— Прекрасна історія, — кажу. — Слони й леви добріші за людей. Дружина знає, що я маю на увазі. Кілька днів тому невідомий водій збив загальну улюбленицю нашої сім’ї — кицьку Мей. Мей не прожила навіть року на білому світі. Змалку вона слабувала, її кілька разів носили до ветлікарні, згодом, подолавши всі недуги, навчилася мурчати так голосно, ніжно й мелодійно, як не вміє жодна інша кішка, що й казати про лева, а тим більше про слона. Ми ніяк не можемо оговтатися після цієї втрати.
Минає трохи часу, і дружина знову озивається до мене. «То був фейк, — засмучено каже вона. — Ось тут у коментарях пишуть, що насправді це три різні фотографії. Їх зліпили докупи у фотошопі».
Тепер це називають фейком. А якихось сімдесят п’ять літ тому Ролан Барт називав це міфом, на прикладах з повсякденного культурного життя Франції демонструючи належне, на його думку, відчитування міфів. Про мозок Айнштайна, який він заповів науці і за який вели між собою запеклу боротьбу дві клініки. Про жахливі фотографії розстрілів, які не лякають, бо є занадто природними. Про жінок-письменниць, які впереміш приводять на світ то дітей, то романи. Про інопланетян, як же без інопланетян. Згодом критика й деміфологізація охопили всю сучасну культуру від гори до низу. У дощенту розчаклованому світі не лишилося ні мікрона місця для ілюзій і казок, всевидущі психоаналітики й соціологи висушили болота незбагненних снів і переспрямували ріки мрій у раціональному, а отже кращому, як їм здавалося, напрямку.
Наслідки не забарилися й перевершили найсміливіші сподівання. Вслід за витісненими чудесами з нашого життя безслідно зникли не тільки довіра й солідарність, яка неодмінно повинна на довірі ґрунтуватися. Безвісти пішли фундаментальні пласти смислу людського існування та співіснування, такі як віра в Бога, співчуття до ближнього й чужинця, а також до братів і сестер наших менших, як-от кицька Мей. А ще зникла потреба святості й самопожертви, що дозволяли нехтувати примарними ласощами отрут невиліковно раціонального розуму й катастрофічно здорового глузду.
Коли загинула Мей, ми були в моєму рідному селі Матіївці. Куток, де я народився, споконвіку називається Індією. Так склалося, що в бібліотеці мого батька, яку я гортав і цього разу, є кілька індійських книжок: зібрання творів Рабіндраната Тагора, «Панчатантра», «Бгаґавадґіта», «Джатаки», «Дгаммапада» та інші. Тож я змалку виховувався не на раціоналістичних конструкціях Корбюзьє людських душ, повністю вихолощених від надприродного змісту, — навпаки, моїми улюбленими книжками були «Рамаяна» і «Гітопадеша», адаптовані для дитячого віку міфи таємничої прабатьківщини духу — Індії, вщерть переповненої трансцендентним і всякими богами. Цар мавп Хануман допомагав царевичу Рамі визволити полонену підступним ракшасою дружину Сіту.
Зазирнувши в рот маленькому Крішні, його мати зачудовано споглядала Космос, обертання планет і всі 8 400 000 форм життя. Люди літали. Люди переміщалися силою думки в найдальші закутки Всесвіту, з’являлися в кількох місцях одночасно, набували подоби звірів і птахів, котів і слонів, добре володіючи їхніми мовами. Чудесне було можливим і реальнішим за кожного Ролана Барта, якого, між іншим, теж на смерть збив автофургон на занадто матеріальній вулиці, що анітрохи не була раціональною, як і все інше — на жаль чи на щастя — у нашому житті.
— Це ж фотоказка! — вигукую я до здивованої дружини. — Хіба в небесній савані буває інакше? Там слони обов’язково рятують маленьких левенят від спраги. Можна сказати, це їхня основна професія. Там вовк і ягня живуть у злагоді. Там барс мирно лежить поруч із козенятком, а корова пасеться поряд із ведмедицею, і їхні дитинчата бавляться вкупі. Там лев, як віл, їсть сіно, а Ролан Барт гладить нашу Мей, заворожено прислухаючись до її мелодійного мурчання. І ця фотоказка устократ справжніша й потрібніша за випуск вечірніх новин, які люди дивляться по телевізору.
Тільки там вони нарешті стають уповні людьми, тільки в казці, яка мусить, мусить бути правдивішою за дедалі безбожнішу й раціональнішу дійсність, у якій дітей людських народжують на замовлення для продажу, а покупця немає, і вони ридають, неприкаяні; за дійсність, у якій лікаря, що кидається допомогти пораненому бійцю, холоднокровно розстрілюють, порушуючи всі писані й неписані закони війни; за дійсність, у якій правдою проголошено найбільшу з можливих брехню — ніби автор усіх казок, усіх життів і всіх смертей помер.