Швець, отже, без чобіт! Це треба виправити — допомогти громадянам Росії отримувати інший погляд на своїх керівників і їхні дії, розвіювати отруту пропаганди.
По-третє, ставати країною економічного успіху. Поліпшення рівня життя, підвищення зарплат, пенсій, розвиток соціальної сфери України — справжня голка Кощія для Путіна. Зважаючи на кількість споріднених зв’язків українців і росіян, позитивний результат перетворень приховати не вдасться. Уже зараз усі, хто приїжджає, звертають увагу на розмах дорожнього будівництва (хоча самі українці до нього ставляться значно скептичніше). Однак головне — це робочі місця, виробничі об’єкти всередині країни, розвернення витоку людей за кордон. Ту саму міжнародну економічну допомогу значно краще використовувати, наприклад, для держгарантій під іноземні інвестиції в створення підприємств на території України. Я живу в Києві вже понад п’ять років і можу впевнено сказати: попри всі труднощі, нам усе вдасться — бо справедливість завжди перемагає! Зі святом!